Вто́ргнення у Квебе́к (; ) або вто́ргнення в Кана́ду — перша масштабна військова кампанія новоствореної Континентальної армії проти Великої Британії під час війни за незалежність США, проведена у червні 1775 — жовтні 1776 років. Метою кампанії було захоплення провінції Квебек (частина сучасної Канади) та залучення франкомовних канадців до участі у війні за незалежність на боці «Тринадцяти колоній».

Одна з військових експедицій американців у ході кампанії, очолена генералом Річардом Монтгомері, вийшла з та взяла в облогу й захопила і Монреаль, ледве не захопивши в полон британського генерала Ґая Карлтона. Інша експедиція, очолена Бенедиктом Арнольдом, вийшла з Кембриджа (Массачусетс) і, доклавши значних виснажливих зусиль, перейшла неосвоєні землі Мену. Два угруповання зійшлися біля міста Квебек, однак зазнали поразки від британців у битві за місто в грудні 1775 року.

Експедиція Монтгомері покинула форт Тікондерога у серпні 1775 року, а в середині вересня розпочала  — головного оборонного пункту британців на південь від Монреаля. Після захоплення форту в листопаді британський генерал Карлтон покинув Монреаль і перейшов до Квебека. Монтгомері взяв без бою Монреаль і виступив на Квебек з армією, що постійно зменшувала свою чисельність через завершення термінів служби у багатьох солдатів. Монтгомері підійшов під місто й там об'єднався із силами генерала Арнольда, що вирушив з міста Кембридж у Массачусетсі на початку вересня й очолював армію, знесилену й виснажену походом через Мен.

Сили двох експедицій з'єдналися у грудні 1775 року. В останній день року, 31 грудня, що відзначився сильним снігопадом, вони атакували Квебек. Битва обернулася для Континентальної армії катастрофічною поразкою: Монтгомері був убитий, Арнольд — поранений. При цьому оборонці міста зазнали незначних втрат. Після цього Арнольд із силами, що залишилися, розпочав безуспішну облогу Квебека, у ході якої успішні британські пропагандистські кампанії підсилили суспільні настрої на користь лоялістів. Водночас у Монреалі дії генерала Девіда Вустера, залишеного американцями, збурили як прихильників, так і противників війни за незалежність.

Велика Британія надіслала до Квебеку кількатисячний контингент на чолі з Джоном Бергойном, до якого також доєдналися гессенські найманці. Тоді генерал Карлтон розпочав контрнаступ, відкидаючи назад до форту Тікондерога дезорганізовані й виснажені епідемією віспи сили Континентальної армії. Однак американським силам вдалося зупинити британський наступ, так що 1776 року британцям не вдалося атакувати Тікондерогу. Після Квебецької кампанії, 1777 року у долині річки Гудзон відбулася Саратозька кампанія, розпочата британцями для придушення повстання Тринадцяти колоній.

Передумови

Навесні 1775 року битвами при Лексінгтоні та Конкорді розпочалася війна за незалежність США. На той час конфлікт перебував у стані застою: британські підрозділи були оточені колоніальним ополченням під час облоги Бостона. Знаючи про наявність великої кількості зброї та боєприпасів у британському , у травні 1775 року генерали Бенедикт Арнольд та силами колоніального ополчення захопили його та . Крім того, ополчення здійснило рейд до . Станом на червень 1775 року Тікондерога та Краун-Пойнт разом мали гарнізон у 1000 солдатів коннектикутського ополчення на чолі з .

Рішення конгресу

1774 року Перший Континентальний конгрес франко-канадців долучитися до другого зібрання конгресу, запланованого на травень 1775 року. Другий Континентальний конгрес надіслав ще одне запрошення, однак на жодне з них відповіді не було.

Після взяття Тікондероги Арнольд та Аллен зазначили, що форт необхідно утримувати надалі для захисту від можливих спроб британців військовим шляхом розділити колонії; також вони повідомили, що Квебек був малозахищений. Арнольд та Аллен запропонували конгресу власні плани операцій проти Квебеку, припускаючи, що сил розміром 1200—1500 солдатів буде достатньо, щоб вигнати британців з регіону. Спершу конгрес ухвалив рішення покинути захоплені форти, поклавши на Нью-Йорк та Коннектикут завдання забезпечити війська усім необхідним для ведення оборонних дій. Однак публічні виступи в Новій Англії та, зокрема, Нью-Йорку змусили конгрес змінити свою позицію. Коли стало зрозуміло, що генерал Ґай Карлтон, управитель Квебеку, укріпив форт Сен-Жан та намагався залучити індіанські племена ірокезів на бік Британії, конгрес вирішив зайняти активнішу позицію. 27 червня 1775 року конгрес наказав генералу Філіпу Скайлеру спланувати і, за можливості, організувати вторгнення у Квебек. Бенедикт Арнольд, що відтепер був підлеглим Скайлера, вирушив до Бостона, щоб вмовити генерала Джорджа Вашингтона відіслати частину своїх сил до Квебека під його командуванням.

Оборонні приготування британців Після рейду американців до форту Сен-Жан генерал Ґай Карлтон був упевнений у наявності загрози з півдня й запросив підкріплення з Бостона від генерала . Також до оборони Монреаля та міста Квебек Карлтон залучив місцеве ополчення, хоча його участь мала обмежений успіх. У відповідь на взяття Тікондероги та рейд до форту Сен-Жан Карлтон надіслав до останнього, розташованого на річці Рішельє на південь від Монреаля, загін із 700 солдатів, наказавши їм будувати судна для плавання по озеру Шамплейн; також він призвав для служби близько тисячі індіанців племені могавків. Оскільки Карлтон надав форту Сен-Жан роль головного оборонного пункту, сам він залишився в Монреалі із загоном у всього 150 солдатів. Оборону Квебека генерал Карлтон доручив лейтенанту-губернатору .

Переговори з індіанськими племенами , лояліст, агент британців у справах індіанців, що проживав у в Нью-Йорку, мав досить приязні стосунки з ірокезами штату. Джонсон був занепокоєний через загрозу для себе та своєї родини, коли з'ясувалося, що американські патріоти встановили контроль над Нью-Йорком. Будучи впевненим у неможливості свого подальшого безпечного перебування в Нью-Йорку, Джонсон покинув свій маєток із 200 лоялістами та прихильниками з племені могавків. Спершу він рушив до , де 17 червня прийняв обіцянки від індіанських племінних вождів (переважно ірокезів та гуронів) надалі допомагати зберігати продовольство та підтримувати лінії зв'язку й загалом підтримувати Британію в «роздратуванні ворога». Потім Джонсон рушив до Монреаля, де зустрівся з генералом Карлтоном та понад 1500 індіанцями, з якими було укладено такі ж домовленості. Однак більшість племен, що уклали домовленості з британцями, були могавками; водночас більшість племен ірокезької конфедерації уникали подібних переговорів, намагаючись зберігати нейтралітет. Після зібрання в Монреалі більшість могавків залишилися на територіях навколо міста. Утім, коли стало зрозуміло, що американці здійснять вторгнення до Квебеку, в середині серпня 1775 року більшість індіанців повернулися на місця свого проживання.

Континентальний конгрес мав намір не допустити участі ірокезів у війні. У липні 1775 року пресвітеріанський місіонер , впливовий серед індіанців онайда, передав їм послання від конгресу: «Ми бажаємо, щоб ви залишалися вдома й не приєднувалися до жодної зі сторін, але тримали сокиру глибоко закопаною». Племена онайда й тускарора формально залишалися нейтральними, однак багато їхніх представників були прихильними до повстанців з Тринадцяти колоній. Повідомлення про укладення домовленостей між індіанцями та британцями в Монреалі спонукали генерала Скайлера скликати зібрання в Олбані в середині серпня. До зібрання долучилися 400 індіанців (переважно онайда та тускарора й лише кілька могавків), а також Скайлер та інші американські лідери, що пояснювали суть протистояння колоній з Великою Британією, підкреслюючи, що вони боряться за свої права й не мають на меті завоювання. Присутні на зібранні вожді погодилися зберігати нейтралітет; один із вождів могавків заявив, що ця війна є «сімейною справою» і що вони «сидітимуть спокійно й спостерігатимуть, як ви б'єтеся». Утім, американці пообіцяли індіанцям вирішити питання захоплення їхніх земель білими колоністами.

Експедиція Монтгомері

Провідну роль у вторгненні відіграв генерал Філіп Скайлер, що мав пройти озеро Шамплейн, дістатися Монреаля і звідти завдати удару по Квебеку. До сил експедиції мали увійти підрозділи, сформовані в Нью-Йорку, Коннектикуті та Нью-Гемпширі. Крім того, Нью-Йорк забезпечив підрозділ громадянського ополчення , командувачем якого став . Однак Скайлер поводився занадто обережно й довго не розпочинав вторгнення. У середині серпня американці отримували повідомлення про те, що генерал Карлтон готує оборонні позиції за межами Монреаля і що деякі індіанські племена стали на бік британців.

Облога форту Сен-Жан 25 серпня, коли Скайлер перебував в Олбані на зібранні з індіанцями, генерал Річард Монтгомері отримав повідомлення про те, що кораблі, які за наказом Карлтона будували на озері Шамплейн, майже готові. Тоді Монтгомері, користуючись відсутністю Скайлера та чітких наказів щодо просування військ, очолив експедицію з 1200 солдатів і рушив з ними від форту Тікондерога до острова на річці Рішельє, куди прибув 4 вересня. Генерал Скайлер, що тоді захворів, наздогнав війська Монтгомері на шляху до острова. Він надіслав листа  — канадцю, готовому зібрати місцеве ополчення та допомогти американцям під час бойових дій на півдні від Монреаля. Наступного дня сили американців підійшли до форту Сен-Жан, де відбулася коротка сутичка, в якій обидві сторони зазнали втрат. Після цього Монтгомері та Скайлер відвели свої сили до початкових позицій на Іль-о-Нуа. З боку британців у зіткненні взяли участь переважно індіанці, що не отримали жодної допомоги з форту Сен-Жан, через що вирішили відступити. Інших індіанських союзників Британії, могавків, що намагалися перейти від до Сен-Жана, перехопили союзні американцям представники племені онайда. Вони вмовили їх повернутися до рідних сіл, куди згодом прибули британці Ґай Джонсон, та Джозеф Брант, які намагалися повернути їх на свій бік. Відмовившись від зустрічі з Джонсоном та Клозом, онайда пояснили могавкам та Бранту умови угоди, укладеної в Олбані. Після цього Брант та британські агенти покинули їх, не отримавши жодних обіцянок про підтримку.

Після першого зіткнення з британцями під Сен-Жаном з'ясувалося, що через свою хворобу генерал Скайлер не може керувати армією. Він передав свої повноваження Монтгомері та повернувся до форту Тікондерога за кілька днів. Після ще одного невдалого для американців зіткнення та прибуття додаткових сил (800—1000 солдатів) з Коннектикуту, Нью-Гемпширу та Нью-Йорку, а також деяких підрозділів Green Mountain Boys 17 вересня Монтгомері розпочав . Його силам вдалося розірвати сполучення форту з Монреалем та заволодіти продовольством, необхідним для його гарнізону. Наступного тижня в під Монреалем британці взяли в полон , який, знехтувавши вказівками місцевого ополчення, намагався невеликими силами захопити місто. Ця поразка спричинила короткочасний перехід місцевого ополчення на бік британців, проте за кілька днів багато з них дезертували. 30 жовтня генерал Ґай Карлтон здійснив невдалу спробу відбити облогу форту. Уже 3 листопада американці остаточно захопили форт Сен-Жан.

Захолення Монреаля