Елізабет Ф. Лофтус (нар. 1944 , Лос-Анжелес, США) — американська психологиня, найбільш відома у зв'язку з ефектом дезінформації, помилковою пам'яттю та критикою методів відновлення пам'яті.
Дослідження Лофтус включають вплив фразування на сприйняття автомобільних аварій, техніку «загублених у торговому центрі» та маніпуляцію харчовими уподобаннями через використання помилкових спогадів. У справі Джейн Доу, яка почалася в 1997 році, Лофтус і Мелвін Дж. Гаєр виявили серйозні занепокоєння щодо передумов і достовірності початкових досліджень. Вона також працювала у виконавчій раді Комітету скептичних досліджень і була основним доповідачем на щорічній конференції Британського психологічного товариства 2011 року.
Окрім своєї наукової роботи, Лофтус надала експертні свідчення або консультації юристів у більш ніж 300 судових справах, у тому числі для юридичних команд Гіслейн Максвелл, Гарві Вайнштейна, Теда Банді, О. Дж. Сімпсона, Анджело Буоно та Роберта Дарста. Вона також написала багато книг, зокрема «Міф про пригнічену пам'ять: помилкові спогади та звинувачення в сексуальному насильстві» та «Свідок захисту».
Раннє життя Елізабет Фішман народилася 16 жовтня 1944 року. Виросла в єврейській родині в Бел-Ейрі, Каліфорнія. Її батько (Сідні Фішман) був лікарем, а мати (Ребекка Фішман) бібліотекарем . Коли Лофтус було 14 років, її мати потонула.
У 1966 році вона отримала ступінь бакалавра мистецтв з математики та психології в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, потім отримала ступінь магістра та доктора філософії з математичної психології в Стенфордському університеті в 1967 та 1970 роках відповідно. Її дисертація мала назву «Аналіз структурних змінних, які визначають складність вирішення проблем на комп'ютерному телетайпі».
З 1968 по 1991 рік Елізабет була одружена з колегою-психологом Джеффрі Лофтусом.
Кар'єра
1970—1989 З 1970 по 1973 рік Лофтус працювала когнітивним психологом у Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку, після незадоволення роботою в університеті, наприклад калібруванням математики та текстових завдань для учнів п'ятого класу..У той час вона також досліджувала семантичну пам'ять разом із професором Джонатаном Фрідманом зі Стенфордського університету.
Лофтус працювала у Вашингтонському університеті з 1973 по 2001 рік, спочатку як доцент. Перейшла від лабораторної роботи до використання «реальних» ситуацій кримінальних судових справ.
Приблизно в цей час Міністерство транспорту Сполучених Штатів пропонувало фінансування досліджень автомобільних аварій. Перший експеримент Лофтус в цій області включав показ 45 студентам відеозаписів автомобільних аварій, а потім попросила студентів оцінити швидкість автомобіля. Її висновки полягали в тому, що середні оцінки швидкості були 32 миль/год, коли питання було сформульовано як швидкість, на якій «зіткнулися» машини, 34 миль/год, коли запитання було сформульовано як «вдарити один одного», а 41 миль/год, коли питання було сформульовано як «розбили один одного». Лофтус дійшла висновку, що «ці результати узгоджуються з думкою про те, що запитання, поставлені після події, можуть викликати реконструкцію в пам'яті цієї події».
У 1974 році Лофтус опублікувала дві статті зі своїми спостереженнями про суперечливі свідчення очевидців у конкретному судовому процесі щодо вбивства та про надійність свідчень свідків загалом. Це призвело до того, що кілька юристів зв'язалися з нею щодо поточних справ, поклавши початок її кар'єрі оплачуваної роботи, надаючи консультації юристам. Перші спроби Лофтус виступити свідком-експертом для цих адвокатів були визнані суддями неприйнятними, однак у червні 1975 року Лофтус представила перші свідчення експерта в штаті Вашингтон на тему ідентифікації очевидців .
1990—1996 У 1990 році Джорджа Франкліна судили за вбивство молодої дівчини 20 років тому. Докази обвинувачення включали свідчення очевидця доньки Франкліна про те, що вона була свідком вбивства, засновані на відновленій пам'яті, яка була розкопана під час сеансу терапії за рік до суду. У захисника була теорія, згідно з якою дочка ніколи не бачила злочину і що свідчення базувалися на помилкових спогадах. Лофтус була найнята адвокатом для надання експертних свідчень на підтримку цієї теорії. Лофтус посилалася на експеримент, коли вона показала людям відео злочину, а потім невірний телевізійний репортаж про злочин. Згодом глядачі переплутали деякі події з оригінального відео з тими, що були в новинах. Лофтус стверджував, що те ж саме сталося з дочкою Франкліна, викликавши «спогад» про подію, свідком якої вона не була.
Однак прокурор змусив Лофтус визнати, що вона ніколи не вивчала спогади, як у доньки Франкліна. Дослідження Лофтус виявили, що люди можуть помилково ідентифікувати випадкових злочинців, а не те, що вони можуть помилково звинуватити своїх батьків. Також не було доведено, що спогади можна повністю вигадати, а не змінити. Обвинувачення було успішним, і Франклін був засуджений, хоча згодом вирок був скасований апеляцією, і прокуратура відмовилася від повторного розгляду справи Франкліна.
У 1991 році відбулося кілька резонансних судових справ про те, що люди відновили спогади про домагання з боку батьків, що привернуло увагу Лофтус. Вона прочитала кілька актуальних на той час книг з психології (Сміливість зцілювати), яка навчала жінок і терапевтів методам відновлення «втрачених» спогадів про сексуальне насильство та закликала терапевтів розпитувати своїх клієнтів про інцест у дитинстві. Також у 1991 році Лофтус була визнана почесним членом Британського психологічного товариства.
Приблизно в цей час студент Лофтус Джим Коан розробив техніку «загублених у торговому центрі». Ця техніка передбачала, що Коан розповідав своєму молодшому братові три історії про реальні події свого дитинства, а також неправдиву історію про те, як брат загубився в торговому центрі. Молодший брат повірив, що всі історії правдиві, і надав додаткові подробиці неправдивої історії.
Подібний експеримент Лофтус виявила, що 25 % випробовуваних вірять, що вони можуть згадати подію, якої ніколи не було; однак це дослідження було розкритиковане Лінн Крук і Мартою Дін на основі етики використаного методу залучення суб'єктів, а Кеннет Поуп стверджував, що вона надмірно узагальнила результати, щоб зробити висновки про помилкові спогади та терапевтичні методи. Пізніше дослідження Лофтус (за участю 332 студентів бакалаврату, які отримали кредити за участь у курсі) виявило, що приблизно одна третина студентів визнала за правду неправдиву історію про те, що під час дитячого візиту до Діснейленду персонаж Плутона, який був наркоманом, лизав їхнє вухо.
Після публікації цих досліджень озброєні охоронці супроводжували Лофтуса на лекціях. Крім того, Лофтус раніше отримувала погрози вбивством після публікації її книги 1994 року «Міф про придушену пам'ять». Того ж року Лофтус отримала нагороду «Похвала розуму» від Комітету скептичних досліджень.
У справі «Нью-Гемпшир проти Джоела Хангерфорда» 1997 року суддя поставив суворі умови щодо прийнятності відновлених свідчень.
1997—2000 роки У 1997 році психіатри Девід Корвін та Ерна Олафсон опублікували приклад відновленої пам'яті про, очевидно, справжнє сексуальне насильство в дитинстві, який став відомий як випадок Джейн Доу. Лофтус і Мелвін Гаєр взяли інтерв'ю у мачухи Джейн, яка розповіла, що брала участь у створенні справи проти матері Джейн у боротьбі за опіку над Джейн. Джейн зв'язалася з Вашингтонським університетом і звинуватила Лофтус в порушенні її конфіденційності. Університет розпочав розслідування щодо Лофтус, зокрема конфіскував її документи. Розслідування тривало 21 місяць, протягом якого Лофтус не дозволяли ділитися своїми висновками. Університет звільнив Лофтус від порушення протоколів дослідження, і Лофтус і Гаєр опублікували свої висновки в 2002 році.
Запрошення Лофтус виступити з основною промовою на конференції Психологічного товариства Нової Зеландії в серпні 2000 року спонукало директора товариства з наукових питань Джона Ріда піти у відставку, а учасники конференції почали поширювати матеріали з критикою роботи Лофтус. Лофтус заявила, що вона «не одягла свій найкращий піджак», щоб назвати свою адресу через «боязнь літаючих помідорів». До конференції Лофтус була предметом кількох публікацій в Інтернеті теоретиком змови Діаною Наполіс, у яких стверджувалося, що Лофтус змовилася допомогти розбещувачам дітей.
2001 по теперішній час До 2001 року Лофтус розчарувалася через небажання Вашингтонського університету підтримувати її під час суперечки, пов'язаної зі справою Джейн Доу, і покинула університет. Того ж року Лофтус отримала нагороду Вільяма Джеймса від Асоціації психологічних наук.
З 2001 по 2003 рік Лофтус працювала в Каліфорнійському університеті в Ірвайні (UCI) як видатний професор на кафедрі кримінології, права та суспільства та на кафедрі психології. Вона також була співробітником відділу когнітивних наук UCI та Центру нейробіології навчання та пам'яті. Її робота включала експеримент на 131 студентові щодо переваг печива та полуничного морозива. Учням надали неправдиву інформацію про те, що вони захворіли від цієї їжі, коли їм було менше 10 років, і попросили до і після оцінити ймовірність цієї події.
У 2002 році Лофтус посіла 58-ме місце в списку 100 найвпливовіших дослідників 20-го століття за журналом Review of General Psychology. Наступного року Лофтус отримала нагороду Американської психологічної асоціації (APA) за видатне наукове застосування психології. Також у 2003 році Лофтус була обрана членом Американської академії мистецтв і наук.
У 2003 році у справі Таус проти Лофтус у Верховному суді Каліфорнії Ніколь Таус подала до суду на Лофтус, Мелвіна Дж. Гаєра та журнал Skeptical Inquirer щодо статті, яку вони опублікували про її справу. Позов включав 21 позов про наклеп, вторгнення в приватне життя, заподіяння емоційного стресу та шахрайство. Спочатку всі позови, крім одного, були відхилені. Інша претензія стосувалась того, що Лофтус представила себе колегою та керівником Корвіна під час інтерв'ю з прийомною матір'ю ТаусJohn D. Zelezny, Communications Law: Liberties, Restraints, and the Modern Media 210-11 (2010)Bob Egelko, «Top state court rules in key privacy case», San Francisco Chronicle, February 27, 2007, at B2.. У серпні 2007 року претензія, що залишилася, була відкликана Таус після досягнення угоди про те, що страхова компанія Лофтус виплатить Ніколь Таус 7500 доларів. Наступного року Лофтус опублікувала свої дослідження у цій справі.
У 2004 році Лофтус намагалася прищепити Алану Алді помилкову пам'ять на Scientific American Frontiers. Алда не погодився з помилковим спогадом про те, як у дитинстві захворів від того, що з'їв круто зварене яйце. Лофтус заявила, що самовиправлення опитувальника Алди з «точно не було» на «відбулося» підтверджує теорію помилкової пам'яті. Розбіжності у відповідях Алди до та після експерименту не було зазначено. Лофтус відвідала симпозіум Beyond Belief у листопаді 2006 року та виступила там. У 2005 році вона отримала премію Grawemeyer з психології від Університету Луїсвіля. У 2009 році вона отримала премію імені Джозефа Прістлі, яку вручає Дікінсонівський коледж. У 2010 році вона отримала нагороду за наукову свободу та відповідальність від Американської асоціації сприяння розвитку науки.
З 2011, Лофтус була членом виконавчої ради Комітету скептичних розслідувань. Лофтус була основним доповідачем на щорічній конференції Британського психологічного товариства в 2011 році.
У червні 2013 року Лофтус виступила на конференції TEDGlobal в Единбурзі, Шотландія. Вона також була основним доповідачем на щорічних зборах Психономічного товариства 2013 року. У 2015 році Лофтус отримала ступінь почесного доктора психології в Голдсмітському університеті Лондона. У 2016 році Лофтус отримала премію Джона Меддокса, у 2018 році отримала нагороду Західної психологічної асоціації за життєві досягнення та медаль Улісса Дублінського університетського коледжу.