Стратегічне бомбардування Японії — це повітряні рейди проведені американськими збройними силами протягом останніх двох років Другої світової війни проти Японської імперії, які знищили основні міста країни та вбили між 241 000 до 900 000 людей, не рахуючи атомних вибухів Хіросіми (340 000 жителів) та Нагасакі (195 000 жителів). Окрім людських втрат, повітряні бомбардування завдали значної шкоди японським містам та спричинили глибоке зниження промислового виробництва.
Якщо в перші роки Тихоокеанської війни повітряні напади були обмежені рейдом Дулітла у квітні 1942 року та обмеженими нападами на військові позиції на Курильських островах з 1943 року, стратегічні бомбардування Японії розпочалися в червні 1944 року і завершилися наприкінці війни в серпні 1945 року. Протягом 1945 року до цих масових нападів були додані рейди, які велися тактичними повітряними підрозділами з бортів або з баз на землі.
Незважаючи на те що плани нападу на Японію були підготовлені до початку війни, їх не вдалося здійснити до вступу на службу бомбардувальника з великим радіусом дії B-29 Superfortress. З червня 1944 р. до січня 1945 р. B-29, що розміщувались в Індії, використовували бази в Китаї для бомбардування Японії, але очікуваних результатів не було. Кампанія бомбардування різко прискорилася з листопада 1944 року, коли бази на Маріанських островах були відкриті після операції Forager. Ці напади спочатку були спрямовані проти промислових комплексів, але з березня 1945 року вони, як правило, мали ціллю міські центри. Літаки союзників, що розміщувалися на авіаносцях та на островах Рюкю, також вели бомбардування під час підготовки до вторгнення в Японію, запланованого на жовтень 1945 року. 6 серпня міста Хіросіма і Нагасакі були знищені атомними бомбами.
Японська військова та цивільна оборона не змогла завадити нападам союзників. Кількість винищувачів та зеніток, призначених для захисту японського архіпелагу, була недостатньою, і більшість літаків та зеніток не досягали висоти, на якій літали В-29. Відсутність палива, навчання та координації між підрозділами також знижували ефективність японської винищувальної авіації. Незважаючи на вразливість японських міст до бомбардувань запалювальними бомбами, пожежним службам не вистачало підготовки та обладнання, і було лише кілька протиповітряних укриттів. Отже, В-29 змогли завдати сильної шкоди міським центрам, в той час зазнавши незначних втрат.
З кінця війни велася дискусія щодо моральності цих нападів проти японських міст і, зокрема, цивільних втрат; використання атомної зброї є особливо суперечливим.
Контекст Американські плани Повітряний корпус армії Сполучених Штатів (який був інтегрований у повітряні сили армії Сполучених Штатів або USAAF у лютому 1942 р.). почав розробляти невідкладні плани для повітряної кампанії проти Японії в 1940 році. Того ж року військово-морський аташе американського посольства в Токіо повідомив, що цивільні захисні сили Японії були слабкими, і американським пілотам було запропоновано добровільно працювати з китайськими силами в рамках Другої китайсько-японської війни.. Перша група добровольців ("літаючі тигри") почала діяти у ВПС Китайської Республіки наприкінці 1941 року на винищувачах P-40 Warhawk. Друга група добровольців також пройшла навчання наприкінці 1941 року для нападу на Японію з баз у Китаї з середніми бомбардувальниками Hudson та А-20 Havoc. Напад на Перл-Харбор 7 грудня 1941 року розпочав бойові дії між США та Японією та поклав край таємним операціям. Невелика кількість особового складу у другій групі добровольців, яка відділилася від Сполучених Штатів у листопаді 1941 року, була заблокована в Австралії початком конфлікту...
Японські успіхи протягом перших місяців Тихоокеанської війни заважали застосуванню американських планів війни проти японського архіпелагу, низка спроб розпочати невелику кампанію з Китаю провалилася. До початку війни ВПС США планували бомбардувати Японію з Уейку, Гуаму, Філіппін та прибережних регіонів Китаю. Однак ці бази були швидко захоплені японськими силами та з 35 важких бомбардувальників Boeing B-17 Flying Fortress ВПС США, що базувалися на Філіппінах, 18 знищені під час нападу на базу Кларка Філда 8 грудня 1941.. ВПС США намагалися відправити тринадцять важких бомбардувальників Boeing B-17 Flying Fortress в Китай в березні та квітні 1942 року для нападу на Японію. Ці літаки прибули в Індію, але залишилися там, оскільки японське завоювання Бірми спричинило логістичні проблеми, а китайський лідер Цхан Кай-Чек неприхильно ставився до американських бомбардувальників, що діють з його території. Тринадцять інших важких бомбардувальників B-24 Liberator були відправлені зі Сполучених Штатів для роботи з Китаю в травні 1942 року, але вони були перерозподілені для підтримки операцій союзників у Середземномор'ї.. У липні 1942 р. командир літаючих тигрів, полковник Клер Лі Ченно, вимагав силу із ста винищувачів Р-47 Thunderbolt та тридцяти середніх бомбардувальників B-25 Mitchell, які, за його словами, були б достатніми, щоб "знищити" японську авіаційну промисловість. Через три місяці Ченно заявив американському президенту Франкліну Д. Рузвельту, що сила, що складається з 105 сучасних винищувачів та сорока бомбардувальників (у тому числі дванадцять важких) зможе "призвести до втрати Японії" за шість-дванадцять місяців. Штаб ВПС США вважав ці ствердження не дуже достовірними, а прохання про підкріплення Ченно були відхилені.
Японський захист Довоєнні японські плани захисту країни від нападу з повітря були спрямовані на нейтралізацію авіабаз противника. До війни найбільшою загрозою вважалися радянські літаки, які дислокувалися на російському Далекому Сході. Японські військові планували знищити авіабази в межах досяжності Японського архіпелагу, якщо Японія та Радянський Союз вступлять у війну.. На початку Тихоокеанської війни японський уряд вважав, що найкращим способом запобігти американським повітряним нальотам було б захоплення та утримання районів у Китаї та Тихому океані, звідки можна було б розпочати такі атаки. Він припускав, що союзники не зможуть відновити контроль над цими базами. Проте японці передбачали, що союзники все ще можуть здійснювати невеликі атаки на Японський архіпелаг за допомогою палубної авіації. Уряд вирішив не розробляти потужну оборону, щоб протистояти загрозі повітряного нападу, оскільки промислові ресурси країни не були здатні проводити наступальні операції в Китаї та на Тихому океані та оборонні операції в метрополії..
У перші місяці Тихоокеанської війни на Японському архіпелазі було дислоковано кілька авіаційних підрозділів і зенітних батарей. Головне командування оборони (CDG) було сформовано в липні 1941 року для контролю за обороною головних островів, але всі бойові частини в регіоні були приписані до чотирьох регіональних військових округів (Північний, Східний, Центральний і Західний округи), які безпосередньо відповідали перед військовим міністерством. У результаті функції CDG були обмежені координацією зв'язку між Імперським штабом, вищим військовим органом Японії, і військовими округами.. До початку 1942 року сили, виділені для оборони Японії, включали сто літаків Повітряної служби Імператорської армії Японії (SAAIJ) і двісті літаків Повітряної служби Імператорського флоту Японії (SAMIJ), більшість з яких були застарілими, а також п'ятсот зенітних гармат, призначених для сухопутної армії, і двісті для флоту.. Більшість формувань SAAIJ і SAMIJ були навчальними підрозділами, які, отже, не були здатні протистояти атакам союзників.. Сухопутна армія також керувала мережею цивільних і військових спостережних постів для попередження про наближення бомбардувальників і почала встановлювати радіолокаційні станції. Командування та контроль протиповітряною обороною було роздробленим, а SAAIJ і SAMIJ не координували свою діяльність і рідко комунікували один з одним. У результаті сили не змогли відповісти на раптову повітряну атаку.
Японські міста були особливо вразливі до запалювальних бомб через структуру житла та поганий стан організацій цивільної безпеки. Міські центри були дуже густонаселені, і багато будівель було побудовано з легкозаймистих матеріалів, таких як папір і дерево. Крім того, промислові та військові комплекси часто розташовувалися в міських районах і тому були оточені густонаселеними житловими кварталами... Незважаючи на свою вразливість, небагато міст мали професійні пожежні підрозділи, а багато з них покладалися на волонтерів. Ці протипожежні сили не мали сучасного обладнання та використовували застарілу тактику.. З 1928 року в Токіо та Осаці організовувалися тренування з підготовки до повітряних бомбардувань, а з 1937 року місцеві органи влади були зобов’язані розповсюджувати цивільним особам інструкції, які пояснювали, як реагувати під час повітряної атаки.. До Тихоокеанської війни було побудовано небагато протиповітряних укриттів і оборонних споруд для цивільного населення та промисловості..
Перші атаки Рейд Дулітла Літаки ВПС США вперше бомбардували Японію в квітні 1942 року. Під час операції, проведеної головним чином, щоб підбадьорити американців, шістнадцять середніх бомбардувальників B-25 Mitchell були завантажені у Сан-Франциско на борт авіаносця USS Hornet, щоб привезти їх до Японії. Ці літаки були запущені 18 квітня та бомбардували цілі в Токіо, Йокогамі, Йокосуці, Нагої та Кобі. Японські зенітні захисні сили були захоплені зненацька, і всі В-25 втекли без великих пошкоджень. Вони полетіли до Китаю та Радянського Союзу, але багато хто зазнав аварії на територіях, які тримали японці через відсутність палива.. Японські втрати зросли до 87 загиблих та 462 поранених. 112 будинків були знищені..
Навіть якщо рейд Дулітла завдав невеликої шкоди, це мало важливі наслідки. Напад підняв моральний дух Сполучених Штатів, а його командир, підполковник Джеймс Х. Дуліттл, вважався героєм.. Погана відповідь ППО збентежила японське військове командування і чотири ескадрилії винищувачів були репатрійовані зі своїх баз у Тихому океані для захисту японського архіпелагу. Щоб запобігти новим рейдам, SAMIJ розпочав наступ у Тихому океані, який закінчився поразкою під час битви за Мідвей.. Японська армія також провела наступ в Китаї, щоб захопити аеродроми, на яких американські авіатори хотіли приземлятися. Наступ виконав свої цілі і призвів до смерті 250 000 китайських солдатів та цивільних осіб, головним чином під час військових злочинів.. Військово-морський флот також почав розробляти повітряні кулі для бомбардування Сполучених Штатів у рамках проекту Фуго..
Бомбардування Курильських островів Після нальоту Дулітла, повітряні напади проти Японії були здійснені на Курильські острови в середині 1943 року. Визволення острова Атту в травні 1943 року під час кампанії за Алеутські острови запропонувало просунуту базу для бомбардувальників ВПС США. У рамках підготовки до визволення Кіски на Алеутських островах 11-а ВПС США здійснила бомбардування на Курильських островах, щоб нейтралізувати японські повітряні сили на місці. Перша з цих атак була здійснена 10 липня восьмома В-25 проти Чумчу та Парамучіра. Архіпелаг був знову атакований 18 липня шістьмома В-24, а вторгнення в Кіску (операція Котедж) було здійснено без опору 15 серпня.