«Орда» — історико-філософський роман Романа Іваничука, написаний ним у 1989—1991 рр. і вперше опублікований львівським виданням «Просвіта» у 1992 році. У центрі роману — психологічний художній аналіз подій української історії XVIII ст., пов'язаних з Батуринською трагедією. Зображаючи історичні постаті мазепинської доби, Роман Іваничук глибоко розкриває причини занепаду національної самосвідомості українців, які перегукуються з історією сучасної України.
Це перший твір автора, написаний ним в незалежній УкраїніЮла Тетяна. Культурна пам'ять і національна ідентичність у прозі Р. Іваничука / Кваліфікаційна робота, освітній ступінь — бакалавр. Керівник: Агеєва В. П. //Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2020. Робота над твором відбувалась у Львові — Києві — Батурині під час депутатської роботи Романа Іваничука у Верховній Раді України І скликанняГорячок І. В. Історіософська концепція роману «Орда» Р. Іваничука та її мистецька реалізація. Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи: матеріали VI Всеукр. наук.-практ. конф., 16-18 берез. 2005 р. Нац. авіац. ун-т. Київ: НАУ, 2005. С.220- 225..
Жанр твору У літературі зустрічаються визначення роману «Орда» як «роману-сповіді», «роману-притчі», «химерного роману» тощо. Сам автор визначив жанр свого твору як «роман-псалом», узявши епіграфом до нього рядки Івана БогословаРоман символов «Орда» Р. Иванычука в контексте развития антиутопического жанра / Ромащенко Л. // Літературний процес: методологія, імена, тенденції. — 2013. — № 2 (рос.):
За твердженням літературознавця С.Жили, вишукана форма роману-псалма (від гр. psalom — хвалебна пісня релігійного змісту) допомагала митцеві витворити високий український дух«Народ маліє тоді, коли втрачає духовність…» Діалог історії й сучасності: до проблеми вивчення історичного роману «Орда» Романа Іванчука у ВНЗ / С. Жила // Українська література в загальноосвітній школі. — 2008. — № 11. — С. 14-17.
Дослідники В. Г. Зотова, Л. П. Копєйцева, Т. О. Пітель відзначають близькість роману до такого жанру давніх літератур, як ходіння: головний герой Єпіфаній долає надзвичайно складний, небезпечний шлях, шукаючи спокути, прощення свого гріхаСпокута як дорога до себе: семантика меж і станів у романі Р. Іваничука «Орда» /Зотова В. Г., Копєйцева Л. П., Пітель Т. О. //Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Філологія. Соціальні комунікації. — 2019.
Літературознавець Людмила Ромащенко називає «Орду» «химерним романом» з огляду на містицизм, подорожі у часі та просторі, а також розкриття «химерності самої української душі». Також дослідниця відмічає жанрово-стильовий синкретизм твору, що поєднав елементи антиутопії, фантастики, міфології, символізму, притчі, сатири тощо.
Дослідниця Інна Горячок зазначає, що в «Орді» присутній елемент політичного диспуту, а також переплітаються фантасмагоричність та реальність: «Точно виписані картини звичайного народного побуту чергуються в „Орді“ з епізодами фольклорної і сатиричної фантастики, що дає змогу авторові інтерпретувати кількома сюжетними потоками. І кожен із них справді увиразнюється від сусідства з іншим, збагачується несподіваними змістовними гранями. Доречність використання всіх цих елементів у творі логично вмотивовано. Хвора уява Єпіфанія вже не відрізняє реальність від галюцинацій. Поінколи те, що йому намарилось, набагато реальніше за саму реальність і посилює враження від неї в характерному гротесковому вираженні також у відповідній емоційній оркестровці».
Композиція твору Роман складається з трьох частин, 20 розділів. Перша частина твору «Армагеддон» (6 розділів) є кульмінаційною: зображена апокаліптична катастрофа, українське цвинтарище і початок нового життя; друга частина «Серед карликів» (7 розділів) — викриття колоніальної політики Росії щодо України; третя частина «Дорога до Храму» (7 розділів) — шлях на Голгофу своєї нації.
Дослідники відзначають потрійність часопросторових координат роману: у ньому розгортаються історичні події XVIII ст. з наголосом на Батуринській трагедії, є відсилка до подій радянської історії й присутня понадчасова «покаянна молитва за Україну». При цьому різні типи часопростору поєднуються з принципом циклічності.
Структура роману обумовлена його притчевим характером та пов'язаним із цим принципом параболиЛиськова Ольга. Проблема історичної і художньої правди в історичній романістиці Р.Іваничук / Дипломна робота магістра. Керівник: Насмінчук Г. Й. — Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка, 2019. У зв'язку з цим для роману характерні: відрив оповіді від конкретного часу і конкретних обставин, а також заглиблення героя в позачасовість, у якій автор розкриває суспільні суперечливості в історії України не лише післямазепинської доби, а й у сучасний письменникові період.
Сюжет роману
Відправною точкою сюжету є мазепинська столиця Батурин. Автор змальовує апокаліптичну картину помсти Петра І Івану Мазепі за його спробу об'єднання із шведським королем Карлом XII, яка полягає у руйнації міста, у невимовно жорстокому насиллі над людьми. Свідком цих трагічних подій стає отець Єпіфаній, сповідник гетьмана Мазепи, який мимоволі прийняв бік зрадника — полковника Носа і не в змозі протистояти насиллю. Ситуація нагадує міфічне зачароване коло, яке оберігає життя Єпіфанія.
Схимник починає дуже швидко розуміти, якої страшної помилки він припустився — духовно зрадив своїх співвітчизників, не зумівши переступити власний страх. Єпіфаній розуміє свою ницість, свій гріх і тому вирушає в дорогу, щоби спокутувати його. Форма ходіння, яку обрав Роман Іваничук для свого роману, забезпечує відкритість географічного простору, дає можливість через топоси географічних меж і їх долання головним персонажем показати, якою важкою є дорога спокути. Адже, фізично не рухаючись із зачарованого кола, яке зберегло йому життя, схимник все ж таки перейшов межу свого внутрішнього «я», пережив самозраду, після чого й приречений спокутувати свій гріх або залишитися людиною без душі, нелюдем.
Головний герой твору отець Єпіфаній мандрує дорогами України: Батурин — Глухів — Київ — Полтава — Лебедин — Висока Могила — Скит Манявський — Карпатські гори; також перебуває в різних землях імперської Росії (Воронеж — Сибір — Петербург і — Гродно), Туреччині, Європі (м. Бандери). Перебуваючи в Петербурзі, отець Єпіфаній, за волею Петра І, тривалий час був змушений жити в імперії карликів на Василівському острові.
Шукаючи підтримки, Єпіфаній подумки розмовляє з Мотрею-Лебедицею. У духовній боротьбі з полковником-вовкулакою Носом, коли схимник відчуває, що частина полковникового звіра є й у ньому, саме Мотря повертає його до людської подоби.
У своєму ходінні через усю Україну в муках і стражданнях Єпіфаній змінюється. Однак, віднайшовши в собі духовні сили, він не може знайти прощення — ні в Лаврі понад Дніпром, ні в Карпатах, ні в Манявському скиту, де сам витесав хрест і поніс на свою Голгофу, щоб збудувати власний Храм. У кінці твору чернець знову опиняється в Батурині, уві сні він бачить перепоховання Мазепи, Лебедицю-Мотрю і лише тепер відчуває прощення.
Герої Герої з українською душею:
Отець Єпіфаній, сповідник гетьмана Мазепи — головний герой
Мотря Кочубей — Лебедиця
Сивий козак — Мамай
Українські гетьмани:
Іван Мазепа, Павло Полуботок, Пилип Орлик
Полковник Дмитро Чечель
Герої з російським духом:
Полковник Іван Ніс
Петро І
Князь Олександр Меншиков
Карлики: Єрмолай, Поважний Карлик, Кавун, Опричник, Калмик.
Проблематика роману За твердженням В. Г. Зотової, Л. П. Копєйцевої та Т. О. Пітель, Роман Іваничук говорить про загрозу ментального знищення українців, втрати ними своїх святинь, духовності. Навіть самовпевнені, знахабнілі прислужники-невігласи зневажають український народ, а той кориться їм і зраджує свої святині. У виході за межі національних і особистих цінностей, у їх зраді, є причина людської змалілості. Дослідники В. Г. Зотова, Л. П. Копєйцева Т. О. Пітель акцентують увагу на авторській думці про спокуту гріха як умову повернення людини до самої себе і її самоусвідомлення на національних теренах.
У тексті роману відчувається алюзія на XX ст., політику нівеляції національних цінностей, неприродного утворення однієї нації замість розмаїття багатьох у Радянському Союзі — радянського народу. Літературознавець Л.Ромащенко зазначає, що «Орда» — це памфлет на радянську дійсність. У гостро сатиричній формі письменник використав під час зображення устрою імперії карликів на Василівському острові радянські ідеологеми: «найгуманніший у світі карликовий лад», «нова історична спільність», «світле майбутнє», «московська мова як засіб міжнаціонального спілкування» тощо.
Дослідниця Олеся Ісаюк вбачає у романі проживання геноцидної травми українського народу: стартовим моментом травми виступає масове вбивство батуринців і тотальне безсилля перед вбивцями; другим значимим моментом травми є героїзм Чечеля і підсвідома самозневага всіх травмованих (можна ж було, можна бодай загинути гідно — чому він зумів, а я ні?); третій момент — коли гетьманський сповідник перетворюється на того, хто виголошує анафему Мазепі, і стає частиною апарату насильства і співучасником насильника. Відповідно, мандри Єпіфанія є алегорією пошуку спокою зраненою підсвідомістю, і завершуються вони там, де почалися, — біля Батурина. На думку О.Ісаюк, це дуже важлива деталь у контексті саме травми — адже щоби подолати травму, слід повернутися у момент травматизації. Принцип циклічності, на думку В. Г. Зотової, Л. П. Копєйцевої і Т. О. Пітель, у поєднанні з різними типами часопростору в романі «забезпечують оприявлення авторської думки про спокуту гріха як умову повернення людини до самої себе і її самоусвідомлення на національних теренах».
Польська дослідниця Оля Гнатюк вказує на важливу тему, яку піднімає Роман Іваничук в романі «Орда», — тему зради, запроданство та, — як наслідок — поневолення народу й поневолення розуму. За словами дослідниці, «парадоксальним може видатися те, що автор зосереджує увагу насамперед на явищі зради, а не на постаті „ворога“, проте це елемент продуманої стратегії. Літературні (і не лише) герої, які співпрацюють з ворогом, заслуговують у стократ більшого осуду, ніж сам ворог». Зрадниками виступають ті, хто покинув гетьмана Мазепу і перейшов на службу до царя, змарнувавши усі шанси здобути незалежність.
На думку Тетяни Юли, у творі піднімаються проблеми споживацького ставлення до влади («шлункомислячі ковбасники», які «… за смачне пійло в коритах!» готові пожертвувати усім, навіть свободою), комплексу неповноцінності українців («безсилий, знищений ним (Петром І) ліліпут духа й тіла») та малості душ — яничарства («… первородний гріх нашого народу — зрада своєї совісті»).
Ще однією проблемою твору є зрада через мовчання. Сам Р. Іваничук писав: «Мій Єпіфаній вчинив злочин мовчання в Батурині, дивлячись на страшне диявольське дійство, і цей злочин мусив бути покараний. Мій Єпіфаній — це я і весь мій народ; ми повинні відбути покуту за свідому й несвідому мовчанку на оргіях, шабашах і Варфоломіївських ночах окупантів. такими злочинцями, як Єпіфаній, були ми всі. вся наша нація була злочинною супроти себе самої. Ми героїчно гинули в Батурині, ми терпеливо вмирали під час глодомору в 1933 році, ми покірно йшли в підвали НКВД, і нам стріляли в потилиці… Тож коли має каятися Єпіфаній за те, що не вп'явся зубами в горло Меншикову, то чому не маємо каятися ми, винні не в тому, що впустили більшовицьку орду на свою землю, — сил не було зупинити, а в тому, що в душу впустили і вдовольнилися тихим і ситим рабством».Олеся Ісаюк вбачає в романі мотив упокорення й мимовільної співучасті в злочині через мовчанку, що неодноразово повторюється у творі: «Покора, яка заволоділа Єпіфанієм у Батурині й довела до непрощеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер…».