Союзна контрольна рада (ACC, від ) або Союзний контрольний орган () — урядовий орган союзників у зонах окупації Німеччини (1945–1949/1991) та Австрії (1945–1955) після закінчення Другої світової війни. Після поразки нацистів Німеччина (за винятком колишніх східних територій) та Австрія були окуповані двома різними областями, обома тими ж чотирма союзниками. Пізніше обидві країни були розділені на чотири зони згідно з Потсдамською угодою від 1 серпня 1945 року. До складу ради (органу Чотирьох Сил) входили Радянський Союз, Сполучене Королівство, Сполучені Штати та Франція. Організація мала свою базу в Шенебергу, Берлін.
Рада була скликана для вирішення декількох планів для післявоєнної Європи, включаючи зміну кордонів і переміщення населення в Центральній Європі. Оскільки чотири держави об'єдналися в кондомініум із претензією на найвищу владу в Німеччині, Союзна контрольна рада стала єдиною правовою верховною владою для всієї Німеччини в цілому, замінюючи цивільний уряд Німеччини під керівництвом Націонал-соціалістичної робітничої партії. У 1948 році радянський Союз вийшов із АКС через конфлікт із західними союзниками, які потім створили Вищий союзний комісаріат. У 1949 році були засновані дві німецькі держави (Західна та Східна Німеччина), і, разом із Австрією, вони отримали суверенітет у 1955 році.
Створення Підготовка союзників до післявоєнної окупації Німеччини почалася вдруге половині 1944 року, після того, як союзники почали входити до Німеччини в вересні 1944 року. Більшість планування здійснювалася Європейською консультаційною комісією (EAC), створеною на початку 1944 року. На 3 січня 1944 року Робочий комітет з питань безпеки в EAC прийшов до висновку, що визнається, що, з урахуванням хаосу, який можна очікувати в Німеччині, незалежно від того, чи відбудеться капітуляція до вторгнення чи після вторгнення та подальшого установлення військового уряду, необхідний і надаватиметься період початкового військового уряду в Німеччині. Комісія також рекомендувала створити тристороннє британське, американське та радянське агентство для ведення справ у Німеччині після капітуляції нацистів. Британський представник в Комісії, сенатор Вільям Стренг, був нерішучим, щодо того, яка саме модель окупації Німеччини є найбільш доцільною. На першій зустрічі Комісії 14 січня 1944 року, Стренг запропонував альтернативи, які сприяли б повній окупації Німеччини, аналогічно ситуації після Першої світової війни, коли над Рейном було встановлено панування союзників. Він вважав, що повна окупація обмежила б залежність від колишніх нацистів для забезпечення порядку в Німеччині. Він також вважав, що це дало б можливість німецькому населенню краще вивчити уроки поразки і дозволило б провести покаральні політики союзників в Німеччині, такі як передача територій Польщі. Основні аргументи проти повної окупації полягали в тому, що вона створила б велике обтяження для економік союзників і продовжила б страждання населення Німеччини, що може викликати нові реваншистські ідеології. Однак його остаточним висновком було, що повна окупація була б найкориснішою, принаймні на початковій стадії. У серпні 1944 року уряд США створив Групу Сполучених Штатів з Контрольної Ради для Німеччини, яка служила зв'язковою групою в межах Комісії з планування майбутньої окупації всієї Німеччини. Головою цієї групи був бригадний генерал Корнеліус Венделл Вікершем.
Зі зближенням краху Німеччини Стренг переконався, що Німеччина готується до загального занепаду, і в такому випадку повна окупація та контроль будуть необхідні. Він навіть запропонував проект декларації, яку мали б видати уряди союзників у випадку, якщо в Німеччині не залишалося б жодної політичної влади через хаотичні умови. Протягом короткого періоду цей можливий сценарій викликав обурення деяких представників союзників.
Після самогубства Адольфа Гітлера 30 квітня 1945 року Карл Деніц прийняв титул Райхспрезидента відповідно до останнього політичного завіту Гітлера. Таким чином, він схвалив підписання безумовної капітуляції всіх військових сил Німеччини, яка набрала чинності 8 травня 1945 року і намагався створити уряд під керівництвом Людвіга Графа Шверіна фон Крозігка в місті Фленсбург. Проте цей уряд не був визнаний союзниками, і Деніц та інші члени уряду були арештовані 23 травня британськими військами.
Німецький акт безумовної капітуляції, підписаний у Берліні, був підготовлений Верхнім Командуванням Об'єднаних Військ відповідно до зразка, який використовувався кілька днів раніше для капітуляції німецьких військ в Італії. Це не був той документ, який був розроблений для капітуляції Німеччини "Європейською консультативною комісією" (ЄКК). Це створило юридичну проблему для союзників, оскільки, хоча німецькі військові сили капітулювали безумовно, до капітуляції не було включено жодного цивільного німецького уряду-супутника. Це вважалося дуже важливим питанням, оскільки Гітлер використовував капітуляцію цивільного уряду, але не військового, в 1918 році, для створення аргументу "підкуп в спину". Союзники, зрозуміло, не хотіли надавати жодного виду юридичного аргументу майбутньому ворожому німецькому режиму для відновлення старого суперечки. Зрештою, вирішивши не надавати жодного визнання фленсбурзькій адміністрації, вони погодилися підписати чотирьохсторонну декларацію щодо умов капітуляції Німеччини. 5 червня 1945 року в Берліні вищі командувачі чотирьох окупуючих держав підписали спільну Декларацію щодо поразки Німеччини (так звана Берлінська Декларація 1945 року), яка офіційно підтвердила повну розпуск нацистської Німеччини і відповідне припинення будь-якого управління німецьким народом: Government, the High Command and any state, municipal, or local government or authority. The assumption, for the purposes stated above, of the said authority and powers does not effect the annexation of Germany. US Department of State, Treaties and Other International Acts Series, No. 1520.
(Сполучені Штати виставили текст "Визнання закінчення війни та визнання рішення не брати зміст історичної відповідальності за війну" та підписали цю декларацію як висловлення погодження з її умовами і підтвердження поновлення всіх німецьких прав.)
Ця умова відображала статтю 4 Інструменту капітуляції, яку було включено з метою накладення документу ЄКО, або подібного до нього, на німців після військової капітуляції. Стаття 4 гласила: "Цей акт військової капітуляції не передбачає жодних питань і буде заміщений загальним актом капітуляції, накладеним Організацією Об'єднаних Націй або від її імені та застосовується до НІМЕЧЧИНИ і німецьких збройних сил в цілому." Насправді, звісно, німецька влада перестала існувати, оскільки всі залишені німецькі збройні сили капітулювали перед цим. Таким чином, ці частини Берлінської декларації всього лише формалізували де-факто статус і закріпили владу союзників над Німеччиною на міцній правовій підставі.
20 вересня 1945 року було підписано додаткову угоду, яка подальше розробляла повноваження Контрольної ради.
Фактичне здійснення влади відбувалося відповідно до моделі, яка була розроблена в угоді "Про механізм контролю в Німеччині", підписаній 14 листопада 1944 року у Лондоні між Сполученими Штатами, Великою Британією та Радянським Союзом на основі роботи Європейської консультаційної комісії. Німеччина була розділена на чотири зони окупації - британську, американську, французьку і радянську - кожна з яких контролювалася командувачем відповідних сил окупації. Проте "питання, які стосуються всієї Німеччини", повинні були бути вирішені спільно всіма чотирма командувачами, які для цієї мети утворили єдиний орган контролю. Ця влада називалася Контрольною радою.
Метою Ради контролю Співмовччя в Німеччині, як і інших Контрольних комісій і рад, які були створені союзниками над кожним з переможених Аксисних держав, було справлятися з центральним управлінням країною (ідея, яка практично не реалізувалася в разі Німеччини, оскільки це управління зовсім розпалося з кінцем війни) і забезпечити виконання військового управління з певною однорідністю по всій Німеччині. Постдамська угода від 1 серпня 1945 року подальше визначила завдання Контрольної ради.
Операція
У 30 серпня 1945 року Контрольна рада скликала перше проголошення, в якому повідомила німецький народ про своє існування і заявила, що накази та директиви, видані главами командувачів в їхніх регіональних зонах, не підпадали під вплив Контрольної ради. Першими членами Контрольної ради були Маршал Георгій Жуков від Радянського Союзу, Генерал армії Дуайт Айзенгауер від Сполучених Штатів, Маршал Поль Клод Жозеф Жером Жюк де Латр де Тассіньі від Франції.
Після цього Контрольна рада видала велику кількість законів, директив, наказів та проголошень. Вони стосувалися скасування нацистських законів і організацій, демілітаризації та денацифікації, а також таких порівняно звичайних питань, як тарифи на телефон та боротьба з венеричними захворюваннями. У багатьох питаннях рада не могла накласти свої рішення, оскільки реальна влада знаходилася в руках окремих союзних урядів та їхніх військових губернаторів, і рада видавала рекомендації, які не мали силу закону. У 20 вересня 1945 року рада видала Директиву № 10, яка розподілила різні офіційні акти Контрольної ради на п'ять категорій.
Прокламації – «оголошувати про справи чи дії, які мають особливе значення для окупаційної влади чи німецького народу, або для обох». Закони – «з питань загального застосування, якщо в них прямо не встановлено інше». Накази – «коли Контрольна Рада має вимогу накласти на Німеччину і коли закони не застосовуються». Директиви – «інформувати про політику або адміністративні рішення Контрольної ради». Інструкції – «коли Контрольна рада бажає пред’явити вимоги безпосередньо тому чи іншому органу».
Директива № 11 того ж дня зробила роботу ради більш організованою, встановивши англійську, французьку, російську та німецьку мови офіційними мовами ради та створивши офіційний вісник для публікації офіційних актів ради.
Закон № 1 Контрольної ради (також прийнятий 20 вересня 1945 року) скасовував деякі з найстрожчих законів епохи нацизму. Це встановило правову основу для роботи ради.
Директива № 51 (29 квітня 1947 року), скасовуючи Директиву № 10, спростила законодавчу роботу ради, зменшивши категорії законодавчих актів до Прокламацій, Законів і Розпоряджень.
Військові злочинці Директива № 9 (30 серпня 1945 року) поклала на юридичний відділ ради відповідальність за виконання положень Лондонської угоди про переслідування німецьких воєнних злочинців, підписаної в Лондоні 8 серпня.
Незабаром після початку Нюрнберзького процесу, Рада прийняла Закон № 10 (20 грудня 1945 року), який давав кожній окупаційній силі право мати власну судову систему для суду над воєнними злочинцями і проводити такі суди незалежно від Міжнародного військового трибуналу, який тоді засідав в Нюрнберзі. Закон № 10 виник внаслідок розбіжностей між союзниками у питанні спільної політики стосовно воєнних злочинців і позначив початок зменшення міжсоюзницької співпраці в цьому питанні. Після завершення Нюрнберзького процесу щодо великих військових злочинців у жовтні 1946 року, міжсоюзницька співпраця щодо воєнних злочинів повністю розпалася
12 жовтня 1946 року Рада видала Директиву № 38, яка, намагаючись встановити загальні правила, надавала чотирьом окупаційним урядам право власного розсуду у питаннях стосовно обробки осіб, затриманих ними під підозрою у воєнних злочинах, включаючи право надавати амністію
Розпуск німецької армії та урядових установ Наказ № 1 від 30 серпня 1945 року забороняв носити форму Німецької армії, яка тепер перестала існувати.
Розпорядження від 10 вересня наказувало відкликати всіх німецьких урядових агентів та дипломатичних представників із країн, де вони були призначені. Інше розпорядження цього ж дня встановлювало процедуру розповсюдження інформації для преси про роботу ради, вимагаючи випускати прес-реліз після кожного засідання ради.