Доіспанська Мексика — період в історії країни до іспанського завоювання та колонізації, що відбувався в 1519—1521 роках. Варто уточнити, що Мексика — сучасна держава, кордони якої були встановлені в середині XIX ст. Тому мексиканська історія доіспанської ери — це історія народів, які жили на цій території, а не історія мексиканської держави в доколумбову еру.
Доіспанська історія Мексики починається з прибуття перших поселенців. Було висунуто багато гіпотез щодо заселення Америки, але найбільше визнання та підтверджуючі докази вказують на те, що люди проникли на континент через Берингію під час льодовикового періоду. Цю теорію підтверджують останні дослідження ДНК на основі гаплогруп Y-хромосоми (Y-ДНК) і гаплогруп мітохондріальної ДНК (мтДНК). Час, коли це сталося, є предметом суперечок між тими, хто захищає теорію раннього поселення та теорію пізнього поселення. У випадку з Мексикою деякі автори хотіли побачити докази, які підтверджують перше, наприклад, знахідки з Ель-Седраль (Сан-Луїс-Потосі), яким приписують 33 тисячі років.
Із прибуттям перших мешканців почався кам'яна доба, що відповідає палеоамериканському періоду, під час якого людські групи були кочовими, виживали за рахунок збирання, полювання та рибальства та мали технологію каменю, яка постійно вдосконалювалася протягом тисячоліть. Винахід молкахете, метате та інших інструментів, пов'язаних із використанням насіння, датується цим часом; а також розробка крем'яної та обсидіанової зброї, серед яких вирізняються наконечники Кловіса, які завдяки своїй ефективності стали великим технологічним прогресом.
Взаємодія різних екологічних, соціальних і культурних факторів була одним із елементів, які брали участь у диверсифікації корінних суспільств, які жили на території сучасної Мексики. Фундаментальною віхою в цьому процесі було відкриття сільського господарства, яке відбулося між 8000 і 2000 рр. до н. е. Одомашнення різних овочів, таких як гарбуз (Cucurbita sp.), кукурудза (Zea mays), квасоля (Phaseolus vulgaris) і перець чилі (Capsicum annuum), серед інших, передбачувані умови, які призвели до осілості людини на півдні сучасні території Мексики та Центральної Америки.
Відповідно до припущень деяких антропологів і археологів, таких як Джуліан Стюард і Пол Кірхгоф, доіспанські суспільства Мексики є частиною трьох великих культурних областей. На півночі Мексики, приблизно до лінії тропіка Рака, існували кочові народи, організовані в менш складні соціальні утворення. Ця велика культурна територія називається Арідоамерика і тягнеться до Сполучених Штатів через територію Техасу, Скелястих гір і Каліфорнії. Свідчень про цих людей небагато, але в жодному разі не можна вважати, що їм бракувало культури.
На півдні Мексики і на північному заході Центральної Америки розвивалася мезоамериканська цивілізація. Мезоамерика була етнічною та мовною мозаїкою, що складалася з народів, які мали спільні культурні риси, зокрема державотворення, монументальну архітектуру, писемність, використання цивільних і ритуальних календарів та економіку, засновану на землеробстві кукурудзи. Мезоамериканські культури є найвідомішими в доіспанській Мексиці, оскільки археологічні докази їхнього розвитку досліджувалися більш інтенсивно, ніж у випадку інших територій. Винахід кераміки, який стався приблизно в 2500 році до нашої ери, зазвичай вважається початковою віхою в історії Мезоамерики. Іспанське завоювання та колонізація ознаменували кінець цієї цивілізації, і відтоді народи Мезоамерики зазнали процесу акультурації, який триває й сьогодні.
Оазисамерика — це третя культурна супертериторія Мексики, яка утворилася в результаті прогресивної осілості деяких посушливих американських народів на північному заході Мексики та Великого басейну на південному заході Сполучених Штатів. Народи оазисно-американського регіону мали дуже інтенсивні стосунки з Мезоамерикою з дуже давніх часів, але це було близько VII ст. н. е., коли були створені осілі громади та складна соціальна організація, яка їх характеризувала. Американці Оазису також були землеробськими народами, але вони одомашнили лише кілька культур, серед яких квасоля тепарі (Phaseolus acutifolius). Поєднання несприятливих факторів навколишнього середовища та соціальної кризи призвело до загибелі американських цивілізацій Оазису, у деяких випадках ще до приходу іспанців.
Історія суспільств, які жили в доіспанській Мексиці, в основному відома з археологічних досліджень з кількох причин. По-перше, тому що не всі люди мали розвинену писемність, яка є однією з особливостей, яка відрізняє Мезоамерику від решти американських культур і цивілізацій. По-друге, тому що, коли відновився інтерес до його писемних пам'яток — пам'ятників, стел, кодексів, кераміки — спосіб їх читання був забутий, тож нам довелося чекати прогресу в галузі археології, історіографії та лінгвістики, щоб мати можливість тлумачити їх. Нарешті, тому що багато документів корінного населення було знищено в перші десятиліття після завоювання.
До мізерних документальних записів і археологічних відкриттів додаються документи, написані після завоювання. Ці записи включають хроніки завойовників і євангелістів, дослідження, проведені деякими священнослужителями з інформацією від людей, які жили в доколумбові часи, роботи корінних авторів, які навчилися писати латинським алфавітом, та історичні кодекси деяких корінних громад вимагали законного володіння своїми землями від короля Іспанії.
Кам'яна доба
Населення Америки Історія Мексики починається з прибуття перших людей на територію, яка зараз відповідає цій національній державі. Час цього та історичні процеси, що послідували, є предметом дискусії. Порівняно з іншими періодами доіспанської історії країни, фази, які передували сидячим суспільствам Мезоамерики, були мало досліджені, що деякі автори пояснюють тим фактом, що мексиканська археологія розвивалася в рамках дуже тісного зв’язку з пост- революційна держава - — від початку зосереджувалася на дослідженні територій пам'яток архітектури. З цієї причини даних і археологічних свідчень, що відповідають тим рокам, мало, і всі вони є джерелом суперечок.
Невизначеність походження американських індіанців Заселення Мексики нерозривно пов'язане із заселенням Америки, про що також продовжують активно дискутувати фахівці. Пропозиції щодо походження індіанських народів поділяються на дві великі категорії. Гіпотеза Кловіса або теорія пізнього поселення має найбільше визнання, оскільки вона має найбільше підтверджуючих доказів і найменше заперечень щодо її датування. Теорія пізнього заселення була сформульована фахівцями з американських університетів і в основному вказує на те, що люди прибули до Америки через Берингію близько 13 500 років до нашої ери. Деякі групи продовжували розвивати культуру Кловіс — найбільш символічним маркером якої є однойменна точка, названа на згадку про однойменне місце в Нью-Мексико — і стала джерелом усіх наступних місцевих кам'яних виробництв.
Подальше відкриття більш давніх доказів присутності людини в Америці викликало суперечки з прихильниками гіпотези Кловіса. З точки зору цих спеціалістів, заселення Америки було процесом набагато більш глибокої давнини, як показують відкриття в місцях у Південній Америці, таких як Педра Фурада (Бразилія) і Монте-Верде (Чилі), яким його приписували. приблизний вік 32 000 і 40 000 років. Випадок Монте-Верде, якому найконсервативніше датування дає 14 років 500 років і чиї матеріали не мають жодної схожості з культурою Кловіса, послугував незаперечною підтримкою теорії пізнього поселення, основи якої передували відкриттям у Чилі, і відкрив двері для серйозного розгляду міграційних маршрутів, крім Берингійського мосту.
Берингійський міграційний шлях є беззаперечним, хоча час проходження людей ним є предметом дискусій. Ця теорія підтверджується не лише археологічними матеріалами, а й генетичними та, ймовірно, лінгвістичними даними. Хоча було запропоновано, що корінні народи Америки є продуктом міграцій, які відбувалися в різні часи історії,Hrlidcka, 1937. робота Луїджі Каваллі-Сфорца та інших генетиків дозволила нам продемонструвати, що принаймні три основні міграційні рухи відбулися з Азії в Америку.Williams et al., 1985; Greenberg, Turner y Zegura, 1986; Cavalli-Sforza, Menozzi y Piazza, 1992. Найдавніший відповідає індіанцям, які становлять найбільшу групу корінних народів Америки. Витоки цієї групи, ймовірно, розташовані в. Друга хвиля відповідає народам, що розмовляють мовою на-дене, які оселилися переважно в субарктичному регіоні Канади та прибули під час пізніших міграцій на нинішню територію Мексики, де вони вимерли з ХІХ ст. Досягнення в лінгвістиці свідчать про зв'язок між народами мови на-дене та єнісейцями центрального Сибіру, але цей можливий зв'язок все ще потребує додаткових доказів, перш ніж вважатиметься повністю продемонстрованим.Campbell, 2011. Останньою азіатською міграцією були ескімоси, які заселяли узбережжя Аляски та Північного Льодовитого океану.
Інші пропоновані шляхи прибуття людей до Америки базуються на археологічних доказах або припущеннях із наявних знахідок. Солютрейська гіпотеза розглядає формальний зв'язок між технологіями каменю культури Кловіса та європейською технологією солютрейського періоду (22 000 — 17 000 до н. е.). Однак немає послідовних доказів можливості такого раннього контакту між Європою та Америкою, тому ця пропозиція вважається відхиленою. Інша гіпотеза стверджує, що міграція до Південної Америки з Полінезії могла бути можливою, що підтверджується схожістю між деякими словами в андських і малайсько-полінезійських мовах і відкриттям доколумбових залишків курей у Чилі. Хоча ці гіпотези не виключають одна одну і можуть доповнювати широко продемонстрований Берингійський маршрут, вони все ще потребують подальшого дослідження.
Населення Мексики У випадку давнини людей у Мексиці довідковою роботою є дослідження Хосе Луїса Лоренцо. У 1967 році він опублікував The Lithic Stage in MexicoLorenzo, 1967., текст, у якому він пропонує реконструкцію найдавнішої історії країни на основі певних археологічних знахідок, які на той час вважалися хорошими, але викликали суперечки. Згідно з Лоренцо, кам'яна доба починається приблизно в 35 000 до н. е., з прибуттям перших людей до Мексики. Найдавніші ознаки цієї присутності, розглянуті автором, відповідають Ель-Седралу, де були знайдені останки колумбійських мамонтів (Equus sp.), які мають ознаки проковтування людьми. Залишки належать до кількох різних археологічних горизонтів, найдавніший із яких датовано радіовуглецем між 30 000 і 21 000 до н. е. і останній між 10 000 і 8000 до н. е.Lorenzo y Mirambell, 1986; en Pérez Crespo et al., 2009. Інші місця, які Лоренцо розглядав як підтримку своєї пропозиції, це Печера диявола (Тамауліпас), Теопіска (Чіапас) і Санта-Лусія і Тлапакойя (штат Мехіко).
Пропозиція Хосе Луїса Лоренсо продовжує залишатися основою, на якій написана найдавніша історія Мексики. Це було розглянуто в інших основних довідкових роботах, таких як Загальна історія Мексики, координатором якої є Даніель Косіо Вільєгас;Lorenzo, 1976. або в Корінному минулому Альфредо Лопеса Остіна та Леонардо Лопеса Лухана.López Austin y López Luján, 2001. Деякі автори, такі як Крістіан Дюверже, критикували надзвичайну давність, яку мексиканські археологи надали свідченням процесу заселення Мексики, і стверджували, що це спекуляції, які підкоряються ідеологічним потребам, а не конкретним даним. Дюверже є прихильником першої позиції Кловіса, і тому стверджує, що не існувало жодних фізичних умов, які могли б дозволити прибуття людей в Америку до 13 500 до н. е.Duverger, XXXX. З іншого боку, інші автори, які так само критично ставляться до роботи Лоренцо, стверджують, що, враховуючи нові відкриття в Південній Америці, не слід виключати можливість того, що Мексика була заселена до 12 000 до нашої ери, хоча для підтвердження цього потрібно багато досліджень і досліджень, знайти археологічні докази, які підтверджують це питання.Acosta, 2007.