Дитячу травму часто описують як серйозний несприятливий досвід дитинства (НДД). Діти можуть пережити низку переживань, які класифікуються як психологічна травма; це може включати нехтування, відмова, сексуальне насильство, емоційне насильство та фізичне насильство, спостереження жорстокого поводження з боку брата, сестри чи батьків, або мати психічно хворого батька чи матір. Ці події мають глибокі психологічні, фізіологічні та соціологічні наслідки та можуть мати негативні довготривалі наслідки для здоров'я та благополуччя, такі як несоціальна поведінка, синдром порушення активності та уваги (СПАУ) і порушення сну. Подібним чином діти, чиї матері пережили травматичні або стресові події під час вагітності, мають підвищений ризик розладів психічного здоров'я та інших розладів нервової системи.

Дослідження Кайзера Перманенте та Центрів з контролю та профілактики захворювань у 1998 році про несприятливий досвід дитинства встановило, що травматичний досвід у дитинстві є основною причиною багатьох соціальних, емоційних і когнітивних порушень, які призводять до підвищеного ризику нездорової саморуйнівної поведінки, ризик насильства або повторної віктимізації, хронічні захворювання, низький життєвий потенціал і передчасна смертність. Зі збільшенням кількості несприятливих переживань зростає й ризик виникнення проблем з дитинства до дорослого життя. Майже 30 років досліджень підтвердили це. Багато штатів, медичні працівники та інші групи зараз регулярно перевіряють батьків і дітей на НДД.

Здоров'я

Травматичний досвід у дитинстві викликає стрес, який збільшує алостатичне навантаження індивіда і, таким чином, впливає на імунну систему, нервову систему та ендокринну систему. Вплив хронічного стресу втричі або вчетверо збільшує вразливість до несприятливих медичних наслідків. Дитяча травма часто пов'язана з негативними наслідками для здоров'я, включаючи депресію, гіпертонію, автоімунні захворювання, рак легенів і передчасну смертність. Вплив дитячої травми на розвиток мозку включає негативний вплив на емоційну регуляцію та погіршення розвитку соціальних навичок. Дослідження показали, що діти, які виросли в травматичному або ризикованому сімейному оточенні, як правило, мають надмірну інтерналізацію (наприклад, соціальна замкнутість, тривога) або екстерналізацію (наприклад, агресивна поведінка) і суїцидальну поведінку. Нещодавні дослідження показали, що фізичне та сексуальне насильство пов'язане з розладами настрою та тривожністю у дорослому віці, тоді як розлади особистості та шизофренія пов'язані з емоційним насильством у дорослому віці. Крім того, дослідження показали, що наслідки психічного здоров'я внаслідок травми в дитинстві можна краще зрозуміти через розмірну структуру (інтерналізація та екстерналізація) на відміну від конкретних розладів.

Психологічний вплив

Дитяча травма може збільшити ризик психічних розладів, включаючи посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), проблеми прихильності, депресію та зловживання психоактивними речовинами. Чутливі та критичні етапи розвитку дитини можуть призвести до змін неврологічного функціонування, адаптації до шкідливого середовища, але складного для більш доброго середовища.

У дослідженні, проведеному Стефанією Тогнін і Марією Калем, яке порівнювало здорових порівнянь (ЗП) і осіб з клінічно високим ризиком розвитку психозу (ВРРП), 65,6 % пацієнтів з ВРРП і 23,1 % пацієнтів з ЗП пережили певний рівень дитячої травми. Висновок дослідження показує, що існує кореляція між наслідками дитячої травми та високим ризиком розвитку психозу.

Вплив на дорослих У дорослому віці почуття тривоги, занепокоєння, сорому, провини, безпорадності, безнадії, горя, смутку та гніву, які почалися з травми в дитинстві, можуть продовжуватися. Крім того, ті, хто пережив травму в дитинстві, частіше стикаються з тривогою, депресією, самогубством і самоушкодженнями, посттравматичним стресовим розладом, зловживанням наркотиками та алкоголем і труднощами у стосунках. Наслідки дитячої травми не закінчуються лише емоційними наслідками. Ті, хто пережив травми в дитинстві, також мають вищий ризик розвитку астми, ішемічної хвороби серця, діабету або інсульту. У них також більша ймовірність розвитку «посиленої реакції на стрес», яка може ускладнити їм регуляцію своїх емоцій, призвести до проблем зі сном, зниження імунної функції та збільшити ризик ряду фізичних захворювань у дорослому віці.

Епігенетика

Травма в дитинстві може залишити епігенетичні сліди на генах дитини, які хімічно змінюють експресію генів шляхом глушіння або активації генів або метилювання ДНК. Це може змінити фундаментальні біологічні процеси та негативно вплинути на здоров'я протягом усього життя. Дослідження 2013 року показало, що люди, які пережили травму в дитинстві, мали іншу нейропатологію, ніж люди з посттравматичним стресовим розладом, отриманими після травми в дитинстві. Ще одне недавнє дослідження на макак-резусах показало, що зміни метилювання ДНК, пов'язані з негараздами раннього періоду життя, зберігалися в дорослому віці. Це дослідження було зосереджено насамперед навколо метилювання, пов'язаного з геном NR3C1, однак дослідження епігенетичного впливу травми поширилися на інші гени, включаючи KITLG.

Люди, які пережили воєнну травму чи жорстоке поводження в дитинстві, мають підвищений ризик розладів спектра травм, таких як посттравматичний стресовий розлад. Крім того, травматичний стрес пов'язаний зі змінами в нейроендокринній та імунній системах, що підвищує ризик фізичних захворювань. Зокрема, епігенетичні зміни в генах, що регулюють вісь гіпоталамус-гіпофіз-надниркові залози, а також імунну систему спостерігалися у тих, хто пережив травми в дитинстві та дорослому віці.

Травматичний досвід може навіть вплинути на психологічні та біологічні параметри в наступному поколінні, тобто травматичний стрес може мати трансгенераційні наслідки. Встановлено, що вплив батьківської травми пов'язаний з більшим ризиком посттравматичного стресового розладу (ПТСР), а також розладів настрою та тривоги у нащадків, оскільки біологічні зміни, пов'язані з ПТСР та/або іншими розладами, пов'язаними зі стресом, також спостерігалися у нащадків постраждалих від травми, які самі не повідомляють про травму чи психіатричний розлад. Моделі на тваринах продемонстрували, що вплив стресу може призвести до епігенетичних змін у наступному поколінні, і такі механізми, як припускають, лежать в основі вразливості до симптомів у нащадків тих, хто пережив травму. Було продемонстровано, що стійкі поведінкові реакції на стрес та епігенетичні зміни у дорослих нащадків опосередковані змінами в гаметах у внутрішньоутробному періоді, варіаціями раннього постнатального догляду та/або іншим досвідом раннього життя, на який впливає вплив батьків.

Ці зміни можуть призвести до тривалих змін у реакції на стрес, а також до ризику для фізичного здоров'я. Крім того, наслідки батьківської травми можуть бути передані наступному поколінню через батьківський дистрес і до- та постнатальний оточення, а також через епігенетичні ознаки, що передаються через зародкову лінію. У той час як епігенетичні дослідження мають високий потенціал для просування нашого розуміння наслідків травми, результати слід інтерпретувати з обережністю, оскільки епігенетика є лише частиною складної головоломки взаємодіючих біологічних і екологічних факторів.

Трансгенераційні ефекти

Люди можуть передавати свої епігенетичні мітки, включаючи демієлінізовані нейрони, своїм дітям. Наслідки травми можуть передаватися від одного покоління тих, хто пережив травму дитинства, до наступних поколінь нащадків. Це відоме як трансгенераційна травма або міжгенераційна травма, і може проявлятися у поведінці батьків, а також епігенетично. Вплив дитячої травми разом зі стресом навколишнього середовища також може спричинити зміни в генах і генній експресії. Зростаюча кількість літератури свідчить про те, що дитячий досвід травм і жорстокого поводження в близьких стосунках не тільки ставить під загрозу їхнє благополуччя в дитинстві, але також може мати довготривалі наслідки, які поширюються навіть на доросле життя. Ці довгострокові наслідки можуть включати проблеми з регуляцією емоцій, які потім можуть передаватися наступним поколінням через взаємодію між дітьми та батьками та навчену поведінку (див. також поведінкову епігенетику, історичну травму та цикл насильства).

Соціально-економічні витрати Соціальні та економічні витрати, пов'язані з жорстоким поводженням з дітьми та нехтуванням ними, важко підрахувати. Деякі витрати є прямими і безпосередньо пов'язані з жорстоким поводженням, наприклад, витрати на лікування травм, отриманих внаслідок фізичного насильства, та витрати на прийомні сім'ї, які виникають внаслідок вилучення дітей, коли вони не можуть залишатися в безпеці в своїх сім'ях. Інші витрати, менш безпосередньо пов'язані з випадками насильства, включають нижчу академічну успішність, злочинність серед дорослих та проблеми з психічним здоров'ям на все життя. Як прямі, так і непрямі витрати впливають на суспільство та економіку.

Стійкість

Жорстоке поводження в дитинстві суттєво передбачає різноманітні негативні наслідки у дорослому віці. Однак не у всіх дітей, які зазнали потенційно травматичної події, у подальшому виникають проблеми з психічним чи фізичним здоров'ям. Тому існують фактори, які зменшують вплив потенційно травматичних подій і захищають людину від розвитку проблем із психічним здоров'ям після контакту з потенційно травматичною подією. Це так звані фактори стійкості.

Дослідження щодо дітей, які показали адаптивний розвиток, стикаючись із труднощами, почалися в 1970-х роках і тривають донині. Стійкість визначається як «процес, здатність або результат успішної адаптації, незважаючи на складні або загрозливі обставини». Концепція стійкості походить від досліджень, які показали, що переживання позитивних емоцій має відновлюючий і профілактичний вплив на переживання негативних емоцій у ширшому плані щодо фізичного та психологічного благополуччя загалом і, зокрема, щодо реакції на травму. Цей напрямок досліджень сприяв розробці втручань, які зосереджуються на сприянні стійкості, а не на зосередженні на дефіцитах у людини, яка пережила травматичну подію. Було виявлено, що стійкість знижує ризик самогубства, депресії, тривоги та інших психічних розладів, пов'язаних із травмою в дитинстві.

Коли людина з високим рівнем стійкості переживає потенційно травматичну подію, її відносний рівень функціонування суттєво не відхиляється від рівня функціонування, який вони демонстрували до піддавання потенційно травматичній події. Крім того, та сама особа може швидше й успішніше оговтатися від потенційно травматичного досвіду, ніж особа, яку можна назвати менш стійкою. У дітей рівень функціонування операціоналізується, оскільки дитина продовжує поводитись у спосіб, який вважається відповідним для розвитку дитини цього віку. Рівень функціонування також вимірюється наявністю психічних розладів, таких як депресія, тривога, посттравматичний стресовий розлад тощо.

Фактори, що впливають на стійкість Фактори, що впливають на стійкість, включають такі культурні чинники, як соціально-економічний статус, тобто мати більше ресурсів у своєму розпорядженні зазвичай означає більшу стійкість до травм. Крім того, серйозність і тривалість потенційно травматичного досвіду впливають на ймовірність переживання негативних результатів у результаті травми в дитинстві. Одним із факторів, який не впливає на стійкість, є стать, причому як чоловіки, так і жінки однаково чутливі до факторів ризику та факторів захисту. Когнітивні здібності також не є показником стійкості.