Завоювання Кромвелем Ірландії (1649—1653) — повторне завоювання Ірландії Англійською Співдружністю на чолі з Олівером Кромвелем. Вона є частиною Ірландських конфедеративних воєн 1641—1652 років і ширшої війни трьох королівств 1639—1653 років. Сучасні оцінки показують, що протягом цього періоду Ірландія зазнала демографічних втрат на загальну суму приблизно від 15 до 20 % населення до 1641 року через бойові дії, голод і бубонну чуму.
Внаслідок повстання 1641 року більша частина Ірландії опинилася під контролем Ірландської католицької конфедерації, яка брала участь у багатосторонній війні з ірландськими роялістами, парламентаріями, шотландськими ковенантами та пресвітеріанським ополченням.
Після страти Карла I у січні 1649 року та створення Співдружності Англії конфедерати об'єдналися зі своїми колишніми опонентами роялістами. 12 000 військ Співдружності під командуванням Кромвеля висадилися в Дубліні в серпні 1649 року, і до кінця 1650 року Конфедерація зазнала поразки, хоча спорадична партизанська війна тривала до 1653 року.
Закон про заселення Ірландії 1652 року заборонив католикам займати більшість державних посад і конфіскував велику кількість їхніх земель, які були передані британським поселенцям. Це стало постійним джерелом невдоволення, а саме завоювання було жорстоким, і Кромвель залишається глибоко зневаженою фігурою в Ірландії«Of all these doings in Cromwell's Irish Chapter, each of us may say what he will. Yet to everyone it will at least be intelligible how his name came to be hated in the tenacious heart of Ireland». John Morley, Biography of Oliver Cromwell. Page 298. 1900 and 2001. .; «Cromwell is still a hate figure in Ireland today because of the brutal effectiveness of his campaigns in Ireland. Of course, his victories in Ireland made him a hero in Protestant England.» British National Archives web site. Accessed March 2007; From a history site dedicated to the English Civil War. «… making Cromwell's name into one of the most hated in Irish history». Accessed March 2007. Site currently offline. WayBack Machine holds archive here Наскільки він особисто відповідальний за звірства, досі обговорюється; деякі історики припускають, що його дії були в межах того, що тоді вважалося загальноприйнятими правилами ведення війни, тоді як інші з цим не погоджуються.
Фон Після страти Карла I у січні 1649 року новостворена Співдружність Англії вжила заходів, щоб відновити контроль над Ірландією. Першою і найактуальнішою причиною став союз, підписаний у 1649 році між ірландськими конфедеративними католиками та Карлом II, проголошеним королем Ірландії в січні 1649 року. Це дозволило ввести в Ірландію війська роялістів і передати католицькі війська Ірландської конфедерації під командування офіцерів роялістів на чолі з Джеймсом Батлером, графом Ормонд.
По-друге, парламент також мав давнє зобов'язання знову завоювати Ірландію, яке бере свій початок ще з часів Ірландського повстання 1641 року. Навіть якби ірландські конфедерати не вступили в союз з роялістами, цілком ймовірно, що англійський парламент зрештою спробував би вторгнутися в країну, щоб придушити там католицьку владу. Парламент посилав парламентські війська до Ірландії протягом усіх війн Трьох Королівств (більшість з них під проводом Майкла Джонса в 1647 році).
Вони розглядали Ірландію як частину території, що по праву належить Королівству Англія і лише тимчасово вийшла з-під його контролю після повстання 1641 року. Багато парламентарів хотіли покарати ірландців за звірства, які вони нібито вчинили проти переважно шотландських протестантських поселенців під час повстання 1641 року. Крім того, деякі ірландські міста (зокрема, Вексфорд і Вотерфорд) слугували базами, з яких протягом 1640-х років кавалери нападали на англійські судна.Ó Siochrú, God's Executioner, pp. 69 & 96.
Крім того, англійський парламент мав фінансовий імператив для вторгнення в Ірландію, щоб конфіскувати тамтешні землі для виплати боргів своїм кредиторам.
З 1642 року парламент залучив позики на 10 мільйонів фунтів стерлінгів відповідно до Закону про шукачів пригод, щоб підкорити Ірландію, на підставі того, що його кредитори отримають відплату за рахунок землі, конфіскованої в ірландських повстанців-католиків. Щоб повернути ці позики, необхідно було б завоювати Ірландію та конфіскувати цю землю. У парламентарів також були внутрішньополітичні причини відправити війська до Ірландії. Армійські повстання під Бенбері та Бішопсгейтом у квітні та травні 1649 року викликали занепокоєння в армії Нової моделі, і вимоги солдатів, ймовірно, зросли б, якби вони залишилися бездіяльними.
Нарешті, для деяких парламентарів війна в Ірландії була релігійною війною. Кромвель і більша частина його армії були пуританами, які вважали всіх римо-католиків єретиками, тому для них завоювання було частково хрестовим походом.
Ірландські конфедерати були забезпечені зброєю та грошима від папства і вітали папського легата П'єрфранческо Скарампі, а пізніше папського нунція Джованні Баттіста Рінуччіні в 1643—1649 роках.
Битва під Ратмайнсом і висадка Кромвеля в Ірландії До кінця періоду, відомого як Конфедеративна Ірландія, у 1649 році єдиний парламентський форпост в Ірландії знаходився в Дубліні під командуванням полковника Джонса. Об'єднані сили роялістів і конфедератів під керівництвом маркіза Ормонда зібралися в Ратмайнс, на південь від Дубліна, щоб взяти місто та позбавити парламентарів порту, в якому вони могли висадитися. Однак Джонс здійснив несподівану атаку на роялістів, коли вони розгорталися 2 серпня, змусивши їх утекти. Джонс стверджував, що вбив близько 4000 солдат роялістів або конфедератів і взяв 2517 полонених.McKeiver, A New History of Cromwell's Irish Campaign, p. 59
Олівер Кромвель назвав битву «дивовижною милістю, настільки великою та тимчасовою, що ми схожі на тих, хто мріяв»,Antonia Fraser, Cromwell, our Chief of Men (1973), p. 324 оскільки це означало, що він мав безпечний порт, у якому міг висадити свою армію в Ірландії, і що він зберіг столицю. Оскільки адмірал Роберт Блейк блокував залишився роялістський флот під командуванням принца Руперта Рейнського в Кінсейлі, Кромвель висадився 15 серпня з тридцятьма п'ятьма кораблями, наповненими військами та обладнанням. Через два дні Генрі Іретон висадився на берег із ще сімдесятьма сімома кораблями.Fraser, Cromwell our Chief of Men, p. 326
Війська Ормонда в безладді відступили з околиць Дубліна. Вони були сильно деморалізовані своєю несподіваною поразкою під Ратмайнсом і були нездатні вести чергову битву в короткостроковій перспективі. У результаті Ормонд сподівався утримати обгороджені стінами міста на східному узбережжі Ірландії, щоб затримати просування Кромвеля до зими, коли він сподівався, що «Голод полковника та серйозна хвороба» (тобто голод і хвороби) виснажать їхні ряди.Padraig Lenihan, Confederate Catholics at War, p. 113
Облога Дрогеди Висадившись, Кромвель продовжив захоплювати інші портові міста на східному узбережжі Ірландії, щоб сприяти ефективній висадці припасів і підкріплень з Англії. Першим містом, яке впало, була Дрогеда, що близько за 50 км на північ від Дубліна. Гарнізон Дрогеди складав полк із 3000 солдатів англійських роялістів та ірландських конфедератів під командуванням Артура Астона. Після тижневої облоги війська Кромвеля зламали стіни, що захищали місто. Астон відхилив прохання Кромвеля здатися. Під час наступної битви за місто Кромвель наказав не давати прощення зрадникам, і більшість гарнізону та католицьких священиків було вбито. Багато мирних жителів також загинуло в мішку, якого круглоголові до смерті забили Астона його власною дерев'яною ногою.Fraser, pp. 336—339. .
Різанина гарнізону в Дрогеді, в тому числі деяких після того, як вони здалися, і деяких, які сховалися в церкві, була сприйнята в Ірландії з жахом і використовується сьогодні як приклад надзвичайної жорстокості Кромвеля.O Siochru, God's Executioner, pp. 82–91. Faber & Faber (2008)
Захопивши Дрогеду, Кромвель повів більшу частину своєї армії на південь, щоб захистити південно-східні порти. Він послав на північ загін із 5000 чоловік під командуванням Роберта Венейблса, щоб забрати східний Ольстер у залишків шотландської армії ковенантів, яка висадилася там у 1642 році. Вони перемогли шотландців у битві при Ліснагарві (6 грудня 1649 р.) і з'єдналися з парламентською армією, що складалася з англійських поселенців, що базувалася навколо Деррі в західному Ольстері, якою командував Чарльз Кут.
Уексфорд, Уотерфорд і Данканнон
Потім армія Нової моделі рушила на південь, щоб захистити порти Вексфорд, Уотерфорд і Данканнон. Вексфорд став ареною іншого сумнозвісного злочину: пограбування Вексфорда, коли парламентські війська увірвалися в місто, поки тривали переговори про його капітуляцію, і розграбували його, убивши близько 2000 солдатів і 1500 городян і спаливши більшу частину міста.
Командувач роялістів Ормонд вважав, що терор армії Кромвеля паралізує його війська. Такі міста, як Нью-Рос і Карлоу, згодом здалися на умовах, коли їх обложили війська Кромвеля. З іншого боку, масові вбивства захисників Дрогеди та Вексфорда продовжили опір в інших місцях, оскільки вони переконали багатьох ірландських католиків, що їх уб'ють, навіть якщо вони здадуться.
Такі міста, як Вотерфорд, Данканнон, Клонмел, Лімерік і Голвей, здалися лише після рішучого опору. Кромвель не зміг взяти Уотерфорд чи Данканнон, і армія Нового зразка була змушена піти на зимові квартири, де багато її солдатів померли від хвороб, особливо тифу та дизентерії. Портове місто Уотерфорд і Данканнон зрештою здалися після тривалої облоги в 1650 році.
Клонмел і завоювання Мюнстера
Наступної весни Кромвель зачистив решту обгороджених міст на південному сході Ірландії, зокрема столицю Конфедерації Кілкенні, яка здалася на умовах. Армія нової моделі зазнала єдиної серйозної поразки в Ірландії під час облоги Клонмела, де її атаки на оборону міста було відбито, втративши до 2000 чоловік. Проте наступного дня місто здалося.
Трактування Кілкенні та Клонмела у Кромвеля відрізняється від трактування Дрогеди та Вексфорда. Незважаючи на те, що його війська зазнали значних втрат, атакуючи перших двох, Кромвель дотримувався умов капітуляції, які гарантували життя та майно городян і евакуацію озброєних ірландських військ, які їх захищали. Зміна ставлення з боку парламентського командира могла бути визнанням того, що надмірна жорстокість подовжує ірландський опір.
Однак у випадку Дрогеди та Вексфорда угода про капітуляцію не була укладена, і за правилами континентальної облогової війни, поширеними в середині XVII століття, це означало, що не буде надано жодної пощади. Таким чином, можна стверджувати, що ставлення Кромвеля не змінилося.
Роялісти Ормонда все ще утримували більшу частину Мюнстера, але їх обійшов повстання власного гарнізону в Корку. Британські протестантські війська там боролися за парламент до 1648 року і були обурені боротьбою з конфедератами. Їх повстання передало Корк і більшу частину Мюнстера Кромвелю, і вони перемогли місцевий ірландський гарнізон у битві при Макрумі. Ірландські та роялістські війська відступили за річку Шеннон у Коннахт або (у випадку решти сил Мюнстера) у містечко графства Керрі.
Розпад альянсу роялістів У травні 1650 року Карл II відмовився від свого союзу з Ірландською конфедерацією і погодив Бредський договір з урядом Ковенантера в Шотландії. Це повністю підірвало позиції Ормонда як голови роялістської коаліції в Ірландії. Кромвель опублікував щедрі умови капітуляції для протестантських роялістів в Ірландії, і багато з них або капітулювали, або перейшли на бік парламентарів.