«За царицю полів — піхоту!» — історичний тост, проголошений Йосипом Сталіним 5 травня 1941 року на бенкеті в Кремлі на честь випускників військових академій.

Передісторія Виступаючи з промовою на бенкеті в Кремлі на честь випускників військових академій, Йосип Сталін від імені радянського уряду та Комуністичної партії привітав їх із закінченням навчання, порівняв Червону армію 1941 року з Червоною армією зразка 1937—1938 років, згадав про успіхи в боях на озері Хасан та на Халхин-Голі, коротко перерахував основні, на той момент, науково-технічні досягнення радянських учених із вдосконалення озброєння та військової техніки, зробив зауваження закладам військової освіти, сказавши, що вони «відстають від сучасної армії», описав тенденції в європейській політиці, поставив під питання непереможність німецької армії, закінчивши висновком, що армію необхідно день у день удосконалювати.

Після вітальної промови Йосип Сталіна виголосив ще три промови під час прийому. Два з них, це — тости, у тому числі: за керівні кадри та викладацький склад академій; за здоров'я артилеристів, танкістів, авіаторів, кіннотників, зв'язківців та піхотинцівРЦХИДНИ. Фонд 558, опись 1, дело 3808, листы 1-12.

Оригінал

Спори щодо оригіналу Досі не виявлено точної стенограми сталінської промови. Свідчення очевидців, які були присутні на прийомі 5 травня 1941 року, суперечливі: одні стверджували, що «Сталін говорив без написаного тексту», інші — що, виступаючи, Йосип Сталін «тримав перед собою листки паперу».

У 1990—1991 роках у науковий обіг було введено надзвичайно важливе для істориків джерело — запис сталінського виступу перед випускниками військових академій РСЧА, зроблений співробітником Наркомату оборони К. В. Семеновим. Раніше стала відома коротша, але ідентична за змістом версія Георгія Жукова. Є третій запис промови Йосипа Сталіна перед випускниками військових академій у Кремлі. Вона знаходиться у щоденнику Всеволода Вишневського і датується 13 травня 1941 року.

У віршах На думку німецького історика Йоахіма Гоффмана, який підтримував ідею про превентивну війну Німеччини проти СРСР, у промові 5 травня 1941 року «Сталін розкрив свої агресивні задуми».

Розбір промови Сталіна у статті Гоффмана поєднується з цитуванням різних документів, які, на його думку, також свідчать про наявність радянського керівництва агресивних задумів. Так, наприклад, він говорить про те, що командир 53-ї стрілецької дивізії, полковник Іван Бартенєв, перебуваючи в полоні, 15 липня 1941 року зазначив, що Сталін на банкеті з нагоди випуску молодих офіцерів негайно відхилив тост за мирну політику, піднятий одним генерал-майором, і заявив: Ні, політиці війни!

Далі він пише, що, за свідченням німецького дипломата Густава Гільгера, до війни обіймав посаду радника посольства Німеччини в Москві, Сталін відреагував різко негативно на тост начальника Військової академії імені М. В. Фрунзе генерал-лейтенанта Михайла Хозіна і заявив, що: «Настав час покінчити з оборонним гаслом, оскільки він застарів і з його допомогою вже неможливо здобути жодної п'яді землі. Червона Армія має звикнути до думки, що епоха мирної політики закінчилася і почалася епоха насильницького розширення соціалістичного фронту. Той, хто не розуміє необхідності наступальних дій, — обиватель або дурень» .

На думку історика Олега Вишльова, немає жодних підстав сумніватися в справжності документів і матеріалів, які були опубліковані в попередні роки і продовжують публікуватися сьогодні, як немає підстав сумніватися в автентичності «короткого запису» виступу тирана перед випускниками військових академій на прийомі в Кремлі 5 травня 1941 року, що підтверджується також іншими документами. Водночас він говорить про те, що ці документи, як і «короткий запис», не підтверджують версію про наявність у виступах Сталіна закликів до «нападу на Німеччину», нанесення «упереджувального удару» по Німеччині тощо. Стосовно статті Гоффмана, він зазначає, що жодне з джерел, на які він спирається, не є переконливим, а, отже, і подане їм трактування мови Сталіна не може вважатися таким . Тієї ж думки дотримується також історик Георгій Куманьов, підкреслюючи, що в цих документах йдеться про перехід від позиційної оборонної тактики до нової наступальної, заснованої на різноманітності оперативного маневру у прив'язці до конкретних умов.

Військовий історик підполковник Юрій Веремєєв, досліджуючи на своєму особистому сайті цей виступ Сталіна, приходить до висновку: «Різного роду сучасні спростовувачі і викривачі радянського періоду історії Росії всіляко намагаються довести, що не Німеччина готувала в 1941 році напад на СРСР, а навпаки, Сталін готував великий похід Червоної Армії в Європу і тільки висока самовідданість Гітлера і неймовірна самовідданість Гітлера самопожертву німецьких солдатів зупинили натиск „червоно-коричневих сталінських орд“ на милу та добру Європу. І начебто не гітлерівських сподвижників слід було б садити на лаву підсудних у Нюрнберзі, а сталінських наркомів та маршалів. Ці „історики“ геть-чисто відкидають убік не тільки документи Нюрнберзького трибуналу, які неспростовно довели, хто був агресором (зауважимо, що вирок писали не в Москві, а в Нюрнберзі, і не сталінські юристи, а представники кількох країн, де радянський суддя був лише одним із чотирьох), але й численні свідчення самих же німецьких генералів, політиків, державних діячів, численні німецькі документи з німецьких канцелярій та архівів.»Веремєєв Юрій Григорович — підполковник, дослідник історії РСЧА, автор роботи «Анатомія Армії» та ряду інших військово-дослідних проєктів

У віршах

Через рік після промови, в 1942 році, поет Арсеній Тарковський і композитор Ісаак Любан написали пісню «Наш тост». У віршах поета-фронтовика Михайла Маркова «За піхоту перший тост» (фрагмент):

Див. також

Юдін В. — «Вип'ємо за піхоту і рідну роту» — стаття про застілля за участю Йосипа Сталіна та перших осіб СРСР і країн-союзниць.

Примітки

Література

Вишлёв О. В. Речь Сталина 5 мая 1941 г. Российские документы. — Новая и новейшая история, 1998, № 4. С. 77-89.

Вишлёв О. В. Западные версии высказываний И. В. Сталина 5 мая 1941 г. По материалам германских архивов // Новая и новейшая история. 1999. № 1.