Варва́рівка — село в Україні, у Гурівській сільській громаді Кропивницькомгорайону Кіровоградської області. Населення становить 481 осіб - 01.01.2025. До 2020 року орган місцевого самоврядування — Варварівська сільська рада.
Розташоване на річці Боковій, за 35 км на північний схід від міста Долинська та за 28 км від залізничної станції Куцівка.
Тимчасово виконуючий обовʼязки сільського голови - Мошта Кристина Олексіївна.
Населення Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1192 особи, з яких 519 чоловіків та 673 жінки.
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 974 особи.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: Мова Відсоток українська 95,93 % російська 3,13 % білоруська 0,42 % молдовська 0,42 % угорська 0,10 %
Історія Території, на яких розташоване село Варварівка, входили в склад Дикого Поля — частини Великого Степу, де тисячоліттями кочували різні іраномовні та тюркомовні народи і племена, про що свідчать численні кургани — поховання кочової знаті, археологічні знахідки, старі карти тощо.
Останній відомий період економічного розквіту і містобудування — друга половина XIII — початку XV століття — під час входження цих територій в найбільший в історії людства вільний економічний простір у складі Великої Монгольської Імперії — від Тихого Океану до р. Дунай, а згодом в її найбільшій частині — Улусі Джучі (Золотій Орді) від м. Ургенч до Дунаю. Інша назва території — Задніпровські Місця або Задніпров'я.
XVIII століття З 1732 року заселення цього регіону відчутно пожвавилося вихідцями з Гетьманщини та Польської України.
З 70-х років XVIII століття в межах річки Бокової поблизу земель майбутнього поселення були зимівники козаків Бугогардівської паланки Запорозької Січі (1734—1775) — Івана Одновола, Григорія Задолі та Івана Коваля, які згодом зустрічаються, як жителі слободи Варварівка.
Перша згадка про козака Одновола, мешканця слободи Варварівка, припадає на 1776 рік.
Легенда про Варварівку Записана Михайлом Шереметом.
«Було це за часів батька Хмеля, а може і раніше, коли обабіч старого торгового трактиру, чумацького шляху і довкола численних витоків степової річки Бокової, скільки око сягало, простяглось так зване Дике Поле. Ще тоді, коли плеса і заплави Бокової кишіли рибою, а в дібровах і байраках водилося всілякої дичі видимо-невидимо. Степову тишу і хор пернатих вряди-годи порушував хіба що тупіт копит, коли до якогось зимівника підкрадалась вовча зграя татар і в погоні за нападниками з гиком проносилась сотня бравих запорожців. Поміж дуплистих верб, двометрових стріл жовтавого дев'ясилу, духмяного звіробою і ніжних волошок у ту сиву давнину на берегах Бокової появились поодинокі хати-мазанки. Довкола них тулились втікачі з панської неволі і безземельна голота з-за Збруча. Південніше, неподалік двох глибоких балок, що хрестоподібно впиралися в Бокову, виднілися чепурні оселі з лозовими парканами і перелазами. За вигоном і довкола яру літні чоловіки і підлітки в широких шароварах і вишиванках пасли табуни коней і отари овець. Віддалені на десяток верст острівці хат з роками розростались і перетворилися в чи не найбільше в окрузі село на десять сотень. Кожна з них не переставала переконувати, що саме від неї започаткувалась Варварівка. З поміж найпоширеніших легенд і переповідок виділялись дві. Мешканці північної околиці, яку навкіс перетинав чумацький шлях, переконували, що першою поселенкою в них була вдова Варвара Задоя. Від неї, запевняли, пішла назва села. Південна околиця, і перш за все Варварина слобода, не вступала з ними в суперечки. Всевишньому, казали, видніше. Вихваляються затулинці чумацьким шляхом. До нього рукою подати і від нас. Зате через слободу пролягає битий торговий до Переволочної. З ранку до ночі не стихає на нім скрип коліс. Найгамірніше в Крисівській вулиці біля водопою. Пороспрягають чумаки і візники купецьких хур коней та волів і прямують до харчевні Шафороста. А якиї обід чи вечеря без мерзавчика чи кварти на гурт. Посилають через дорогу когось у шинок до Манька. Після смачної трапези, поки коні та воли жують сіно та овес, хто йде на ярмарковий майдан, хто у філію банку, торговий ряд, хлібну біржу чи ливарні майстерні запастись причандаллям до воза. Любителі раків та юшки прямують до плеса, де на вибір смакують їх прямо з вогню. У кого в дорозі сталась оказія з возом, розкувався кінь чи поламалось ярмо, завертали до місцевого коваля. Краще за норовливого діда Юлика ніхто не полагодить, якщо зумієш ладиком підійти. Чутки про Варварину слободу і гостинність варварівців, купці і чумаки розносили по всіх усюдах. Похвальний розголос про слобожан доконував затулинців. Вони не переставали носитися зі своєю Варварою, як дідько з писаною торбою. Слобожанам набридло слухати. Не чув, може, і були в них Варвара і хутір, казав мало не сторічний дід Тиміш, чому тоді село поділили не на хуторці, а сотні і нашу назвали першою. Не затулинські зайди і втікачі заснували Варварівку, переконував дід Юлик. Хваляться, що їхня Варвара жила на порозі 1800-го. Подивилися б на мій самовар-чинш шведського короля моєму пращуру за те, що вправно підкував коней і полагодив колісницю. Сотничихиного чоловіка і відставних запорожців, які започаткували слободу, напевно знав гетьман Мазепа, коли тікав із Карлом XII з-під Полтави у Валахію. Чий би пес гарчав, а ваш мовчав, доконував затулинців дід Явтух. Втікачі ваші бояться писнути, аби пани не переловили. Через слобожан, усіх варварівців побоюється навіть цар-батюшка, піддобряється всілякими подачками, аби не вчинили непокори сусідні села. Спливли, ніби вода в море віки. Не лишилося й сліду від чумацького шляху, торгового тракту, найстарішої в окрузі церкви і ярмаркового майдану, де не раз сперечалися слобожани із затулинцями про Варвар. Від обох лишилася одна назва — Варварівка, як легенда і згадка про нащадків січовиків. Уміли предки захищати козацьку вольницю, любили землю, поважали рідний край».
У 1780—1783 роках слобода Варварівка входила до складу Інгульського повіту Новоросійської губернії, у 1783—1795 роках — до Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва, у 1795—1797 роках — до Єлисаветградського повіту Вознесенського намісництва, у 1797—1802 роках до Єлисаветградського повіту Новоросійської губернії.
До 1798 року в архівних документах Варварівка фігурує, як слобода або державне поселення. Поселення засноване у другій половині, а за переказами — на початку XVIII століття. Точний рік заснування невідомий. Село було засноване козаками.
Першу документальну згадку про слободу Варварівку зустрічаємо в метриці слободи Верблюжка за 1785 рік, де вказані перші жителі слободи Варварівка: Іван Одновол та його дружина Євдокія (1724—1785), їх сини — Кирило, Сила і Климентій, Логвин, Сава та Уляна Кобзаренки, Захожий, Задоя, у пізніших метриках — Іван Полтавець, Стефан Неплешко.
Статус села Варварівка отримала з відкриттям церкви Різдва Пресвятої Богородиці у 1798 році. Жителі «казенного поселення» Варварівка, які підписали прохання про будівництво церкви у 1798 році: Микита Михайлович Горбашко (ктитор), Пантелеймон Булич, Семен Москалець, Євстахій Шеремет, Антін Огур, Яким Сніжко («відставний капрал»), Семен Бохан, Юхим Яковенко, Лаврентій Бораник, Микита Пазенко, Логвин Шпиталенко, Сава Кобзаренко, Антін Бублик, Онуфрій Щученко, Ілля Яковенко (староста), Іван Островський, Карпо Ковтун, Семен Жицький, Федір Манько, а також канцелярист Гаврило Бугаєв та писар — Прохор Богданов. Прохання було також підписано жителями державного поселення Бокової та підтримане корнетом Дмитром Масляніковим, поручиком Євтихієм Петровичем Котовим та корнетом Іваном Долинським, які жили поруч на своїх хуторах, подарованих Москвою.
До 1798 року мешканці села відвідували церкви у сусідніх Верблюжці, Гурівці, Миколаївці (Водяному), Спасово, де церкви були побудовано раніше. Відповідно й записи про народження, одруження та смерть жителів Варварівки робились в метричних книгах церков вказаних сіл.
У 1798 році починаються служби в Варварівці, цим роком датується і перша метрична книга села, священик — ієрей о. Олексій Угринович (1764 р.н., син священика). Церква була підпорядкована Єлисаветградському духовному правлінню. 1798 року у Варварівський прихід входило 112 домоволодінь, у яких мешкало 827 осіб, з них 449 чоловіків та 378 жінок, у тому числі й жителі сусідніх поселень — сіл Котівка, Бокове. 1800 року парафія збільшилася до 143 домоволодінь та 1080 осіб.
XIX століття Ктитором або ж церковним старостою у 1800 році був Петро Шеремет. 1801 року до парафії Варварівської церкви приєднується слобода Дубровина.
1802 року Єлисаветградський повіт, у тому числі й Варварівка, входить до складу новоствореної Миколаївської губернії, яка була ліквідована після перенесення губернського центру до міста Херсон у травні 1803 року і відповідно до того створюється Херсонська губернія.
Від 1803 року в церкві Різдва Пресвятої Богородиці села Варварівка вже служить стихарний дячок — Василь Угринович ( 1772, син священика, ймовірно брат чи родич священика). 1804 року ктитором обирається Микита Горбашко. Парафія станом на 1804 рік — 167 домоволодінь з населенням — 1282 особи, вже без села Бокове, у якому закладена власна церква та почались служби і ведення метричних книг.
У березні 1806 року з Єлисаветградського повіту виділяється Олександрійський повіт з селом Варварівка в його складі.
Від 1810 року у Варварівській церкві починає служити пономар Ілія Бушенков і цього ж року в селі був спалах епідемії віспи, через яку відбулося зростання смертності (83 померлих). 7 серпня 1812 року у віці 105 років помирає найстаріший житель села Варварівка Каленик Кротовський.
Від 1814 року у Варварівській церкві служить священик о. Іван Любинський. 1815 року через повторний спалах епідемії віспи у селі 97 померлих.
З 1816 року в зв'язку з чисельним приростом населення села за останні 10 років (по 20-70 осіб на рік), додається кількість служителів в церкві — 2 священика, дяк і 2 пономаря, у тому числі останній з цього року — Олександр Угринович, син о. Олексія.
Від 1820 року служить ще один дяк — Ворфоломій Лесковський.
З грудня 1821 року Варварівка входить в округ Новоросійського полку 3-ї Кірасирської дивізії Новоросійських військових поселень.
1824 року у Варварівці знов епідемія віспи та кору і як наслідок 85 померлих.
16 жовтня 1825 року у віці 80-ти років помирає Семен Москалець — чоловік, який поклав початок згодом чисельному роду Москальців, нащадки якого проживають в с. Варварівка й донині. Старожили згадують, що колись частина села, де проживали Москальці мала назву Москальцівка. А згодом 30 грудня 1825 року помер поручик у відставці Євтихій Котов, який заснував поселення Котівка поблизу Варварівки, котре у 1930-х роках увійшло до складу Варварівки.
1833 року парохом Варварівської церкви призначено священика о. Миколу Ілліча Григоровича, дяком — Георгія Бушенкова, а пономарем — Андрія Васильовича Погорелова. Цього ж року в село прийшла чергова хвиля епідемії віспи, від якої померло 120 селян.
У 1845 році дяком був Пилип Васильович Вечоринський, з жовтня 1852 року у церкві крім священика о. Григоровича та дяка Вечоринського, служать й священик о. Олександр Пилипович Голоскевич та пономар Павло Миколайович Краснопєрьєв.
1864 року згадується про священика о. Іоана Полянського та пономаря Петра Нелічевського.
1875 року в Варварівці відкриває двері земська школа.
В 1876 році військові поселення ліквідуються, а Варварівка знову отримує статус державного села.
З 1880 року згадується про священика о. Василя Рибалченка, який служив у Варварівській церкві до 1899 року.
Станом на 1886 рік у селі Варварівка Боківської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії мешкало 2995 осіб, налічувалось 543 дворових господарства, існували православна церква, школа та 2 лавки, відбувались базари по неділях.