Айда́р (до 2024 року — Новопско́в, до 1829 року — Закам'янка) — селище в Україні, адміністративний центр Айдарської селищної громади Старобільського району Луганської області.
Селище постраждало внаслідок геноциду українського народу, вчиненого урядом СРСР у 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв — 102 людей.
Географічне розташування Айдар знаходиться у межиріччі Айдара та Кам'янки (басейн Сіверського Дінця), за 751 км від Києва, 135 км від Луганська, 91 км від м. Сіверськодонецьк, 38 км від м. Старобільськ і близько 35 км від українсько-російського кордону. Площа 13,9 км2.
Через селище проходить два автошляхи територіального значення: та
Населення Населення: 9489 осіб станом на 2021 рік, 9859 осіб (2016 рік), 9868 осіб (2015 рік), 9891 (2014 рік) за даними Головного управління статистики в Луганській області; 10115 осіб (2001 рік) за даними перепису населення 2001 року; 9062 осіб — за даними перепису населення 1989 року; 4094 особи (1914 рік); 2614 осіб (1885 рік).
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 рокуБанк даних — перепис 2001: Мова Відсоток Українська 84,42 % Російська 15,39 % Інші 0,19 %
Назва Перша назва — Закам'янка, утворена від найменування річки Кам'янка і прийменника «за». Використання прийменника мотивується розташуванням села (за річкою).
У 1829 році на цій території був розквартирований Псковський полк 2-ї кірасирської дивізії. Відтоді назву полку було перенесено на поселення, яке стало називатися Ново-Псковом. Перша частина назви, слово «Ново», вказує на традицію утворення назв військових поселень.
10 квітня 2024 року Комітет Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування підтримав перейменування селища на Айдар. 19 вересня 2024 року Верховна Рада підтримала перейменування Новопскова на Айдар. 26 вересня 2024 року перейменування набуло чинності.
Історія
Заснування Населений пункт виник у 1-й половині 17 століття під назвою Закам'янка (історичною датою утворення прийнято вважати 1637). У 1708 році мешканці брали участь у повстанні під проводом К. Булавіна, за що козаки Ізюмського слобожанського полка вщент зруйнували поселення. Донським козакам було заборонено селитися в цих краях.
Участь запорізьких та слобідських козаків у придушенні Булавінського повстання надовго ускладнила їхні стосунки з донськими козаками.
1732 за наказом Воронезької губернської канцелярії його відновили козаки Острогозького полку на чолі з сотником Я. Ємановим.
Між Осиновим та Закам'янкою було споруджено два дерев'яні мости: Великий — через Айдар, та Малий — через Кам'янку. Неподалік Великого моста було насипано кам'яну плотину, на якій встановлено двоповерховий млин, який належав сотникові. Козаки зробили те ж саме в районі Малого моста. Третій міст було споруджено через струмок, який розділяв Закам'янку на дві частини. Ці мости стали основою забудови села. Першою виникла вулиця, яка вела від Великого моста, до містка, спорудженого через струмок. Потім з'явилися двори з іншого боку струмка, внаслідок чого село почало витягуватися в бік Старобільська. З часом з'явилася друга вулиця, яка теж починалася від Великого мосту. Пізніше між цими двома вулицями з'явилися провулки. Для кращого адміністративного поділу Закам'янку було розподілено на сотні. Першою стала Ємановська сотня, жителі якої займали територію в межиріччі Айдара та Кам'янки до струмка, який протікав через центр села. Далі на схід селилися козаки другої та третьої сотні.
В 1765 році, коли слобідські полки було розформовано, їхній рядовий склад був позбавлений козацьких привілеїв і перетворився на казенних (державних) селян, яких ще в деяких документах називали «військовими обивателями». Лише невелика частина колишніх козаків залишилася на службі в складі знову сформованого Острогозького гусарського полку, командиром якого було призначено Івана Сатіна. Острогозькі гусари брали участь в російсько-турецькій війні 1768—1774 років.
Після зруйнування Запорізької Січі в 1776 році, більшість її мешканців пішли по Дніпру на південь, але були й такі, що з'явилися на Айдарі, в тому числі і в Закам'янці.
Наприкінці XVIII століття на землі в районі Закам'янки претендував Старобільський монастир. Ієрархи місцевого духовенства почали листування зі світською владою, які були проти такої ідеї. Справа дійшла до Петербурга. І тільки остаточна негативна резолюція Павла І вирішила цю справу.
На початок ХІХ століття Закам'янка стала сформованим селом з населенням більше, ніж дві тисячі осіб. Селянські будинки були дерев'яними під солом'яним дахом. Сараї та погреби будували з каміння, яке у великій кількості добували з кар'єрів на лівому березі річки. Навіть огорожу будували з каміння, висота огорожі нерідко досягала зросту людини. На ріці працював млин. Навколо села були величезні поля, на яких вирощували пшеницю та інші сільськогосподарські культури.
З 1796 по 1835 роки Новопсков у складі Слобідсько-Української губернії; з 1835 по 1920 роки — Харківської губернії; з 1797 по 1923 роки — Старобільського повіту.
Центр військових поселень на Айдарі В середині 20-х років ХІХ століття, коли почали формуватися військові поселення на території Харківської губернії, військове керівництво звернуло увагу на територію в межиріччі Айдара та Кам'янки, а саме на Закам'янку. Було прийнято рішення перетворити село на зразкове військове поселення, де розмістили штаб і 3-й ескадрон Псковського кірасирського полку. Першими на місцевість прибули військові інженери, які зняли план місцевості. Вивчивши план та ознайомившись із забудовою села, вирішили поєднати нову забудову зі старою, але так, щоб дотриматись основних вимог до військових почелень, тому спочатку розмітили широку пряму головну вулицю, яка розділяла ділянку на дві приблизно однакові частини. Потім розмітили другу вулицю та провулки, вздовж яких повинні були розташовуватися будинки поселенців. В північно-західній частині поселення, майже на в'їзді, залишили місце для площі (плацу), на якій мала з'явитися церква. В цьому районі відводилися ділянки під будівлі полкового управління, полкових служб та будинки керівного складу.
Навесні 1829 року в Закам'янку прибув ескадрон Псковського кірасирського полку, який став табором на околиці села. Разом з військовими прибули військові чиновники та землевпорядники. Вони розписали казенну землю по селянських дворах та закріпили за ними солдат для надання допомоги «власникам». Селянам видали зерно та визначили терміни початку та завершення польових робіт. Того року польові роботи вперше почалися під звук труби та під командуванням офіцерів. Коли почали складати рапорт про завершення посівної, хтось із присутніх запропонував перейменувати Закам'янку на Новопсков. Ідея сподобалася всім, і відразу було написано прохання на ім'я Аракчеєва, який дозволив перейменувати село. Так колишня Закам'янка стала Ново-Псковом.
Подальший розвиток Новопскова відбувався доволі бурхливо. За десять років було збудовано кам'яну Миколаївську церкву, кардегердію, караульне приміщення, гауптвахту, полкові склади, будинок для полкового командира, декілька будинків для офіцерів та виконавців робіт, а також 30 будинків для поселенців та солдат. Для виконання такого великого обсягу робіт в слободі було поселено півроту робочого батальйону № 2, збудовано невелий цегляний завод та завод, який виготовляв черепицю. В перші роки утримання особового складу полка та будівництва велося за рахунок бюджету воєнного міністерства, та вже в наступні доля місцевих ресурсів складала 20-25 %. Різко припинилося надходження з казни на харчування поселенців та утримання стройових коней, будівництво приміщень і мостів, ремонт та утримання доріг. В цей час населення в Новопскові зросло до чотирьох тисяч осіб. Керівництво поселення часто зловживало службовим становищем. Деякі офіцери та воєнні чиновники ставилися до рядових поселенців, як до своїх кріпаків. Деякі начальники будували для себе літні дачі на околиці Новопскова. Ці дачі мало чим відрізнялися від поміщицьких маєтків: там були будинки для проживання панів та прислуги, конюшні, скотний двір, псарня, лазня та інші будівлі. Навколо насаджували сади та облаштовували городи. Особливо багато таких дач було на берегах Айдара та Кам'янки. Для обслуговування дач та роботи на скотному дворі направлялися солдати та поселенці, які переходили у повну власність до управляючого і перебували в становищі кріпаків. За найменшу провину вони отримували фізичні покарання, а чоловіків навіть могли прогнати крізь стрій. Із забудівлею Новопскова були теж проблеми. Під час розмітки деяких вулиць та городів землевпорядники не врахували розливу повеневих вод, тому після сніжної зими ці ділянки часто були затопленими. Тільки в 1846 році одна з комісій звернула увагу на цей факт. Почалося службове листування, яке затяглося на сім років. І аж в 1853 році було складено і затверджено новим міністром, князем Долгоруковим, новий план забудови Новопскова. Але через те, що Псковський кірасирський полк відбув на Кримську війну, а також було скасовано воєнні поселення, цей план не було реалізовано. Та все ж він дає можливість побачити, яким був Новопсков 170 років тому. На той час в Новопскові біля церкви було споруджено кам'яну дзвіницю та додатково збудовано 22 крейдяних будинки для полкових офіцерів, кам'яні конюшні для коней, манеж для верхової їзди, приміщення для зберігання зброї та амуніції, госпіталь для особового складу, лазарет для коней з ветеринарною аптекою та приміщення для хворої худоби, лазня, приміщення для пожежної команди, тік для обмолоту зерна, приміщення для запасного хлібного магазину, приміщення для школи воєнних кантоністів, більше ста поселенських (солдатських) будинків. Початок Кримської війни та відхід Псковського кірасирського полку відразу превели життя Новопскова в нове русло. Населення Новопскова зменшилася до трьох тисяч, серед них чільне місце займали священник та відставні солдати, які залишилися доживати віку в цьому селі. Багото з них мали сім'ї, займалися сільським господарством чи ремеслом, деякі намагалися займатися торгівлею. Саме ці люди стали активною рушійною силою в селі після реформи 1861 року. Протягом 25-річного періоду в історії Новопскова, як воєнного поселення, змінився звичний уклад селянського життя, відбулася повна реконструкція села. З того часу в архітектурі Новопскова з'явилася церква, кам'яні та крейдяні будинки, а в складі населення, окрім селян, ремісники та навіть купці.
В 1864 році в Новопскові було відкрито церковно-парафіяльну школу. В 1885 році в селі був 421 двір, проживали 2614 осіб. У цей період збирали 3 ярмарки на рік. В 1914 році кількість мешканців зросла до 4094 осіб. Тривалий час Новопсков належав до Осинівської волості (1923 року до неї приєднано Пісчанську волость та утворено Осинівський район).
Церква Святого Миколая Угодника