«Вокер» () — американсько-мексиканський історичний, гібридний вестерн 1987 року, знятий режисером Алексом Коксом. Фільм заснований на історії життя Вільяма Вокера, американського флібустьєра, який вторгся і став президентом Нікарагуа. Фільм навмисно сповнений постмодерністськими анахронізмами, такими як: гелікоптери, запальнички Zippo, автомати, дієтична кола, журнали та автомобілі. Це було знято в Нікарагуа під час війни контрас (1979—1990)Walker - Harvard Film ArchiveHistorical Dictionary of Postmodernist Literature and Theater - Google Books (pg.346).
Фільм був випущений компанією Universal Pictures 4 грудня 1987 року. Незважаючи на складні умови зйомок, він зазнав касового провалу, зібравши в прокаті лише 300 тисяч доларів при бюджеті в 6 мільйонів доларів.
Сюжет Події фільму починаються у 1854 році в штаті Каліфорнія під час засідання суду США Південного округу Каліфорнії у справі Вільяма Вокера — флібустьєра та авантюриста, обвинуваченого у порушенні закону про нейтралітет 1794 року. Проте ідеї Вокера щодо створення сировинного придатку на базі Центральної Америки знайшли підтримку серед широкого кола присяжних з півдня та заходу США, що сприяло його виправданню. І хоча палка промова Вокера була просочена імперіалістичними наративами про важливість колонізації Центральної та Південної Америки, сам флібустьєр планував розпочати мирне життя разом зі своєю майбутньою нареченою Елен Мартін. Проте її швидка смерть від холери та приваблива пропозиція Корнелія Вандербільта змусили Вокера допомогти компанії Вандербільта принести до Нікарагуа "демократію" та "стабільність". Будучи явним прихильником доктрини «Явного призначення», Вокер та 60 найманців відправилися до Нікарагуа.
Незважаючи на величезні втрати від партизанських атак, тропічні хвороби та дезертирства, загін Вокера зміг нанести поразку легітимістам під містом Рівас та захопити їхню столицю — Гранаду. Після захоплення столиці Вокер дозволив президенту залишитися на своєму посту, тоді як дружина президента, Донья Ірена, намагалася спокусити Вокера. Коли флібустьєр розпізнав спроби президента згуртувати центральноамериканські країни проти спільного ворога в обличчі США, він наказав його прилюдно стратити та шляхом безальтернативних виборів призначив себе наступним президентом Нікарагуа. З часом його рішення ставали все більш маніакальними та маревними: наприклад, він заборонив своєму фінансовому спонсору Вандербільту використовувати торгові шляхи, що проходять через Нікарагуа.
Спостерігаючи, як розум його брата і як терпіння Вандербільта втрачається, Норвел Вокер намагається організувати заколот, який одразу провалюється через радикальне рішення Вільяма — вбити свого брата. Відразу після цього Вільям усвідомлює всю плачевність свого становища, тому в надії на підтримку з боку південних штатів він легітимізує рабство. Цей крок не викликає навіть маленької уваги до самопроголошеного президента Нікарагуа.
День за днем ситуація погіршується: з півдня та півночі наступає коаліція Сальвадору, Гватемали та Коста-Рики, а державна казна спорожніла. Відчайдушна спроба Доньї Ірени напоумити Вокера провалилася. А коли війська коаліції вже впритул підійшли до підступів Гранади, розлючений Вокер наказав повністю спалити місто та виголосив палку промову, у якій заявив, що "це Американська доля бути тут.
У фіналі фільму у центр міста прилітає американський гвинтокрил з сучасно оснащеними бійцями армії США. Офіцер гвинтокрилу оголошує, що Державний департамент США наказав йому повернути всіх громадян США на їхню Батьківщину. Коли настав час Вокера встановити свою національність, він сказав: "Я Вільям Вокер — президент Республіки Нікарагуа", на що командир гвинтокрила вибачається та полишає Вокера напризволяще серед палаючої Гранади. Пізніше його ловлять солдати коаліції та розстрілюють на пляжі.
Під час титрів на екрані демонструються вирізки з інтерв'ю президента Рональда Рейгана, який обговорює присутність американських військ у Нікарагуа та жінку, що відмиває жертв угруповань контрас.
В ролях
Ед Гарріс — Вільям Вокер Річард Масур — Ефраїм Джордж Сквієр Рене Обержонуа — Чарльз Фредерік Хеннінгсен Кейт Шарабайка — Тімоті Крокер Сай Річардсон — капітан Горнсбі Ксандер Берклі — Байрон Коул Джон Діл — Стеббінс Пітер Бойл — Корнелій Вандербільт Альфонсо Арау — Гастон де Рауссет-Бульбон Педро Армендаріс молодший — Муньос Герріт Грем — Норвел Вокер Вільям О'Лірі — Джеймс Вокер Бланка Герра — Донья Ірена Мігель Сандовал — Паркер Френч Рік Баркер — Брекенрідж Карл Браун — Бруно фон Нацмер Кеті Берк — Енні Мей Річард Едсон — Терлі Беннет Гіллорі — Ахілл Кьюен Девід Хейман — отець Россітер Дік Руд — Вашберн Зандер Шлосс — Г'юї Мілтон Зелцер — суддя Едвард Тюдор-Поул — Даблдей Норберт Вайссер — Пранге Біфф Єгер — Макс / Карпетбагер Дель Замора — Падре Вігіл Річард Зобель — Лемюель Джо Страммер — Фосет Фокс Гарріс — окружний прокурор
Історія створення Алекс Кокс вперше відвідав Нікарагуа в 1984 році під час національної виборчої кампанії, переможцем якої став Даніель Ортега, щоб перевірити, чи умови все так погано, як повідомляли американські ЗМІGoldstein, Patrick. "Hollywood Invades Nicaragua". Los Angeles Times, April 19, 1987. Retrieved: February 26, 2012.Grove, Lloyd. "Hollywood Invades Nicaragua". The Washington Post, August 20, 1987.. На диво для себе, Кокс зрозумів, що все не так, як повідомлялось. Повернутися режисера вмовили двоє поранених бійців сандиністської армії. Пізніше він дізнався про історичного Вокера зі статті в Mother Jones, і вирішив вивести його історію на екранVan Gelder, Lawrence. "At the Movies". The New York Times, December 4, 1987.. Професор історії Каліфорнійського університету позичив Коксу бібліотечну картку, щоб він міг більше досліджувати життєпис Вокера. «Чим більше я читав про нього, тим більш дивакуватим це здавалося», — згадує Кокс. Він найняв Руді Вурлітцера щоб той написав сценарій, тому що, за словами Кокса: «Він розуміє американських чоловіків і їх божевільний імпульс, який спонукає деяких американців бути великими людьми». Кокс не був зацікавлений у створенні того, що він назвав довгою, шанобливою історичною драмою, яку б показали на Masterpiece Theatre, тому що Вокер «веде катастрофічну пригоду. Він досить поганий хлопець. Я не думаю, що можна написати історію в такому звичному, історичному, шанобливому стилі».
З шестимільйонним бюджетом, більша частина фільму була знята в Гранаді, Нікарагуа. Щоб увійти в образ Вокера, Ед Гарріс очолив 10-мильний (16,1 кілометра) марш з усім акторським складом через сільську місцевість Нікарагуа. Актору сподобалась ідея зіграти когось, «хто має непохитні моральні переконання, але з часом перетворюється на таку злу людину в ім’я поширення демократії»Yakir, Dan. "For Harris, The Appeal was Political". The Globe and Mail, December 11, 1987.. Його також привернув прихований підтекст сценарію. Пізніше він стверджував, що виступає проти Контрас і проти інтервенції США в Нікарагуа, і вважав створення цього фільму способом можливого зупинення кровопролиття.
Кокс об'єднався з сандиністським урядом та Римо-католицькою церквою задля надання фільму «сили миру та примирення». Уряд Гватемали, мабуть, бажаючи догодити Америці, затримав Кокса на кордоні з Нікарагуа на тиждень разом із усім його акторським складом і знімальною групою, таким чином виснаживши бюджет фільму. Проте Кокс, продюсер Едвард Р. Прессман і виконавець головної ролі Ед Гарріс пожертвували свою заробітну плату щоби дозволити фільму вийти в світ. Після того, як у The New York Times опублікувало новину про те, що Кокс знімався у Нікарагуа, Universal Pictures почала погрожувати Коксу скасуванням застави та зменшенням підтримки проекту. Ці затримки призвели до зменшення часу на перезйомку. В одній сцені, де мали бути присутні обидва брати Вокера, на знімальному майданчику з’явився лише один. В інший день Ед Гарріс виголосив промову про те, що Америка «повернеться» і ніколи «не залишить Нікарагуа в спокої». Ця сцена була знята «про всяк випадок» і зрештою з’явилася у фіналі фільму.
Постраждала від санкцій та війни економіка Гранади отримала значну допомогу завдяки зйомкам фільму: було найнято 300 місцевих теслярів для створення декорацій, 6000 людей було залучено як статистів та армійських охоронців, а також був орендований радянський транспортний вертоліт Мі-17 для фінальної сцени фільму. Опори лінії електропередач на міській площі були знесені, залишивши будинки без світлаFord, Peter. "Desperado with a Mission". Financial Times, August 22, 1987.. Іноді цілі вулиці залишалися без телефонного зв'язку, тому що виробництво потребувало своїх телефонних ліній, а уряд не міг дозволити собі встановити нові. Центральна площа була покрита кількома дюймами землі, щоб відтворити умови 1850-х років. Також Кокс дозволив віце-президенту Нікарагуа Серхіо Рамірес і міністру культури Ернесто Карденал відредагувати сценарій, оскільки обоє були поетами та прозаїками. Обидва разом із міністром освіти, міністром внутрішніх справ країни та генерали час від часу відвідували знімальний майданчик. Двоє людей випадково загинули в результаті транспортної аварії. Кінокомпанія оплатила похорони одній сім'ї та виплатила компенсацію. Також умови зйомки фільму були ускладненими через багаття, які розводили місцеві жителі.
Навіть після закінчення зйомок Кокс залишився в Гранаді щоб змонтувати фільм. Він сказав: «Я думаю, ми маємо не виглядати як багаті грінго, що приїхали сюди, прожили вісім тижнів, а потім назавжди зникнули».
Історична достовірність Як зазначив Роджер Еберт у своїй рецензії для Chicago Sun-Times,що : «... анахронізми, запрошені зірки, герої-донкіхоти та абсолютно безглузді сценарії» були характерною рисою фільмів, знятих КоксомEbert, Roger. "Walker (1987)" . Chicago Sun-Times, December 4, 1987. Retrieved: February 26, 2012.. Для порівняння Нікарагуа 1850-х і 1980-х років Кокс додав цілий ряд анахронізмів. Наприклад, показано, що герої читають Newsweek і Time, а в кабінеті Вандербільта видно монітор комп’ютера. З часом анахронізми стають все частішим, і стає очевидним, що Кокс навмисно використовував сучасні пристрої, щоб підкреслити схожість тогочасних подій з епохою Вокера.
Драматичний переказ Вокерового державного перевороту знищує історичну точність.Також немає жодних доказів того, що Вокер зустрічався з Вандербільтом або отримував його підтримку, як припускає фільмDoubleday 1886, pp. 105–106.. Того часу коли у реальності Вокера підтримували конкуренти Вандербільта — Чарльз Морган і Корнеліус Гаррісон, які були власниками Nicaragua Transit Company у той часHarrison 2004, p. 105.. Також Джеймс Б'юкенен був помилково вказаний як президент Сполучених Штатів після суду над Вокером, хоча в реальності цю роль відігравав Франклін Пірс. Наречена Вокера, Еллен Мартін, у реальності померла у 1850 році, але у фільмі вона присутня на суді над ним у 1854 роціHarrison 2004, p. 176..
Незначні недостовірності також включають у себе масове використання болтових гвинтівок та зброї часів Першої світової війни та Громадянської війни в СШАKempley, Rita. "Tripped Up in Time". The Washington Post, December 4, 1987..
Саундтрек
Раніше Джо Страммер вже наймався Коксом композитором для свого фільму «Сід і Ненсі» та «Прямо в пекло»Dafoe, Chris. "Hollywood Knocks on Strummer's Door". The Globe and Mail, December 11, 1987.. Проте Страммер все ще дуже хотів написати цілий альбом для якогось фільму, і створюваний "Вокер" надав йому таку можливість. Після виконання незначної ролі у фільмі він повернувся до свого готелю і разом із гітаристом Зандером Шлоссом почав записувати уривки музики на касету з чотирма доріжками, використовуючи акустичну гітару та маленький пластиковий синтезатор. Вони черпали натхнення з місцевої музики: реггі, каліпсо та бразильської музики, що часто грала в місцевих барах.
Сприйняття