Традиційні ремесла Японії (工芸 /ко:ґей/, букв. "інженерне мистецтво") мають давню історію. До категорії традиційних ремесел належать виготовлені індивідуально або групами осіб ремісничі вироби, а також роботи, створені незалежними майстрами, які використовують традиційні матеріали та/або техніки.

Історія Японське ремесло бере свій початок відтоді, як перші люди оселилися на островах сучасної Японії. Його джерела сягають давніх сільських ремесел — виготовлення матеріально-речових товарів першої потреби. Традиційно ремісники використовували матеріали природного та місцевого походження, а вироби виготовлялися безпосередньо для використання, а не лише з метою демонстрації, у звʼязку з чим межа між ремеслом і мистецтвом не завжди була чіткою[потрібне цитування].

Маючи попит серед усіх верств суспільства, ремесла ставали дедалі витонченішими у виконанні та оздобленні. З появою низки мистецьких шкіл (наприклад, вабі-сабі) тісно повʼязане з народним мистецтвом ремесло розвинулося в образотворче мистецтво; майстерність ремісників зросла. Вироби були призначені не лише для внутрішнього споживання: наприклад, у певний час керамічні вироби виготовлялися майстернями для експорту, що зробило їх важливою опорою тогочасної японської економіки[потрібне цитування].

Родинні зв'язки й спадкоємність відігравали особливе значення як для аристократії, так і в передачі релігійних переконань у різних буддійських школах. Зокрема в буддизмі використання терміна "родовід", ймовірно, пов'язане із сутричною метафорою переливання вчення з однієї "посудини дхарми" в іншу, що описує повне й правильне передавання знань та досвіду від майстра до учня. У світі мистецтва процес передачі знань і досвіду формував основу родоводу. Для майстрів кераміки, металу, лаку чи бамбука отримання відповідних навичок зазвичай передбачало тривале навчання в майстра цеху, часто батька самого учня, з покоління в покоління. У цій системі, що називалася денто (伝 統), традиції передавалися у відносинах між вчителем та учнем — шінтей (師弟). Вона охоплювала суворі правила, дотримання яких уможливлювало навчання та викладання певного шляху — до (яп. 道). Мудрість передавалася в усній (яп. 伝承 /деншьо:/) або письмовій формі (яп. 伝書 /деншьо/)[потрібне цитування].

Живучи в родині майстра та виконуючи домашні обов'язки, учні уважно спостерігали за роботою майстра та старших учнів, перш ніж розпочати навчання, а також на його пізніх стадіях. Учнівство вимагало наполегливої праці майже щодня безоплатно або в обмін на невелику плату. Досить поширеним було передавання навичок майстерності в певному ремеслі в межах сім'ї з покоління в покоління, утворюючи династії. У такому випадку замість власного імені могли використовувати імʼя визначного майстра зі свого роду. У разі відсутності спадкоємця чоловічої статі існувала можливість всиновити родича або учня, щоб продовжити родовід та/або взяти престижне родове ім'я[потрібне цитування].

Наприкінці періоду Едо та з настанням епохи Мейджі було запроваджено промислове виробництво; західні вироби й стилі копіювалися, витісняючи традиційні. На рівні образотворчого мистецтва меценати, такі як феодали даймьо, більше не могли підтримувати місцевих ремісників, так само як це було раніше. Ручне японське ремесло, колись основне джерело виробів, що використовувалися в повсякденному житті, було витіснене на задній план промисловим виробництвом та імпортом із-за кордону. Традиційне ремесло почало занепадати й зникло в багатьох сферах, оскільки разом із вподобаннями змінилися методи виробництва. Такі форми ремесла, як виготовлення мечів, стали застарілими. У той час як деякі ремесла, що практикувалися століттями, все більше опинялися під загрозою, новітні, запозичені із Заходу (наприклад, склоробство) навпаки, зазнавали підйому. Так, японський вчений Окакура Какудзо, виступаючи проти переваги західного мистецтва, заснував періодичне видання "Кокка" (яп. 國華, букв. "Квітка нації") з метою привернути увагу до даної проблеми.

Хоча традиційні ремесла й мистецтва були визначені як Національні скарби Японії, тобто перебували під захистом імператорського уряду, знадобився певний час, аби їхня культурна цінність була визнана повною мірою. З метою подальшого захисту традиційних ремесел і мистецтв у 1890 році уряд заснував гільдію Митців імператорського двору (яп. 帝室技芸員 /тейшіцу ґіґеі-ін/), які були призначені виключно для створення творів мистецтва для Токійського імператорського палацу та інших імператорських резиденцій. Ці митці вважалися найвидатнішими; вони працювали в таких престижних галузях, як живопис, виготовлення кераміки та лакованого посуду. Хоча ця система передбачала певний захист митців, майстри та майстрині на рівні народного мистецтва залишалися незахищеними.

Одним із відгуків на такий розвиток подій став мінґей (民芸, букв. "народне мистецтво" або "мистецтво народу") — рух народного мистецтва, що зародився в середині 1920-х років, філософський зміст якого полягав у "ремісничому мистецтві простих людей" (яп. 民衆的な工芸 /міншю:-текі-на ко:ґей/). Його батьком-засновником став японський естет та філософ Янаґі Соецу (1889-1962), який вбачав красу у створених невідомими та "безіменними" майстрами повсякденних і утилітарних предметах.

Друга світова війна завдала значних збитків, і, як наслідок, постраждало ремесло. Тоді уряд Японії запровадив нову програму, відому як "Живий національний скарб", що передбачала визнання та захист ремісників (як індивідуально, так і в групах) на рівні образотворчого та народного мистецтв. Включення до даного списку супроводжувалося фінансовою підтримкою навчання нових поколінь ремісників задля забезпечення розвитку чинних на той час ремесел. У 1950 році уряд запровадив категорію нематеріальної культурної спадщини для виробів (а також, наприклад, музичних та літературних творів), що становлять історичну та художню цінність із погляду ремісничої техніки. Цей термін стосується виключно навичок, котрими володіють окремі особи або групи осіб, які є незамінними у створенні відповідних культурних цінностей. Подальші кроки включали, наприклад, внесення техніки виготовлення шовкової тканини юкі-цумуґі до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО у 2009 році. Наразі уряди на рівні префектур та муніципалітетів також мають власну систему визнання та захисту місцевих ремесел — мейбуцу (名物).

Не зважаючи на зроблені урядом кроки, ремісники приватного сектору продовжують долати труднощі, намагаючись залишатися вірними традиціям, водночас інтерпретуючи старі форми та розробляючи нові ідеї, щоб залишатися актуальними для клієнтів. Відчутною є проблема старіння населення, що спричиняє недостатню передачу знань молодшому поколінню через руйнацію традиції денто за відсутності спадкоємців. Зі зміною (зокрема помʼякшенням) суспільних правил традиційна патріархальна система також зазнала змін. На відміну він сучасності, у минулому власниками титулів "майстра" в найпрестижніших ремеслах були переважно чоловіки. Першою жінкою, яка змінила свого батька на посаді майстра через відсутність у родині спадкоємця чоловічої статі, була керамістка Токуда Ясокічі IV.

Попри модернізацію та вестернізацію, деякі види мистецтва (наприклад, японська чайна церемонія, ікебана та бойові мистецтва, зокрема виготовлення мечів) продовжують існувати частково завдяки їхньому тісному зв'язку з японськими традиціями. З метою залучення громадськості щороку відбувається Виставка традиційного японського мистецтва коґей (яп. 日本伝統工芸展). У 2015 році, намагаючись ознайомити міжнародну аудиторію з японським ремеслом, Музей мистецтв і дизайну в Нью-Йорку виставив низку творів сучасних художників напряму коґей .

Кераміка

Кераміка, один із найдавніших видів мистецтва Японії, бере свій початок ще з часів неоліту — періоду Джьомон. Таким чином, у печах виготовляли глиняний та порцеляновий посуд, глазуровану та блакитно-білу кераміку, камʼянку й різні гончарні вироби.

Японська культура має одну з найстаріших традицій виробництва кераміки у світі. Вона також вирізняється великим значенням, яким наділена кераміка серед інших видів мистецтва, завдяки незмінній популярності чайної церемонії.

Серед технік виготовлення японської кераміки розрізняють такі:

Іро-е (色絵, кольорове оздоблення виробів) Неріаґе (練上げ, одночасне використання глини кількох різних забарвлень) Сань-цай (三彩, використання трьох кольорів глини: коричневого, зеленого й кремово-білого) Сайю (彩釉, глазурування з ефектом патьоків) Сейхакуджі (青白磁, біла порцеляна із синюватим глазуруванням) Сомецуке (染付, блакитно-біла порцеляна) Тецу-е, або тецуґусурі (鉄絵, глазурування з використанням пігментів із вмістом заліза) Юрі-кінсай (釉裏金彩, глазурування з використанням сухозлітного золота) Дзоґан (象嵌, дамаскінаж та виїмчаста емаль)

Існує багато різних типів японського керамічного посуду. До ідентифікованих як близькі до ремісничого руху належать:

Бідзен (備前焼), м. Імбе, пров. Бідзен Хаґі (萩焼), м. Хаґі, преф. Ямаґучі Хасамі (波佐見焼), м. Хасамі, преф. Наґасакі Какіемон (柿右衛門), розроблений Сакайдою Какіемон в м. Наріта, преф. Саґа Карацу (唐津焼), м. Карацу, преф. Саґа Кутані (九谷焼), с. Кутані, преф. Ішікава Машіко (益子焼), м. Машіко, преф. Тоґічі Мумьой (無名異焼), м. Садо, преф. Ніґата Онта (小鹿田焼), с. Онта, преф. Ойта Сетоґуро (瀬戸黒), м. Сето, преф. Айчі Шіґаракі (信楽焼), м. Шіґаракі, преф. Шіґа Шіно (志野焼), пров. Міно Токонаме (常滑焼), м. Токонаме, преф. Айчі Цубоя (壺屋焼), о-ви Рюкю.

Текстиль До текстильних ремесел належить виготовлення виробів із шовку, конопель, льону та бавовни, зітканих, пофарбованих та оздоблених як за традиційними, так і складними вишуканими зразками, що призначені для вищих верств населення.

У межах культури хоккайдоських айнів та інших віддалених фермерських сімей на півночі Японії продовжують існувати виниклі з давніх народних традицій сільські ремесла у вигляді ткацтва й фарбування індиго.

З традиційного текстилю зазвичай виготовляють японський національний одяг: наприклад, довгі тонкі відрізи тканини, або танмоно, використовуються для пошиття кімоно, юката й фурісоде. Історично ці тканини використовувалися для пошиття косоде — попередника кімоно; з них також виготовляють обі — пояс до кімоно. Аксесуари, наприклад, кандзаші, часто виробляються з таких тканин, як кінша та чірімен (гладенька та текстурована шовкова тканина відповідно). У традиційному взутті, такому як ґета, дзорі та окобо, використовується текстиль у вигляді ханао — тканинних ремінців, що утримують взуття на нозі; деякі окобо також мають парчеву тканину навколо халяви взуття.

Існують такі техніки нанесення зображень на тканину:

Юдзен (友禅染) Катадзоме (型絵染) Едо комон (江戸小紋) Наґайта-чуґайта (長板中形) Мокухан-дзоме (木版染) Цуджіґахана (辻ヶ花) Шіборі (絞り) Бінґата (紅型) Каґаюдзен (加賀友禅)

Ткацькі техніки:

Касурі (絣織) Цумуґі (紬織) Ечіґі-джьофу (越後上布) Саґа-нішікі (佐賀錦)

До найвідоміших регіональних текстилів належать:

Нішіджін-орі (西陣織), парча, що виробляється в районі Нішіджін, м. Кіото Юкі-цумуґі (結城紬), один із різновидів традиційного японського шовку цумуґі, характерний для м. Юкі, преф. Ібаракі Кумеджіма-цумуґі (久米島紬), найдавніший різновид традиційного японського шовку цумуґі, характерний для м. Кумеджіма, о. Окінава Кьоюдзен (京友禅), текстиль, що поєднує традиційні мотиви з геометричними орнаментами, характерний для м. Кіото.

Серед решти технік також можливо виокремити куміхімо (組紐, плетіння кіс із ниток) та коґін дзаші (こぎん刺し, один із різновидів сашіко — вишивання білими (іноді червоними) нитками на тлі кольору індиго).

Лаковані вироби

Перші зразки японських лакованих виробів датуються ще доісторичними часами. Найчастіше лак використовувався на дерев'яних поверхнях: його наносили кількома шарами, кожен із яких мав висохнути, перш ніж нанести наступний. Так створювалося міцне покриття, стійке до води та зламів, що характеризувалося простотою в догляді.