Зага́льна деклара́ція прав люди́ни (ЗДПЛ) — декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо. Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої світової війни і представляє перше глобальне вираження невід'ємних прав, які мають усі люди.

Декларація складається з 30 статей, що лягли в основу наступних міжнародних договорів, регіональних документів із прав людини, національних конституцій тощо. Міжнародний законопроєкт з прав людини складається з Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла два докладні договори, які завершують Міжнародний законопроєкт про права людини. В 1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй, законопроєкт набув статусу міжнародного правового акту.

Історія

Попередники Під час Другої світової війни союзники взяли чотири свободи — свободу слова, свободу віросповідання, свободу від страху і свободу від злиднів — як свої основні цілі війни. Статут Організації Об'єднаних Націй «знову підтвердив віру в основні права людини, гідність та цінність людської особи» і передав законопроєкт в комісії всіх членів-держав, щоб забезпечити «додержання прав людини і основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови чи релігії».

Коли по Другій світовій війні злочини нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньо чітко визначає права, про які йдеться. Виникла потреба прийняття загальної декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН.

Створення та розробка Декларація введена в експлуатацію в 1946 році і була розроблена протягом двох років Комісією з прав людини. Комісія складалася з 18 членів різних національностей та політичних поглядів. Загальна декларація прав людини, Редакційний комітет під головуванням Елеонори Рузвельт, яка була відома своєю правозахисною діяльністю.

За дорученням генерального секретаря ООН підготовку проєкту Декларації очолив канадець Джон Пітерс Гамфрі. Незадовго до того, як його призначили директором Відділу прав людини ООН. Для роботи над підготовкою документа, що спочатку мислився як міжнародний законопроєкт про права була утворена комісія з прав людини.

Британські представники були вкрай розчаровані, що пропозиція мала моральне, але не юридичне зобов'язання. (І його не було, поки в 1976 році Міжнародний пакт про громадянські і політичні права не набули чинності, надаючи юридичний статус найбільшій декларації).

Членство в комісії за задумом мало представляти все людство. До комісії ввійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії. До відомих членів комісії входили Елеонора Рузвельт зі США (яка була головою), Рене Кассен з Франції, Чарльз Малик з Лівану, П.К Чанг з Республіки Китаю, і Ганза Мехта з Індії. Хамфрі впровадив початковий проєкт, який став робочим текстом комісії.

Проєкт був внесений на обговорення комісії з прав людини економічної і соціальної Ради, третього Комітету Генеральної Асамблеї, перш ніж бути поставленим на голосування. В ході цих обговорень було зроблено багато поправок і пропозицій державами-членами ООН.

Згідно Алана Карлсона в Глобалізації сімейних цінностей про сімейні фрази в декларації були результатом впливу християнсько-демократичного руху на Касині і Маліку.

Прийняття Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 з 50 голосами «за». Голосів «проти» не було, а 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія).See UNA-Canada under «Who are the signatories of the Declaration?». Гондурас і Ємен — як члени ООН на той момент — не голосували або утрималися. Положення в Південній Африці можна розглядати як спробу захистити свою систему апартеїду, яка явно порушувала низку статей Декларації. Стриманість делегації Саудівської Аравії було викликано, насамперед, двома статтями Декларації: Стаття 18, яка говорить, що кожен має право «змінювати свою релігію або переконання»; і стаття 16, на рівних правах шлюбу. Шість комуністичних країн утрималися, вважаючи, що Декларація не пішла досить далеко в засудженні фашизму і нацизму. Елеонора Рузвельт віднесла стриманість з радянського блоку до статті 13, за умови, що право громадян на виїзд з своїх країн. , яка надавала право громадянам покидати їхні країни.

За декларацію проголосували: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і ВенесуелаYearbook of the United Nations 1948—1949 p 535.

Незважаючи на значну роль канадця Джона Гамфрі в підготовці Декларації, канадський уряд спочатку утримався при голосуванні за прийняття проєкту, однак проголосував за остаточний варіант.

9 грудня громадянин світу Ґеррі Девіс та його «Рада солідарності» зібрала на Зимовому велодромі 20 тис. парижан. «Рада солідарності» закликала до створення світового уряду, внаслідок чого країни комуністичного блоку утрималися при голосуванні, а не проголосували «проти». Хоча ідея світового уряду та демонтажу нації вигідна транснаціональним компаніям. Елеонора Рузвельт писала: Ґеррі Девіс, юнак, який в Парижі як громадянин світу […] зумів отримати підтримку деяких інтелектуалів і навіть отримав телеграму від Альберта Ейнштейна, в якій говорилося, що ООН ще не досяг миру. ООН, звісно, організована не для того, щоб досягти миру. Це повинні зробити самі уряди. Але ООН покликана зберегти мир, і, на мою думку, робить це дедалі краще щодня […] Під час пленарного засідання Генеральної Асамблеї цей юнак намагався виголосити промову з балкону щодо того, наскільки некомпетентна ООН у вирішенні поставлених перед нею завдань. Наскільки краще було б, якби пан Девіс організував свою урядову організацію і започаткував міжнародний всесвітній уряд. Усі, хто пристав би до нього, довідалися б, що в них немає національності, а тому, не турбуючись про інтереси окремих країн, усі разом розвинули б… почуття цілковитої співпраці між усіма народами й готовність прийняти закони, затверджені їхнім надурядом.

Структура Структуру «Загальної декларації» запропонував Рене Кассен у другому варіанті проєкту. Кассен працював із першим варіантом, підготовленим Джоном Гамфрі. На організацію документа вплинув Кодекс Наполеона. Вона починалась із преамбули, де були окреслено загальні засадиGlendon, pp 62–64.

Кассен порівнював Декларацію з портиком грецького храму із фундаментом, східцями, чотирма колонами і фронтоном. Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівности й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (ст. 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя й заборону рабства. Друга колона (ст. 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (ст. 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (ст. 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.

За моделлю Кассена останні три статті Декларації утворюють водограй, що зв'язує всю структуру в одне ціле. Ці статті присвячені обов'язкам індивіда перед суспільством і накладають заборону зловживання правами на шкоду тій меті, яку заклала в них Організація Об'єднаних НаційMary Ann Glendon, A World Made New: :) Eleanor Roosevelt and the Universal Declaration of Human Rights, Chapter 10.

День прав людини

Прийняття Загальної декларації — це важливе міжнародне святкування, яке щорічно відзначається 10 грудня, та називається Днем прав людини або Міжнародним днем прав людини. Святкування відбувається у осіб, громадських і релігійних організацій, правозахисних організацій, парламентів, урядів та Організації Об'єднаних Націй. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжує кампанія з популяризації знань про людські права й «Декларацію». 60-та річниця, що відзначали 2008 проходила під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас».

Значення і юридичні наслідки

Значення Книга рекордів Гіннеса описує Декларацію як світовий «Найбільше перекладений документ». В його преамбулі, уряди взяли зобов'язання на себе і на своїх людей на прогресивні заходи, щоб забезпечити загальне та ефективне визнання і дотримання прав людини, викладених у Декларації. Елеонора Рузвельт підтримала прийняття декларації у вигляді декларації, а не як договір, оскільки вона вважала, що Декларація буде мати той же самий вид впливу на глобальне суспільство як Декларація Незалежності США впродовж існування Сполучених Штатів. У цьому вона мала рацію. Хоч вона і не є юридично обов'язковою, Декларація була прийнята і вплинула на більшість національних конституцій, починаючи з 1948 року. Вона також служить основою для зростаючого числа національних законів, міжнародного права, законів і договорів, а також для зростаючого числа регіональних і субнаціональних та національних інститутів захисту і заохочення прав людини.

Юридична сила В той час, як не сам договір, Декларація була прийнята для цілей визначення сенсу слів «основних свобод» і «прав людини», що містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй, які є обов'язковими для всіх держав-членів. З цієї причини, Загальна Декларація є основним установчим документом Організації Об'єднаних Націй. Крім того, багато юристів-міжнародників вірять, що Декларація є частиною звичаєвого міжнародного права і є потужним інструментом у застосуванні дипломатичного та морального тиску на уряди, які порушують будь-яку з її статей. У 1968 Міжнародна конференція Організації Об'єднаних Націй з прав людини повідомила, що Декларація «являє собою зобов'язання для членів міжнародного співтовариства» для всіх людей. Декларація послужила основою для двох обов'язкових пактів ООН про права людини: Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Принципи декларації викладені в міжнародних договорах, таких, як Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про права дитини, Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти катувань, і багато інших. Декларація, як і раніше широко цитується урядами, ученими, адвокатами і конституційними судами, та особами, які звернулися до її принципів, щоб захистити свої визнані права.

Реакція

Похвала Всесвітня декларація отримала похвалу від ряду знатних людей. Ліванський філософ і дипломат Чарльз Малик назвав її «міжнародним документом першої важливості», у той час як Елеонора Рузвельт — перша голова Комісії з прав людини з розробки проєкту декларації сказала, що вона «цілком може стати міжнародною Великою хартією вольностей для всіх людей повсюди». У своїй промові 5 жовтня 1995, папа Іван Павло II назвав Декларацію «однією з вищих виразів людського сумління нашого часу». У заяві від 10 грудня 2003 року від імені Європейського Союзу, Марчелло Спатафора заявив, що Декларація «ставить права людини в центр принципів та зобов'язань, що визначають відносини в міжнародному співтоваристві».

Критика