Моральний ландшафт: як наука може визначити людські цінності" - книга Сема Гарріса 2010 року, в якій він пропагує дослідження моралі і стверджує, що багато мислителів вже давно заплуталися у стосунках між мораллю, фактами і наукою. Він намагається прокласти третій путь між секуляристами, які стверджують, що мораль є суб'єктивною (моральними релятивістами), і релігійними, які кажуть, що мораль диктується Богом і Священним Писанням.
Гарріс вважає, що єдиною дієвою моральною системою є та, в якій "морально добрі" вчинки пов'язані зі зростанням " благополуччя розумних створінь". Далі він наголошує, що, незважаючи на проблеми з філософією науки і розуму в цілому, моральні питання мають об'єктивно правильні і неправильні відповіді, які ґрунтуються на емпіричних фактах про те, які чинники спричиняють процвітання людей. Кидаючи виклик традиційному філософському уявленню про те, що "...повинно" не може випливати з "...є" (закон Юма), Гарріс стверджує, що моральні питання найкраще вирішувати, використовуючи не лише філософію, але й наукові методи, оскільки наука може сказати нам, які цінності ведуть до людського процвітання. Саме в цьому сенсі Гарріс виступає за те, щоб науковці розпочали дискусію про нормативну науку про мораль.
Публікація книги відбулася після того, як Гарріс отримав у 2009 році ступінь доктора філософії . з когнітивної нейронауки в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі захистивши дисертацією з такою ж назвою: «Моральний ландшафт: як наука може визначити людські цінності» .
Анотація ...наука часто є питанням філософії на практиці. Напевно, варто нагадати, що первісна назва фізичних наук була, власне, "натурфілософія"... Можна було б назвати мою пропозицію в "Моральному ландшафті" "філософською" позицією, але це позиція, яка безпосередньо стосується меж науки.
Гарріс починає з двох припущень: "(1) деякі люди живуть краще, ніж інші, та (2) ці відмінності пов'язані певним законним і не цілком довільним чином зі станами людського мозку та зі станом світу". Ідея полягає в тому, що людина просто описує матеріальні факти (багато з яких стосуються його мозку), коли описує можливі "кращі" і "гірші" варіанти життя для себе. Виходячи з цього, Харріс каже, що ми повинні зробити висновок, що існують факти про те, які дії допоможуть людині досягти кращого життя.
Гарріс підкреслює важливість визнання того, що такі фактори існують, оскільки, за його словами, ця логіка також поширюється і на групи людей. Він припускає, що існують як кращі, так і гірші способи покращення життя для людей. Так само, як і для окремої людини, для суспільства може існувати безліч різних шляхів і "вершин" для процвітання - але й набагато більше шансів зазнати невдачі.
Далі Гарріс доводить, що наука може з користю сформулювати визначення моралі, використовуючи факти про благополуччя людей. Його аргументи свідчать про те, що проблеми з таким науковим визначенням моралі, схоже, є загальними для всієї науки, або розуму і слів загалом. Гарріс також приділяє деякий час опису того, як наука може врахувати нюанси і виклики, пов'язані з визначенням найкращих способів для окремих людей і груп людей покращити своє життя. Багато з цих питань розглядаються далі.
Філософський приклад
Хоча в книзі Гарріса йдеться про виклики, з якими має зіткнутися наука про мораль, він також згадує, що його наукові доводи насправді є філософськими. Більше того, він каже, що це стосується майже всіх наукових дослідів. Він зазначає, що сучасна наука - це обережне застосування перших філософських принципів, таких як емпіризм і фізикалізм. Він також припускає, що наука вже в значній мірі визначилася з цінностями у відповіді на питання "у що я повинен вірити і чому я повинен в це вірити?". Гарріс каже, що не дивно, що нормативні етичні науки ґрунтуються або будуть ґрунтуватися на фундаментальних припущеннях (базових нормах). Гарріс каже: ...наука часто є справою філософії на практиці. Напевно, варто нагадати, що первісна назва фізичних наук була, власне, " природнича філософія"... Можна було б назвати [мою пропозицію в "Моральному ландшафті"] "філософською" позицією, але це позиція, яка безпосередньо стосується кордонів науки.
Те, як, на його думку, наука може займатися моральними аспектами, ґрунтується на різних філософських позиціях, таких як етичний реалізм (існують моральні факти) та етичний натуралізм (ці факти відносяться до фізичного світу). Гарріс каже, що наука про мораль може нагадувати утилітаризм, але ця наука, що важливо, є більш відкритою, оскільки вона включає в себе визначення добробуту, що постійно розвивається. Замість того, щоб бути прихильником редуктивного матеріалізму, Гарріс визнає аргументи ревізіоністів про те, що самі психологічні визначення залежать від досліджень і відкриттів. Гарріс додає, що будь-яка наука про моральність повинна враховувати все - від емоцій і думок до реальних дій та їхніх наслідків.
Для Гарріса моральні настанови і явні цінності загалом стосуються процвітання свідомих істот у суспільстві. Він стверджує: "Суспільна мораль існує для того, щоб підтримувати соціальні відносини, засновані на співпраці, і мораль можна об'єктивно оцінювати за цим стандартом". Гарріс вважає, що розмови деяких філософів про суто приватну мораль схожі на непродуктивну дискусію про приватну, особисту фізику. "Якщо філософи хочуть говорити лише про якусь химерно неприродну приватну мораль, вони просто змінюють тему".
Гарріс також розглядає, як взаємозамінність точок зору може стати важливою частиною моральних міркувань. Він посилається на "принцип неприємної несподіванки", коли хтось усвідомлює, що підтримував неефективну моральну норму (наприклад, відомі випадки, коли нацисти, які полювали на євреїв, виявляли, що вони самі були єврейського походження).
Наука і моральні істини Гарріс виділяє три наукові напрямки, пов'язані з мораллю: (1) пояснення того, чому люди роблять те, що вони роблять в ім'я моралі (наприклад, традиційна еволюційна психологія), (2) визначення того, яких зразків мислення і поведінки люди повинні дотримуватися (наука про мораль), і (3) загальне переконання людей змінити свій спосіб життя. Гарріс каже, що перший напрямок зосереджується лише на описі того, що є, тоді як (2) і (3) зосереджуються на тому, що має і могло б бути, відповідно. Він вважає, що саме на цьому другому, рецептивному напрямку має зосереджуватися наука про мораль. Він також каже, що ми не повинні боятися "оруеллівського майбутнього" з вченими на кожному кроці: життєво важливий прогрес в науці моралі можна було б розділити так само, як і прогрес в медицині.
Гарріс каже, що важливо розмежовувати метод (1) від методу (2), щоб не припуститися моралізаторської помилки. Він також підкреслює важливість розрізнення між (2) - питанням про те, що є правильним - і (3) - спробою змінити поведінку. Він каже, що ми повинні усвідомити, що нюанси людської мотивації самі по собі є викликом; люди часто не роблять того, що вони "повинні" робити, навіть будучи успішними егоїстами: є всі підстави вважати, що з'ясування того, що є найкращим для суспільства, не змінить звички кожного його члена за одну ніч.
Гарріс не вважає, що люди, навіть науковці, завжди приймають правильні моральні рішення; адже саме він стверджує, що багато хто з них помиляється щодо моральних фактів. Це пов'язано з багатьма реальними проблемами хорошої науки в цілому, включаючи людські когнітивні обмеження та упередження (наприклад, страх втрат може впливати на людські рішення з таких важливих питань, як медицина). Він згадує дослідження Пола Словіка та інших, щоб описати лише деякі з цих ментальних евристик, які можуть заважати нам міркувати належним чином. Хоча він зазначає, що тренування може зменшити вплив цих упереджень, Гарріс стурбований дослідженнями, які показують, що некомпетентність і незнання в певній галузі призводить до впевненості (ефект Даннінга-Крюгера).
Гарріс пояснює, що дебати і розбіжності є частиною наукового методу, і що одна сторона може помилятися. Він також каже, що дебати, які все ще доступні науці, ілюструють, як багато роботи ще можна зробити, і як багато розмов мають тривати.
Позитивні переконання Гарріса Книга сповнена тем, які, на думку Гарріса, далеко не є "сірими зонами" з точки зору моралі. Наприклад, він посилається на одне опитування, яке показало, що 36% британських мусульман вважають, що віровідступників слід страчувати за їхню невіру, і каже, що ці люди "морально заплуталися". Він також вважає, що очевидно, що самотність, безпорадність і бідність - це погано, але це далеко не те, як нас може завести і заведе позитивна психологія.
В одному з розділів, "Ілюзія свободи волі", Гарріс стверджує, що існує безліч очевидних фактів у психології (наприклад, ілюзія інтроспекції) або в неврології, які свідчать про те, що метафізично свободи волі не існує. Це, на його думку, інтуїтивно зрозуміло; "потяги думок... передають видиму реальність вибору, зробленого вільно. Але з глибшої перспективи... думки просто виникають (а що ще вони можуть робити?)". Він додає: "Свобода волі сама по собі є ілюзією". Наслідком неіснування свободи волі може бути діючий детермінізм, і Гарріс застерігає нас не плутати це з фаталізмом.
Одним із наслідків рішучої волі, каже Гарріс, є те, що стає недоцільним знущання над людьми з метою відплати - лише зміна поведінки і попередження інших все ще видаються потенційно вагомими причинами для покарання. Особливо тому, що зміна поведінки є свого роду ліками від злих вчинків; Гарріс наводить приклад уявного експерименту: Подумайте, що сталося б, якби ми знайшли ліки від людського зла. Уявіть собі, для прикладу, що ліки від психопатії можна буде додавати в їжу, як вітамін D... Подумайте, наприклад, про перспективу позбавлення вбивці ліків від зла як частину його покарання. Чи має це хоч якийсь моральний сенс? Гарріс визнає існування ієрархії в моральних міркуваннях (наприклад, люди важливіші за бактерії чи мишей). Він каже, що з цього слідує, що в принципі може існувати вид, в порівнянні з яким ми є відносно неважливими (хоча він сумнівається, що такий вид існує).
Гарріс підтримує розвиток технології виявлення брехні і вважає, що вона в цілому буде вигідною для людства.
Релігія: добре чи погано? Відповідно до визначення моралі, яке дає Гарріс, він каже, що ми повинні запитати, чи сприяє релігія процвітанню людини (незалежно від того, чи впливала вона на нього в далекому минулому). Він стверджує, що релігію сповідують здебільшого тому, що вона узгоджується з людськими когнітивними тенденціями (наприклад, анімізм). На думку Гарріса, релігія та релігійні догми є перешкодою для розуму, і він наводить як приклад Френсіса Коллінза.
Гарріс критикує тактику секуляристів, таких як Кріс Муні, які стверджують, що наука не перебуває у фундаментальному (і, звичайно, не поверхневому) конфлікті з релігією. Гарріс вбачає в цьому поблажливу спробу заспокоїти більш побожних теїстів. Він стверджує, що суспільство може відійти від глибокої залежності від релігії так само, як і від відьомства, яке, за його словами, колись було так само глибоко вкорінене.
Підвищення Напередодні публікації четверо знайомих автора, серед яких біолог і популяризатор науки Річард Докінз, письменник Ян Мак'юен, психолінгвіст Стівен Пінкер і фізик-теоретик Лоуренс Краусс, висловили свої позитивні відгуки про книжку: всі вони входять до складу Консультативної ради проекту "Причина". Кожен з них входить до складу Консультативної ради проекту Гарріса "Причина", а їхня хвалебна оцінка з'являється у вигляді обкладинки (опублікована видавцем книги на веб-сайті Гарріса і відтворена на суперобкладинці книги). Докінз сказав, Я був одним із тих, хто бездумно купився на міф про те, що наука нічого не може сказати про мораль. На мій подив, "Моральний ландшафт" змінив цю думку для мене. Він має змінити це і для філософів. Філософи вже виявили, що вони не можуть ухилитися від вивчення нейронауки, і найкращі з них в результаті підвищили рівень своєї майстерності..."