Правовий статус Німеччини стосується питання припинення, чи інакше, існування німецької національної держави (тобто Німецької Рейху, створеного у 1871 році після об'єднання) після зростання і падіння нацистської Німеччини та конституційної перерви внаслідок військової окупації Німеччини чотирма союзними державами з 1945 по 1949 рік. Це питання стало актуальним знову, коли Німецька Демократична Республіка (Східна Німеччина) приєдналася до Федеративної Республіки Німеччина (Західна Німеччина) у 1990 році.
Огляд Після Другої світової війни визначення правового статусу стало актуальним, наприклад, для вирішення питання про те, чи буде пост-1949 Федеративна Республіка Німеччина (Західна Німеччина) наступною державою передвоєнного Німецького Рейху - з усіма наслідками (тоді ще не закріпленими в законах) правоприйняття держави, такими як продовження договорів, чи, згідно з міжнародним правом, вона буде тотожньою з попереднім Німецьким Рейхом. Крім того, визначення повноважень, наприклад, для підтвердження або відмови в територіальних претензіях, особливо стосовно колишніх східних територій, залежало від цього визначення правового статусу.
Потсдамська угода 1945 року вказувала, що повний мирний договір, що завершує Другу світову війну, включаючи точне визначення післявоєнних кордонів Німеччини, повинен бути "прийнятий Урядом Німеччини, коли буде створено уряд, відповідний для цієї мети". Федеративна Республіка завжди стверджувала, що ніякого такого уряду не можна вважати створеним, доки народи Східної і Західної Німеччини не будуть об'єднані в рамках вільної демократичної держави; проте в Західній Німеччині існував ряд різних думок щодо того, чи може єдина держава, що складається з населення Західної Німеччини, Східної Німеччини і Берліна, представляти весь німецький народ з цією метою. Ключове питання полягало в тому, чи Німеччина, яка залишалася обмеженою сходом лінією Одер-Неіссе, могла б діяти як 'об'єднана Німеччина' у підписанні мирного договору без обмежень.
Пов'язане питання виникло з Основного Закону для Федеративної Республіки Німеччина (Grundgesetz). Сам Основний Закон базувався на продовженні існування німецької держави в цілому. Прийнятий Західною Німеччиною в 1949 році як тимчасова конституція, преамбула чітко передбачала майбутню вільну і об'єднану німецьку державу; "Запрошується весь німецький народ здійснити, завдяки вільному самовизначенню, єдність та свободу Німеччини". Основний Закон теоретично передбачав два шляхи для створення відродженої і об'єднаної німецької держави; або за статтею 23, згідно з якою 'інші частини Німеччини', крім визначених штатів Федеративної Республіки (Bundesland), могли б подавати заявки на прийняття; або за статтею 146, де влада-конституент (pouvoir constituant) могла б використовуватися обраними представниками всього німецького народу для створення нової постійної конституції, яка замінила б Основний Закон. Прийняття конституції за статтею 146 підтверджувало б, що юридична валідність об'єднаної німецької держави базувалася б на "вільному рішенні всього німецького народу".
Після капітуляції Верховного Головнокомандування Німеччини в травні 1945 року в Німеччині не існувало ефективного національного уряду; всі національні військові та цивільні органи влади тому використовувалися чотирма союзницькими державами. Союзники стверджували, що колишній німецький Рейх фактично більше не існує; отже, як "найвища влада" в Німеччині, вони мали право припускати всі суверенні права без обмеження обсягу чи тривалості і могли законно накладати будь-які заходи на німецький народ на національній території, так само, як будь-який уряд може це робити на своїй власній нації, включаючи законну передачу частини території та населення іншій країні. Вони також стверджували, що міжнародні конвенції, які обмежують права окупаційних влад у час війни щодо введення фундаментальних змін у систему уряду, економічну систему чи соціальні установи на контрольованій ними території - як це зазначено в Четвертій женевській конвенції - не застосовувалися і не могли застосовуватися, оскільки припинення існування нацистської Німеччини та повна денацифікація німецьких установ і правових структур були прийняті союзниками як абсолютні моральні імперативи. Отже, Потсдамська угода передбачала, що після завершення Другої світової війни від завалин війни вийде самостійна держава, яка охопить "цілу Німеччину", об'єднає Берлін і чотири контрольні зони союзників; але ця держава буде здобувати свій суверенітет виключно від того, який на той час вже припускався союзниками, і її конституція вимагатиме схвалення всіх союзників через Раду міністрів закордонних справ.
З 1950-х років, однак, в Німеччині сформувалася альтернативна точка зору, розвинута школою німецьких юридичних вчених. Вони вважали, що союзники прийняли під свій пиль ідентифікацію німецької суверенності, оскільки колишня німецька держава була позбавлена можливості діяти. Тому, коли вільно створений німецький уряд з'явився у формі Федеративної Республіки, він відновив би ідентичність і юридичний статус колишнього німецького Рейху без необхідності офіційного передачі суверенітету від інститутів Альянсу Контрольної Ради (який, до речі, вже був неактивним).
Німеччина як «національний народ»; проти Німеччини як «державної території» Під час Об'єднання Німеччини в 1871 році Рейх був конституційно створений як федерація монархій, кожна з яких вступила до федерації з визначеною територією. Тому одиничний націоналізм "німецького Рейху" спочатку був визначений (у статті 1 Конституції 1871 року) в територіальних термінах, як землі в межах колишніх королівств та монархій, які утворювали цей підмножину німецьких монархій.
Це географічне розуміння німецької держави поступово вийшло з ужитку в період до Першої світової війни внаслідок розуміння Німеччини як єдиної національної держави, ідентифікованої з німецьким національним народом на основі принципу юс сангуініс і риторики "суверенітету нації" у Конституції Франкфурту. Проте багато етнічних німців (як, наприклад, німці мовних округів Швейцарії та Австрії) залишалися поза національним народом, який складав Німецьку імперію 1871 року. Крім того, імперія 1871 року включала великі території (наприклад, Познань) з переважно німецькомовними населеннями. Цей перехід був офіційно врегульований в Конституції Веймарської республіки, де стаття 1 визначає Рейх як державу, яка отримує свою владу від німецького національного народу, а стаття 2 визначає територію держави в межах Рейху як ті території, які на час прийняття конституції перебували під владою німецької держави.
Ідентичність німецької держави і німецького народу працювала в обидва способи: інституції німецької держави отримували свою законність від німецького народу, і німецький народ отримував свою внутрішню ідентичність і патріотичні обов'язки від того, що він був колективно утвореним як орган і інституція німецького Рейху. Після Другої світової війни термін "німецький Рейх" вийшов з ужитку в конституційних формулюваннях, і його замінив термін "нація в цілому", що застосовується для позначення держави в цілому національного народу німців, а також термін "Німеччина в цілому", що використовується для позначення держави в цілому національної території німців.
Проте залишається основним для німецького конституційного розуміння те, що правовий статус Німеччини є функцією об'єднаного німецького народу і не обмежується кордонами територій, які підпадають під юрисдикцію німецької держави в будь-який момент часу.
Капітуляція Вермахту
Після приходу до влади нацистської партії в 1933 році державна влада ставала все більше персоніфікованою в особі канцлера Рейха (Reichskanzler) Адольфа Гітлера, який після смерті президента Рейха Пауля фон Гінденбурга 2 серпня 1934 року одночасно виконував обов'язки глави уряду і глави держави (званий Фюрером і Рейхсканцлером). Крім того, до заключних місяців війни функції уряду на всіх рівнях в Німеччині були асимільовані в апараті нацистської партії. Після самогубства Гітлера 30 квітня 1945 року, наступний режим, призначений в його політичному завіту, відстав під час засідання кабінету 2 травня. Великий адмірал Карл Дьоніц, призначений президентом Рейха в завіті Гітлера, поклав завдання формування політичного уряду на плечі голови міністрів Луца Графа Шверіна фон Кросігка; проте уряд Фленсбурга, утворений в результаті цього, фактично не мав централізованої державної влади в Німеччині, і його не визнав жодний із правительств стрічок, альянсів або нейтральних країн.
Ці події передували безумовній капітуляції німецьких збройних сил (Вермахту), підписаної визначеними представниками трьох німецьких військових служб та військового вищого командування (Oberkommando der Wehrmacht) в Берліні-Карлсхорсті; оскільки це була виключно військова капітуляція, вона не могла мати жодних прямих наслідків для правового статусу цивільної влади німецького Рейху. Проте капітуляція всієї залишкової військової влади підтвердила для союзних сил загальне юридичне знищення колишньої німецької держави згідно з Берлінською Декларацією після: "Таким чином була здійснена безумовна капітуляція Німеччини...". Пізніше історики розглядали 8 травня 1945 року як дату, коли нацистська Німеччина припинила існувати.
З 30 квітня Державний департамент США активно тиснув на всі нейтральні країни, які підтримували дипломатичні відносини з Німеччиною, щоб підготувалися закрити посольства Німеччини та передали їх архіви та документи посольствам заходних союзників; деякі зробили це навіть до 8 травня. Однак оскільки військова капітуляція високого командування Німеччини розглядалася як юридичне знищення німецької держави і припинення усієї влади держави з боку союзників, всі залишаються посольства в нейтральних країнах одразу отримали вказівку від заходних союзників закрити, викликати свій дипломатичний персонал та передати свої записи до одного з посольств заходних союзників. Усі нейтральні країни, які були визначені захисними державами стосовно Німеччини та її союзників згідно з Женевськими конвенціями, були повідомлені, що ця функція тепер була припинена, і Держдепартаментом США було запитано передати всі записи посольств та майно німецької держави, яке перебувало під їхнім захистом, заходним союзникам. Усі захисні держави повністю виконали вимоги союзників, формально припинивши дипломатичні відносини; отже, 8 травня 1945 року, в день капітуляції всіх залишаються військ Німеччини, німецька держава припинила існування як дипломатична сутність.
23 травня союзники закрили уряд у Фленсбурзі та заарештували його членів. Це офіційно визначило юридичну порожнечу, яка була заповнена лише 5 червня, коли начальники збройних сил чотирьох союзників оголосили в Берлінському заяві про прийняття "найвищої влади" в Німеччині: союзники не лише взяли контроль над урядом, але й тепер припустили всі повноваження та юридичну владу німецької держави в цілому. Явно було заявлено, що це не вплине на анексію Німеччини, хоча чотири держави підтвердили свою владу як єдині репозитарії державної влади Німеччини для визначення майбутніх кордонів території Німеччини:«У Німеччині немає центрального уряду чи влади, здатної взяти на себе відповідальність за підтримання порядку, управління країною та дотримання вимог держав-переможниць. Таким чином було здійснено беззастережну капітуляцію Німеччини, і Німеччина стала підпорядкованою таким вимогам, які можуть бути накладені на неї зараз або в майбутньому».
[...]
"Уряди Сполучених Штатів Америки, Союзу Радянських Соціалістичних Республік та Об'єднаного Королівства і Уряд Тимчасового уряду Французької Республіки тут припускають найвищу владу щодо Німеччини, включаючи всі повноваження, якими володів уряд Німеччини, Верховне командування та будь-який державний, муніципальний або місцевий уряд чи влада. Припущення вказаної влади та повноважень з метою, зазначеною вище, не впливає на анексію Німеччини.