Марія Крістіна Австрійська була регентом Іспанії від смерті свого чоловіка, Альфонсо XII, у листопаді 1885 року, доки їх синові, Альфонсо XIII, не виповнилося шістнадцять років і він присягнув Конституції 1876 року у травні 1902 року. Королева Марія Крістіна була вагітна, коли помер її чоловік, і у травні 1886 року народила короля Альфонсо XIII.

За словами історика Мануеля Суареса Кортіни, «Регентство було особливо значущим періодом в історії Іспанії, тому що в ті роки наприкінці століття система пережила свою стабілізацію, розвиток ліберальної політики, а також появу великих тріщин. що на міжнародній арені знайшли відображення спочатку в колоніальній війні, а пізніше зі Сполученими Штатами, що спричинило військову та дипломатичну поразку, яка призвела до втрати колоній після Паризького договору 1898 р. У внутрішній сфері іспанське суспільство зазнав значної мутації з появою таких важливих політичних реалій, як поява регіоналізму та периферійного націоналізму, зміцнення робітничого руху подвійної приналежності, соціалістичного й анархістського, а також стійку стійкість, хоча й зменшується, республіканського й карлістської опозиції».

Смерть Альфонсо XII і «пакт Ель Пардо»

25 листопада 1885 року молодий король Альфонсо XII помер від туберкульозу, і його дружина Марія Крістіна Австрійська прийняла регентство, «молода жінка, іноземка, мало часу в Іспанії, не дуже популярна і з репутацією не дуже розумний». На додаток до слабкості, в якій, здавалося, залишилася найвища інституція держави, був той факт, що в очікуванні третіх пологів, оскільки королева була вагітна, не було спадкоємця чоловічої статі — Альфонсо та Марія Крістіна, які одружилися в листопаді. 29, 1879, мав двох дочок. Таким чином, смерть Альфонса XII створила певний вакуум влади — Менендес Пелайо писав Хуану Валері, який перебував у Вашингтоні: «Смерть короля породила тут незвичайний ступор і невизначеність. Ніхто не може вгадати, що станеться». Цим могли скористатися карлісти чи республіканці, щоб покласти край режиму Реставрації. Справді, у вересні 1886 року, лише через чотири місяці після народження Альфонса XIII, відбулося республіканське повстання під проводом генерала Мануеля Віллакампа дель Кастільйо та організоване з вигнання Мануелем Руїсом Соррільєю, яке стало останньою військовою спробою республіканізму і глибоко розділила його.

Щоб протистояти ситуації невизначеності, спричиненій смертю короля та за посередництва генерала Мартінеса Кампоса, лідери двох партій того часу, Антоніо Кановас дель Кастільйо від Консервативної партії та Пракседес Матео Сагаста від Ліберально-фьюзіоністської партії, зібралися, щоб домовитися про заміну першого на другому на чолі уряду. Так званий «Pacto del Pardo» — хоча інтерв'ю відбулося в резиденції президента уряду, а не в Ель-Пардо — включав «доброзичливість» консерваторів щодо нового ліберального уряду Сагасти. Однак фракція Консервативної партії на чолі з Франсіско Ромеро Робледо не прийняла передачу влади лібералам і залишила партію, щоб створити власну партію під назвою Ліберально-реформістська партія, до якої приєднався Хосе Лопес Домінгес. Izquierda Dinástica, намагаючись створити проміжний політичний простір між двома партіями повороту.

Через кілька місяців Кановас дель Кастільйо виправдав Пакт Ель Пардо в Конгресі депутатів:У мені народилося переконання, що це необхідно для запеклої боротьби, яку ми тоді вели з монархічних партій… припинити в будь-якому випадку, і припинити на досить довгий час. Я вважав, що перемир'я є необхідним і що всі монархісти повинні згуртуватися навколо Монархії. [І одного разу я подумав про це… що мені було робити? Після того, як я був в уряді упродовж майже двох років і керував більшою частиною правління Альфонсо XII, я повинен був поговорити зі сторонами і сказати їм: «оскільки країна перебуває в цій кризі, не боріться зі мною більше; укладемо мир навколо престолу; дозволити мені захистити себе і підтримати себе? Це було б абсурдом і, окрім того, що було б невеликодушним і нечесним, це було б смішно. Оскільки я встав, щоб запропонувати згоду і попросити перемир'я, не було іншого способу змусити людей повірити в мою щирість, крім як усунути себе від влади.У червні різні ліберальні фракції досягли угоди, відомої як закон про гарантії, яка дозволила відновити єдність партії. Він був розроблений Мануелем Алонсо Мартінесом, представником ф'юзіоністів, і Еухеніо Монтеро Ріосом, представником лівих, і полягав у розвитку свобод і прав, визнаних під час демократичного Сексеніо — загального виборчого права, суду присяжних тощо — в обмін на визнання спільного суверенітету між королем і парламентом, на якому базувалася Конституція 1876 року, тобто останнє слово у здійсненні суверенітету залишатиметься за Короною, а не за виборцями. Поза межами ліберально-ф'юзіоністської партії залишилася фракція на чолі з генералом Лопесом Домінгесом, якому Сагаста запропонував посаду посла в Парижі, але він вимагав мінімум 27 депутатів у новому парламенті, що вважалося надмірною кількістю.

„Довгий парламент“ Сагасти (1885—1890)

У квітні 1886 року, за п'ять місяців після формування уряду та за місяць до народження майбутнього Альфонса XIII, ліберали оголосили вибори, забезпечити собі солідну більшість у Кортесах і, таким чином, мати можливість розробити свою урядову програму, хоча вони вже змогли почати її втілювати завдяки доброзичливості консерваторів. Цей період був названий Довгим урядом Сагасти або також Довгим парламентом, оскільки вони були найдовшими Кортесами Реставрації та єдиними, які ось-ось вичерпали свій законний термін, але Сагасті було нелегко зберегти свою партію та його уряд об'єднався, оскільки за ці п'ять років йому довелося подолати кілька криз.

У цей період „було проведено ряд реформ, які остаточно сформували соціальний і політичний профіль Реставрації як історичної епохи“, тому деякі історики вважають його „найпліднішим періодом“ Реставрації.

Політико-правові реформи

Першою великою реформою Довгого уряду Сагасти було схвалення в червні 1887 року Закону про об'єднання, який регулював свободу об'єднань для цілей „свободи людини“ і дозволяв організаціям робітників діяти законно, оскільки він включав свободу профспілок, що дало великий поштовх робітничому руху в Іспанії. Під захистом нового закону поширилася анархо-синдикалістська FTRE, заснована в 1881 році як спадкоємець FRE-AIT Демократичний сексенліум, і народився соціалістичний Загальний союз трудящих (UGT), заснований у 1888 році, того самого року, коли Іспанська соціалістична партія (PSOE), народжена дев'ятьма роками раніше, змогла провести свій Перший конгрес.

Другою великою реформою став закон про суд присяжних, стара вимога прогресивного лібералізму, якій завжди опирався консерватизм і яка була схвалена у квітні 1888 року. Суд присяжних встановлювався для тих злочинів, які мали найбільший вплив на підтримання громадського порядку або зачіпали права особи, такі як свобода преси. Відповідно до закону, встановленням доведених фактів займатиметься суд присяжних, а правова кваліфікація фактів відповідатиме суддям.

Третьою великою реформою було запровадження загального (чоловічого) виборчого права за допомогою закону, прийнятого 30 червня 1890 року. Однак закон не був результатом народного тиску на користь розширення виборчого права, але те, чого Сагаста досяг своїм схваленням, це забезпечення єдності партії та уряду, задовольняючи історичну вимогу демократичного лібералізму в той час, коли тиск „gamacistas“ збільшився на користь затвердження протекціоністського тарифу на виробництво зернових. Другою причиною було зміцнення ліберальної партії і режиму Реставрації шляхом включення до неї „позибілістських“ республіканців Еміліо Кастелара, як вони обіцяли, якщо розширення виборчого права буде схвалено.

Однак затвердження виборчого права для всіх чоловіків старше двадцяти п'яти років — близько п'яти мільйонів у 1890 році — незалежно від їхнього доходу, як це було з виборчим правом за переписом, не означало демократизації політичної системи, оскільки фальсифікація виборів зберігався — завдяки кацикізму, як було сказано в той час, тільки те, що тепер касичні мережі були поширені на все населення, так що уряди продовжували формуватися до виборів, а не після, оскільки уряд дня був виготовлений з encasillado солідної більшості в парламенті — під час Реставрації жоден уряд ніколи не програвав вибори.

За словами Карлоса Дарде, основною причиною цієї „відсутності мобілізуючих ефектів загального виборчого права в політичному житті… був соціальний стан — економічний і культурний — нових виборців та їхній політичний горизонт. Величезна більшість чоловіків, яким було надано право голосу, складалася не з середнього та робітничого класів міського характеру чи незалежних селян, залучених до політичного проекту демократичного характеру, а з сільських мас, надзвичайно бідних і неписьменних, абсолютно чужий цьому проекту, з надією на соціальну революцію в південній половині країни та на перемогу карлізму в більшій частині півночі; маси, які, крім того, зазнали або сильних поліцейських репресій, або поразки в громадянській війні“.

Таким чином, „хоча формально це означало встановлення демократії, [затвердження загального (чоловічого) виборчого права] на практиці нічого не змінило“. „Депутати залишилися, більш-менш, тими самими; жодна соціальна група, за незначним винятком, не отримала доступу до законодавчої влади. Також не було жодної трансформації партійної структури, яка продовжувала залишатися партіями нотаблів; жодна базова організація не була просунута до залучення голосів громадян, виборчі права яких щойно були визнані“. Крім того, Конституція не була реформована, тому принцип національного суверенітету все ще не визнавався, і лише одна третина Сенату була обрана — свобода віросповідання, ще один із принципів демократичної системи, також не визнавався.

З іншого боку, доказом того, що метою закону не було встановлення демократії, було те, що не було прийнято жодних гарантій для забезпечення прозорості виборчого права та, таким чином, уникнення фальсифікацій на виборах, таких як оновлення даних перепису незалежним органом, вимога акредитації до особи, яка збиралася голосувати, або контроль за всім процесом, який залишався в руках міністра внутрішніх справ, відомого як „великий вибірник“, оскільки він був тим, хто відповідав за забезпечивши, щоб його уряд мав значну більшість у Кортесах. „Той факт, що в деяких міських центрах опозиція змогла змінити цю реальність, є майже доказовим фактом. Політичний контроль зверху, практика повороту шляхом фальсифікації виборів — це те, що становить суть політичної практики Іспанії на кінець століття“, — підсумовує Мануель Суарес Кортіна. Точка зору, яку поділяє Карлос Дарде: „У деяких містах — Мадриді, Барселоні, Валенсії… — все справді змінилося на користь сучасної політики, заснованої на громадській думці; як доказ цього, Представництво республіканців було більш численним і постійним, іноді досягаючи більшості депутатів, обраних цими великими населеними пунктами; з плином часу соціалісти також будуть обрані; у Каталонії націоналістам удалося надіслати значне представництво до Конгресу в Мадриді; те саме можна сказати про карлістів у Наваррі. Але це представництво депутатів було безповоротно втрачено в національній асамблеї: із приблизно 400 місць у Конгресі максимальна кількість депутатів-республіканців становила 36 у 1903 році, а соціалістів — 7 у 1923 році“. Виборчі округи, усі з яких були одноіменними, продовжували становити більшість — 280 депутатів — у той час як міські округи були пов'язані з великими сільськими районами, оскільки вони були багатоіменними округами або виборчими округами — загалом 114 — у яких обиралося від трьох до восьми депутатів, залежно від населення, таким чином, що голоси сільських районів „потопили“ міські голоси, менш контрольовані каціквіальними мережами.