Артур Окс Сульзберґер-старший (; 5 лютого 1926, Нью-Йорк, Нью-Йорк, США — 29 вересня 2012, Саутгемптон, Нью-Йорк, США) — американський видавець і бізнесмен, що очолював видання New York Times, син видавця New York Times Артура Гейса Сульзберґера та онук власника та видавця New York Times Адольфа Окса. Нащадки Сульзберґера продовжують керувати New York Times.
Життєпис Артур Окс Сульзберґер народився 5 лютого 1926 року в Нью-Йорку в родині Артура Гейса Сульзберґера, працівника New York Times та Іфігенії Окс Сульзберґер, дочки власника та видавника New York Times Адольфа Окса та онуки Айзека Меєра Вайза, лідера реформістського юдаїзму в США. Артур був четвертою та молодшою дитиною в родині Сульзберґерів. Із його народженням, в родині виникли певні сперечання щодо його імені. Артур Гейс Сульзберґер хотів назвати сина Робертом Оксом Сульзберґером. Однак, коли батько Іфігенії та дід Артура Адольф Окс дозволив собі на адресу дитини слова, які образили Іфігенію, вона пригрозила батькові, що назве сина Артур Гейс Сульзберґер-молодший, таким чином ігноруючи прізвище Окса. Іфігенія виписалась з лікарні із свідоцтвом про народження, в якому ім'я її сина було Артур Гейс Сульзберґер-молодший. Однак з часом, щоб не розчаровувати батька вона змінила ім'я в свідоцтві на Артур Окс Сульзберґер.
В дитинстві за Артуром закріпилось прізвисько «Панч», оскільки він народився в Сульзберґерів після дочки на ім'я Джуді, це є відсилкою до традиційного вуличного лялькового театру «Панч і Джуді». Друзі, близькі та члени родини продовжували називати Артура Панчем протягом його життя.
Першою школою, куди батьки віддали Артура, була британська Школа Св. Бернарда із суворою дисципліною. Однак там в Артура не склалось із навчанням, і виявилось, що він страждав на дислексію, тобто розлад читання. Тоді батьки перевели Артура до приватної школи Лоуренс-Сміт, яка пізніше злилась із Браунінґською школою і стала відомою під цим ім'ям. Однак в Браунінґській школі Артур також не демонстрував прогресу в навчанні, і тоді батьки вирішили віддати його до школи-інтернату Луміс в Коннектикуті, де Артур розпочав навчання в 1940 році.
Навчаючись в Лумісі, Артур виявив бажання стати морським піхотинцем, про що оголосив своїм батькам. Батьки підтримали його рішення, але попросили зачекати допоки йому виповниться 18 років. В 1943 році Артур покинув навчання в Лумісі та почав працювати в Times Facsimile, дочірній компанії The New York Times Company, яка виробляла портативні факсимільні апарати для військ зв'язку під час Другої світової війни. Він подав заявку на вступ до Корпусу морської піхоти США, і в січні 1944 року прибув на тримісячне тренування на острів Перріс в Південній Кароліні. Після тренування Артур чекав на відправку до Тихоокеанського фронту на базі морської піхоти США в Кемп-Пендлтон біля Сан-Дієго. В грудні 1944 Сульзберґера відправили на острів Лейте, Філіппіни. Згодом на запит генерала Дуґласа Макартура Сульзберґера перевели до штаб-квартири командувача сил Антигітлеровської коаліції в Південно-західному тихоокеанському регіоні в Таклобані, де він працював радистом.
В 1945 році після капітуляції Японії Сульзберґер супроводжував генерала Макартура в Японії. Однак більшість часу він провів у військовому госпіталі, оскільки хворів на дизентерію. Врешті його відправили до США. Останні місяці служби Сульзберґера проходили на базі морської піхоти США Кемп-Леджейн в Північній Кароліні. Протягом цього часу Сульзберґер склав еквівалентні випускні шкільні іспити в Інституті Збройних Сил. Він бажав вступити до Колумбійського університету, однак університет вважав, що він не був готовий до університетської освіти. Артур вступив до Колумбійської загальноосвітньої школи, призначеної для студентів, які були некваліфікованими для звичайних навчальних програм Колумбійського університету. В 1947 році він вже розпочав навчатись в Колумбійському університеті за загальної програмою. В 1948 році Артур одружився із Барбарою Ґрант, з якою познайомився ще до відправлення на Південно-західний тихоокеанський фронт.
В 1946 році Сульзберґер записався до Резерву Корпусу морської піхоти. В 1950 році, коли почалась Корейська війна, формування Сульзберґера призвали на службу. Тим часом в 1951 році Сульзберґер завершив навчання в Колумбійському університеті та в лютому 1951 подав заявку на військову службу. Чекаючи на накази про розподіл у війську, Сульзберґер працював у New York Times. Влітку 1951 року Сульзберґер розпочав 20-тижневе військове тренування в Квантіко, Вірджинія. В грудні 1951 року Сульзберґер продовжив навчання на 8-тижневих курсах в Школі інформаційної служби сухопутних військ, яка розташовувалась в Форт-Слокум, в місті Нью-Рошелл, штат Нью-Йорк. Вже в квітні 1952 року Сульзберґер офіцером з питань інформування громадськості 1-ої дивізії морської піхоти перебував у Кореї на південь від Пханмунджом, де проходили мирні переговори.
В серпні 1952 року Сульзберґер повернувся до США, де його призначили помічником генерала Джеймса Д. Гітла, який, своєю чергою, був помічником з правових питань командування Корпусу морської піхоти. Гітл був вражений роботою Сульзберґера і попросив його написати аналіз політики та національної безпеки Корпусу морської піхоти. Результатом цього завдання стала стаття «Концепція для катастрофи» (), опублікована в квітні 1953 року у виданні Proceedings of the United States Naval Institute. В статті Сульзберґер виступив проти централізації в армії та концентрації військової влади в руках вищого генералітету, стверджуючи, що це призведе до знищення ліберальних та демократичних рис уряду. Він навів приклад Пруссії, в якій і зародилась модель концентрації влади в руках генералітету. Він також вказав на те, що система Об'єднаного комітету начальників штабів, яка діяла в США, та базувалась на ліберальних принципах, показала свою ефективність під час Другої світової війни Його стаття мала такий успіх, що її цитували конгресмени, а витяги зі статті були опубліковані в Протоколах Конгресу.
В лютому 1953 року за наполяганням батька, який розробив п'ятирічний план робіт для Артура, він переїхав до Мілвокі у Вісконсині та почав працювати репортером у виданні The Milwaukee Journal. Його батько хотів, щоб Артур набув досвіду на Середньому Заході та зрозумів ізоляціоністську позицію цього регіону. За планом батька Артура, після року в Мілвокі, Артур мав повернутись до Нью-Йорка і працювати в New York Times впродовж двох років, а потім стати іноземним кореспондентом в одному із закордонних бюро газети. Артур з родиною повернувся до Нью-Йорка в січні 1954 року. Однак, в шлюбі Артура та Барбари почались проблеми, і мати Артура, Іфігенія Окс Сульзберґер, наполягла на тому, щоб Артур та Барбара вирушили до Парижу, де Артур працював кореспондентом в паризькому бюро New York Times. Влітку 1955 року Артур став кореспондентом римського бюро газети. В жовтні 1955 року він із родиною повернувся до Нью-Йорка.
В 1956 році Артур почав працювати помічником видавника New York Times, яким був його батько Артур Гейс Сульзберґер. Здоров'я Артура Гейса Сульзберґера погіршувалось, і в 1961 році він пішов у відставку з посади видавника газети, але залишався головою правління The New York Times Company до своєї смерті в 1968 році. Замість нього видавником став Орвіл Е. Драйфус, зять Артура Окса Сульзберґера. Орвіл Е. Драйфус був чоловіком Маріан, старшої сестри Артура. Орвіл помер в травні 1963 року, і видавником став 37-річний Артур.
Артур Окс Сульзберґер залишався на посаді видавника до 1992 року, його наступником став його син Артур Окс Сульзберґер-молодший. Після смерті батька, Артура Гейса Сульзберґера в 1968 році, Артур також став головою правління The New York Times Company і залишався ним до 1997 року. Він помер 29 березня 2012 року у віці 86 років у своєму будинку в Саутгемптоні, Нью-Йорк. Висловившись з приводу смерті Сульзберґера, президент США Барак Обама охарактеризував його як «твердо віруючого у важливість вільної та незалежної преси, яка не боїться шукати правду, закликати до відповідальності тих, хто має владу, і розповідати історії, які потрібно розповісти.»
Діяльність на посту видавника New York Times і Голови правління The New York Times Company
Загальний огляд Сульзберґер був рішуче налаштованим на прибутковість газети, щоб забезпечити її фінансову життєздатність. Він закрив збиткові західні та міжнародні видання New York Times і скасував запропоноване злиття з проблемним виданням New York Herald Tribune. Він об'єднав роботу недільних і щоденних новин під керівництвом виконавчого редактора Тернера Кетледжа та звільнив неефективних старших редакційних і бізнес-менеджерів.
У 1969 році Сульзберґер частково здійснив публічне розміщення акцій сімейного бізнесу: мільйони акцій The New York Times Company були розміщені на Американській фондовій біржі. (З 1997 року вони торгуються на Нью-Йоркській фондовій біржі.) Таким чином, зовнішнім інвесторам було відкрито доступ до газети, а газета, своєю чергою, стала об'єктом контролю з боку зовнішніх інвесторів. Для торгівлі на біржах були розміщені лише акції класу А, а акції класу Б, які забезпечують контроль на компанією, залишились у власності та під контролем родини Окс-Сульзберґер.
Отримавши гроші від продажу акцій Сульзберґер поступово створив комунікаційний конгломерат, який згодом володів майже двома десятками інших газет, включаючи Boston Globe і International Herald Tribune, а також журнали, радіо- та телевізійні станції. Зокрема, коли в 1997 Сульзберґер передав справи своєму сину Артуру Оксу Сульзберґеру-молодшому, компанія володіла 21-ою регіональною газетою, 9-ма журналами, присвяченими гольфу та іншому дозвіллю на природі, 8-ма телевізійними станціями, 2-ма радіостанціями, службою новин, спеціалізованим синдикатом і виданням Boston Globe, купленим у 1993 році за рекордні 1,1 мільярда доларів.
Серед активів, придбаних компанією за часів Сульзберґера, були й провальні: книжкове видавництво The Times Books та журнал Us Weekly (був проданий через три роки після придбання).
Сульзберґер модернізував робочі процеси шляхом автоматизації: газета перейшла на автоматизований набір та високошвидкісний друк. Він також газету привабливішою, збільшивши висвітлення новин науки, спорту, релігії, мистецтва та стилю життя. Він зробив лауреата Пулітцерівської премію Абрагама Розенталя головним редактором газети, а також найняв колумніста Вільяма Сафайра.
За 34 роки, які Сульзберґер очолював компанію, її дохід зріс зі 101 мільйона доларів до 2,6 мільярда доларів. Під його керівництвом газета отримала 31 Пулітцерівську премію.
Висвітлення В'єтнамської війни
Кореспондент New York Times в Сайгоні Девід Галберстем був одним із небагатьох штатних американських кореспондентів в столиці Південного В'єтнаму. Він встановив зв'язки з важливими джерелами, і, на відміну від інших кореспондентів, не вважав себе частиною «американської команди», і своє завдання бачив у тому, щоб висвітлювати новини, не дивлячись на те, як таке висвітлення відіб'ється на США. Буквально через декілька місяців після того, як він став видавником газети, Сульзберґеру довелось мати справу з критикою президента Джона Кеннеді на адресу Галберстема, який згодом отримав Пулітцерівську премію за висвітлення війни у В'єтнамі. У жовтні 1963 року Сульзберґера викликали до Білого дому для, на його думку, привітної зустрічі, а замість цього йому прочитали лекцію про Галберстема, чиї репортажі про корумпований уряд Південного В'єтнаму, який підтримувався США, обурили президента. Сульзберґер відхилив вимогу Кеннеді звільнити Галберстема та скасував відпустку кореспондента, щоб уникнути будь-якої видимості поступки під тиском президента. Він також подбав про те, щоб Галберстем продовжував висвітлювати події у В'єтнамі так, як і робив це раніше. Як пише Алекс Джоунз це стало прикладом і для інших видань: репортери новинних агентств Associated Press і United Press International також почали критично висвітлювати В'єтнамську війну.
Публікація Пентагонтських документів