Бікамеральний менталітет — це гіпотеза, запропонована Джуліаном Джейнсом, який стверджував, що предки людини ще в Стародавній Греції не вважали емоції та бажання похідними від їхнього власного розуму, а як наслідки дій богів, які були поза ними. Теорія стверджує, що людський розум колись працював у стані, коли когнітивні функції були розділені між однією частиною мозку, яка, здається, «говорить», і другою частиною, яка слухає і підкоряється — двокамерне мислення, і що розпад цей поділ породив у людей с-відомість. Термін був введений Джейнсом, який представив цю ідею у своїй книзі 1976 року «Витоки свідомості через розпад двокамерного мислення», де він стверджував, що двокамерне мислення був нормальним і повсюдним станом людського розуму ще недавно. як 3000 років тому, ближче до кінця середземноморської бронзової доби.

Витоки свідомості через розпад двокамерного мислення Джейнс використовує термін «бікамеральний» (двокамерний) для опису психічного стану, за якого досвід і спогади правої півкулі мозку передаються в ліву півкулю через слухові галюцинації. Метафора ґрунтується на ідеї латералізації функції мозку, хоча кожна половина нормального людського мозку постійно спілкується з іншою через мозолисте тіло. Метафора не має на увазі, що дві половини бікамерального мозку були «відрізані» одна від одної, а те, що бікамеральний розум сприймався як інша, несвідома психічна схема, в якій воля перед обличчям нових стимулів опосередковувалась через механізм мовного контролю і відчувається як слухова вербальна галюцинація.

Визначення Двокамерне мислення є несвідомим у своїй нездатності міркувати та артикулювати свідомий зміст через метарефлексію, реагуючи без прямого усвідомлення та без метарефлексивної здатності пояснити, чому це зробив. Таким чином, двокамерному мисленню бракує метасвідомості, автобіографічної пам'яті та здатності до виконавчих «функцій его», таких як навмисне блукання розуму та свідома інтроспекція ментального змісту. Коли двокамерне мислення як метод соціального контролю перестав бути адаптивним у складних цивілізаціях, ця ментальна модель була замінена свідомим способом мислення, який, як стверджував Джейнс, ґрунтується на набутті метафоричної мови, засвоєної під час наративної практики.

За словами Джейнса, стародавні люди з двокамерним мисленням сприймали світ у спосіб, який має певну подібність до людини з шизофренією. Замість того, щоб робити свідомі оцінки в нових або несподіваних ситуаціях, людина галюцинувала голос або «бога», який давав напоумливі поради чи накази та підкорявся без питань: людина взагалі не усвідомлювала власних процесів мислення як таких. Гіпотеза Джейнса пропонується як можливе пояснення «командних галюцинацій», які часто керують поведінкою людей із першочерговими симптомами шизофренії, а також інших людей, які чують голос.

Впливи

Стосовно гомерівської психології Ерік Робертсон Доддс писав про те, що давня грецька думка, можливо, не включала раціональності, як це визначено сучасною культурою. Насправді греки могли знати, що людина щось робила, але причину, за якою вони це робили, приписували божественним зовнішнім проявам, таким як боги чи даймони. Бруно Снелл у 1953 році вважав, що в гомерівській грецькій психології не було відчуття себе в сучасному розумінні. Потім Снелл описує, як грецька культура «самореалізувала» сучасний «інтелект». , спираючись на роботу Снелла, писав про те, як давньогрецька цивілізація розвинула психологію, орієнтовану на его, як адаптацію до життя в містах-державах, до цього життя в гомерівському ойкосі не вимагало таких інтегрованих процесів мислення.

Стосовно неврологічних моделей Неврологічна модель у «Походженні свідомості в розпаді бікамерального розуму» була радикальною нейронауковою гіпотезою, яка ґрунтувалася на дослідницьких романах того часу, головним чином на експериментах Майкла Газзаніги з розділенням мозку і теорія інтерпретатора лівого мозку. Більш загальна ідея «розділеного Я» (на відміну від «єдиного Я») знайшла підтримку в психологічних і неврологічних дослідженнях.

Докази Джейнса Джейнс обґрунтував цю гіпотезу про те, що людський мозок існував у бікамеральному стані ще 3000 років тому, посилаючись на докази з багатьох різноманітних джерел, включаючи історичну літературу. Він застосував міждисциплінарний підхід, черпаючи дані з багатьох різних галузей. Посилаючись на Доддса, Снелла та Едкінса, Джейнс припустив, що приблизно до часів, про які йдеться в «Іліаді» Гомера, люди загалом не мали самосвідомості, характерної для свідомості, як це відчуває більшість людей сьогодні. Швидше, бікамеральний індивід керувався ментальними наказами, які, як вважають, видавали зовнішні «боги» — наказами, записаними у стародавніх міфах, легендах та історичних оповіданнях. Прикладом цього є не лише накази, дані персонажам стародавніх епосів, але й самі музи грецької міфології, які «оспівували» вірші. За словами Джейнса, стародавні буквально чули муз як безпосереднє джерело своєї музики та поезії.

Джейнс стверджує, що в «Іліаді» та розділах Старого Заповіту не згадуються будь-які когнітивні процеси, такі як самоаналіз, і немає жодних очевидних ознак того, що автори були самосвідомими. Джейнс припускає, що старіші частини Старого Завіту (такі як Книга Амоса) мають мало або взагалі не мають рис деяких пізніших книг Старого Завіту (таких як Екклезіаст), а також пізніших творів, таких як Одіссея Гомера, які показують ознаки глибоко іншого типу ментальності — ранньої форми свідомості.

У стародавні часи, зазначив Джейнс, богів було набагато більше і вони були більш антропоморфними, ніж у наш час, і припускає, що це сталося тому, що кожна бікамеральна людина мала свого власного «бога», який віддзеркалював її власні бажання та досвід.

Він також зазначив, що у стародавніх суспільствах до трупів померлих часто ставилися як до ще живих (сидять, одягнені та навіть нагодовані) як форму поклоніння предкам, і Джейнс стверджував, що мертві тіла вважалися все ще живими та джерело слухових галюцинацій. Ця адаптація до сільських громад із 100 і більше осіб утворювали ядро релігії.

Посилаючись на Газзанігу, Джейнс зробив висновок, що ці «голоси» походять від правих відділів мозку, аналогів лівих мовних центрів; зокрема, аналоги області Верніке та центру Брока. Ці області є певною мірою сплячими в правій частині мозку більшості сучасних людей, але Джейнс зазначив, що деякі дослідження вказують, що слухові галюцинації відповідають підвищеній активності в цих областях мозку.

Джейнс зазначає, що навіть на момент публікації немає єдиної думки щодо причини або походження шизофренії. Джейнс стверджує, що шизофренія є пережитком колишнього бікамерального стану людства. Останні дані показують, що багато людей із шизофренією не просто чують випадкові голоси, але й відчувають «командні галюцинації», які інструктують їхню поведінку або спонукають їх до вчинення певних дій, таких як піти в океан, які слухач відчуває, що у них немає іншого вибору, як слідувати. Джейнс також стверджує, що люди з шизофренією відчувають втрату ідентичності через галюцинації голосів, які замінюють їхній внутрішній монолог.

Як підтвердження аргументу Джейнса, ці наказові галюцинації мало відрізняються від наказів богів, які помітно фігурують у стародавніх історіях. Непрямі докази, які підтверджують теорію Джейнса про те, що колись галюцинації відігравали важливу роль у психіці людини, можна знайти в книзі Деніела Сміта «Музи, божевільні та пророки: переосмислення історії, науки та значення слухових галюцинацій» 2012 року.

Занепад Джейнс висунув теорію, що відхід від бікамерального менталітету ознаменував початок самоспостереження та свідомості, яку ми знаємо сьогодні. За словами Джейнса, цей бікамеральний менталітет почав давати збій або «ламатися» під час 2-го тисячоліття до нашої ери. Він припускає, що примітивні стародавні суспільства мали тенденцію періодично руйнуватися: наприклад, проміжні періоди Єгипту, а також періодично зникаючі міста майя, оскільки зміни в навколишньому середовищі порушували соціально-культурну рівновагу, яку підтримував цей бікамеральний спосіб мислення.

Катастрофа бронзової доби 2 тисячоліття до н. е. призвело до масових міграцій і породило низку несподіваних ситуацій і стресів, які вимагали від стародавніх розумів стати більш гнучкими та креативними. Самоусвідомлення, або свідомість, було розв'язанням цієї проблеми, виробленим культурою. Ця необхідність передавати загальні явища між людьми, які не мають спільної мови чи культурного виховання, спонукала ці спільноти до самосвідомості, щоб вижити в новому середовищі. Таким чином, свідомість, як і бікамеральний менталітет, виникла як неврологічна адаптація до соціальної складності в мінливому світі.

Далі Джейнс стверджує, що віщування, молитви та оракули виникли під час цього періоду зриву, намагаючись отримати інструкції від «богів», чиї голоси більше не можна було почути. Відповіддю на цю втрату стала перехідна епоха, описана, наприклад, у 1-й книзі Самуїла. Це також було виявлено у дітей, які могли спілкуватися з богами, але оскільки їхня неврологія була визначена мовою та суспільством, вони поступово втратили цю здатність. Тих, хто продовжував пророкувати, будучи бікамеральним за Джейнсом, можна було вбити.

Залишки бікамерального розуму сьогодні, за словами Джейнса, включають такі психічні захворювання, як шизофренія. Джейнс каже, що немає ніяких доказів божевілля, яке існувало до розпаду бікамерального розуму, і що це є непрямим доказом його теорії. Він вважав, що попередні заяви про божевілля в гомерівській літературі ґрунтуються на неправильному перекладі.

Сприйняття і вплив

Популярне сприйняття Перше висвітлення Сема Кіна в номері Psychology Today за листопад 1977 року вважало гіпотезу Джейнса гідною та запропонувало умовну підтримку, стверджуючи, що ця ідея заслуговує подальшого вивчення. «Походження свідомості в розпаді бікамерального розуму» була успішною науково-популярною роботою, розпродана першим тиражем перш, ніж другий міг його замінити. Вона здобула десятки позитивних книжкових рецензій, у тому числі таких відомих критиків, як Джон Апдайк у The New Yorker, Крістофер Леман-Гаупт у New York Times і Маршалл Маклуен у Toronto Globe and Mail. Статті про Джейнса та його ідеї з'явилися в Time у 1977 році та в Quest/78 у 1978 році. Книга була номінована на Національну книжкову премію в області сучасної думки в 1978 році. Філіп К. Дік, Терренс Маккенна та Девід Бові вказали, що книга вплинула на них.

Наукові реакції За Джейнсом, мова є необхідною, але недостатньою умовою свідомості: мова існувала тисячі років тому, але свідомість не могла виникнути без мови. Ідея про те, що мова є необхідним компонентом суб'єктивної свідомості та більш абстрактних форм мислення, отримала підтримку таких прихильників, як Енді Кларк, Деніел Деннет, Вільям Х. Келвін, Мерлін Дональд, Джон Лімбер, Говард Марголіс, Пітер Каррутерс і Хосе Луїс Бермудес.

Рання критика філософа Неда Блока стверджувала, що Джейнс переплутав появу свідомості з появою концепції свідомості. Іншими словами, згідно з Блоком, люди весь час були свідомі, але не мали поняття свідомості, тому не обговорювали це у своїх текстах. Деніел Деннет заперечив, що для деяких речей, таких як гроші, бейсбол або свідомість, неможливо мати річ, не маючи також концепції речі.

Гері Вільямс захищає джейнсіанське визначення свідомості як соціально-лінгвістичного конструкту, засвоєного в дитинстві, структурованого з точки зору лексичних метафор і наративної практики, проти критики Неда Блока про те, що «смішно» припускати, що свідомість є культурною конструкцією, тоді як нідерландський професор філософії Ян Слейтельс пропонує додаткову критику Блока.

Х. Стівен Моффік ставив під сумнів, чому залишили поза увагою теорію Джейнса про слухові галюцинації. Опублікована відповідь авторів була такою: «Гіпотеза Джейнса є цікавою для читання та стимулює багато роздумів сприйнятливого читача. Однак вона не пояснює належним чином одну з центральних таємниць божевілля: галюцинації».