Термін «лараман» албанською мовою стосується криптохристиян, які протягом османської ери офіційно дотримувалися ісламу, але в сім'ї продовжували сповідувати християнство. Воно походить від албанського прикметника i larmë, що означає «строкатий, дволикий», метафора «двовірний» (l'arë), посилання на лараманів, які дотримувалися обох релігій: християнства (таємно) та ісламу (номінально).
Це явище було широко поширене в середині та наприкінці османської ери як серед північних, так і південних албанців і виникло після половинчастого навернення в контексті антихристиянських переслідувань, щоб уникнути сплати подушних податків і отримати світові переваги, такі як державна робота. У той час як православна церква зазвичай терпіла крипто-християн серед своєї пастви, католицька політика варіювалася залежно від місця та часу: від того, щоб священики таємно подорожували до лараманських будинків, і категорично відмовляли будь-кому, хто називав себе мусульманином, у публічних таїнствах. Юридично в Османській державі з огляду на систему міллетів, згідно з якою громадяни різних конфесій існували в різних правових категоріях, ларамани вважалися мусульманами. Ларамани часто носили два імені, мусульманське та християнське, і дотримувалися поєднання християнських і мусульманських ритуалів.
З часом багато лараманських громад стали повністю мусульманськими. У ХІХ сторіччі різні лараманські спільноти, особливо крипто-католики в Косово, відкрито проголошували своє християнство та вимагали від Османської держави знову юридично визнати їх християнами. Хоча в деяких випадках це прохання було задоволено, ларамани Стублли зазнали переслідувань, коли вони відмовилися «навернутися» до ісламу, і були депортовані до Анатолії, поки під тиском Великих держав османська влада не дозволила їм повернутися. У деяких регіонах Косова та Центральної Албанії існували громади, які залишалися лараманськими у ХХ столітті, а в ХХІ столітті є деякі випадки в Косово, коли особи, які стверджували про лараманське походження, офіційно приєдналися (або «повернулися до») католицької громади.
Сьогодні феномен лараманів залишається не до кінця вивченим. У той час як деякі експерти, а також деякі церковні чиновники вважають, що ларамани залишаються цілком християнами за вірою, але сповідують іслам через необхідність, а інші вказують на практичні міркування, що лежать в основі цього явища. Деякі відзначали існування людей, які однаково вірили як у християнство, так і в іслам. Лараманська спадщина стала символом у Косово сприйняття «західної» ідентичності, незважаючи на інтеграцію до «східної» османської системи.
Історія
Щоб забезпечити лояльність бунтівного албанського населення у 1600-х роках османи організували узгоджену кампанію ісламізації, яка зазвичай не застосовувалася в інших країнах Балкан. Хоча були певні випадки насильницького примусового навернення, зазвичай це досягалося за допомогою економічних стимулів — зокрема, для християн було різко збільшено подушний податок. Тоді як податок, що стягувався з албанських християн у 1500-х роках, становив близько 45 акчей, у середині 1600-х років він становив 780 акчей.
Наверненню в іслам також сприяв жахливий стан католицької церкви того періоду, яка часто була укомплектована неписьменними священиками. Якщо в першому десятилітті XVII століття Центральна і Північна Албанія залишалася твердо католицькою (за звітами Ватикану, у Північній Албанії мусульман було не більше 10 %), до середини XVII століття 30–50 % Північної Албанії прийняли іслам, а до 1634 року більша частина Косово також прийняла іслам. За невдалою змовою Венеції 1645 року з метою захопити Шкодер за допомогою місцевих католиків настала хвиля антикатолицьких переслідувань, яка призвела до посилення навернення, а також втечі албанського населення до контрольованої Венецією Далмації. Після того, як 1649 року османська армія придушила ще одне провенеційське повстання, послідувала нова хвиля переслідувань і відступництва, і католицькі місіонери були змушені покинути Албанію.
Криптокатолицизм Під час цього швидкого зменшення католицького населення Албанії через навернення в іслам виник крипто-католицизм. Перші конкретні докази криптохристиянства серед албанців датуються 1610 роком, хоча воно, безперечно, існувало й до цього. Це явище було засвідчено Маріно Біцці, католицьким архієпископом Антіварі, який мав юрисдикцію над Албанією. Він подорожував до села під назвою Калевач поблизу Дурреса і повідомив, що шістнадцять будинків села були «мусульманськими», але, незважаючи на це, був священик, оскільки всі дружини мусульман були християнами. До Бізі звернувся чоловік, який сповідував іслам, але сказав йому, що в своєму серці він все ще дотримується християнської віри і хоче жити і померти в ній. Бізі зазначив, що це був один із багатьох подібних випадків, і на османських територіях це було насамперед поширене в Албанії, де цілі села відступали від віри, щоб уникнути сплати подушного податку.
Малькольм звертає увагу на один ранній звіт 1637 року від Фра Керубіно, який працював у складі францисканської місії, в якому зазначено, що сім'я, де сповідували католицизм, іслам і православне християнство, і що клан (fis) та інші сімейні стосунки були важливішими для суспільства, ніж релігійні відмінності, з різними кланами, включаючи Краснічі, Тачі та Беріша. У 1930-х і 1940-х роках у Косово продовжувала існувати значна кількість албанських домогосподарств змішаних католицьких і мусульманських віросповідань; у святкові дні католики традиційно утримувалися від споживання свинини чи вина з поваги до своїх братів-мусульман, але обидві спільноти пили ракію.
Католицька політика Скенді зазначає, що деякий час питання про те, чи слід уділяти таїнства лараманам, викликало «гостру полеміку» всередині церковної ієрархії. Він зазначає, що деякий час послідовні архієпископи Скоп'є вважали, що священикам слід дозволити уділяти таїнства лараманам і надавати їм «усю необхідну допомогу».
Kuvendi i Arbënit
У 1700 році папство перейшло до папи Климента XI, який мав албано-італійське походження та був дуже зацікавлений у добробуті своїх католицьких албанських родичів. Він стане відомим тим, що написав Illyricum sacrum. Побоюючись, що невдовзі на батьківщині його албанських предків більше не залишиться християн, у 1703 році він скликав Албанську раду (Kuvendi i Arbënit), щоб знайти способи запобігти подальшому відступництву в Албанії та зберегти існування католицизму в країні. Церковна рада провінції зібралася 1703 року в місті Лежа на півночі Албанії, щоб покласти край суперечці про таїнства лараманів. Рада, або Кувенд («з'їзд»), як його стали називати албанською мовою, наказала, що ті, хто зовні вважав себе мусульманами, але особисто були християнами, особливо ті, хто публічно їв м'ясо в дні посту і носив явно мусульманські імена, повинні були публічно відректися ісламу і проголосити своє християнство, інакше їм буде заборонено приймати таїнства.
Бенедикт XIV
У 1743 році апостольський візитатор Ніколіч доповів Папі Бенедикту XIV про ситуацію в «сербській церкві», яка, за словами Скенді, була територією єпархії Прізрена та Скоп'є і «в різні способи пов'язана з власне Албанією», особливо тому, що населення було в «основному албанці і перебували під юрисдикцією Антіварі». Ніколіч зазначив, що в «Сербії та Албанії» були тисячі «таємних католиків», і хоча провінційні синоди та Propaganda Fide погодилися, що такі католики могли не причащатися до таїнств, єпископи та місіонери все ще дозволяли їм це робити. Ніколіч побоювався, що ситуація, яка склалася, врешті-решт поверне їх «серцем і душею» до ісламу, і попросив Папу видати наказ «chiaro e chiarissimo», щоб таким християнам не дозволялося приступати до таїнств. Бенедикт XIV зробив саме це 2 лютого 1744 року. Проте, декрет Папи дозволяв священикам хрестити дітей криптохристиян, особливо коли вони перебували при смерті.
Скенді зазначає, що указ Бенедикта XIV не приніс запланованих наслідків. Далеко від того, щоб повернутися до християнства, крипто-християни розлютилися і стали запеклими противниками тих, хто все ще був публічно католиком, «кого вони переслідували більше, ніж самі мусульмани».
Західна Македонія У 1568 році була видана фетва, яка передбачала суворі покарання для тих, хто зовнішньо сповідував іслам, але таємно продовжував бути християнами.
Сухарека У 1650 році Грегоріус Массарекіус (Грегор Мазрреку) з католицької місії в районі Прізрена повідомив, що всі 160 християнських будинків Сухареки стали мусульманами, тоді як близько 36-37 жінок залишилися християнками, а місцеві жителі сказали йому, що «в наших серцях ми є християнами; ми лише змінили імена [тобто взяли мусульманські імена], щоб не платити податки, встановлені турками». Місцеві жителі сказали Масарекію, що хочуть, щоб він таємно приходив до них на сповідь і причастя. Повідомляється, що ісламізовані католики одружувалися лише з дівчатами-християнками, бо не хотіли, щоб «християнська назва» зникла з їхніх будинків.
Велика турецька війна
Під час Великої австро-турецької війни лідери албанських католиків П'єр Богдані та Тома Распасані залучили косовських албанських католиків і мусульман до проавстрійської справи, і вони допомогли венеціанському генералу Даніеле Дельфіно. Після відступу австрійської та венеціанської армій послідували жорстокі репресії. Велика кількість католиків втекла на північ, де навколо Будапешта багато з них «померли, одні від голоду, інші від хвороб». Після втечі сербів 1690 року паша Іпека (албанська Пея, сербська Печ) змусив католицьких албанців на півночі переселитися на нещодавно знелюднені рівнини Південної Сербії та змусив їх прийняти іслам.
Вітіна
Етнічна албанська крипто-католицька громада лараманів існувала в Османській епосі на півдні Косова, населяючи історичну парафію Летніца з центром у Стубллі (муніципалітет Вітіна). Спільнота походить від римо-католицьких албанських мігрантів з гірських районів Північної Албанії, які оселилися в Косово на початку XVIII століття, які прийняли іслам, щоб забезпечити верховне становище щодо місцевих сербів. За словами албанських католицьких священиків та церковних істориків, вони були лише номінальними мусульманами, навернувшись, щоб уникнути репресій або сплати християнських податків (джизія тощо).
Зусилля повернути громаду назад до католицизму почалися в 1837 році; однак спроба була жорстоко придушена — місцевий османський губернатор посадив лараманів у в'язницю. Після того, як 1845 року великий візир Османської імперії визнав католиками крипто-католиків у Прізрені, Пежі та Джакові, двадцять п'ять лараманів із парафії Летніца вирушили до Гнілане (який був столицею округу), щоб переконати губернатора та суддю шаріатського суду визнавати їх католиками; губернатор відмовився і намагався переконати їх передумати. Коли вони сказали, що вони насправді католики, він ув'язнив їх у Скоп'є та Константинополі.
Через кілька місяців вони повернулися з офіційним ферманом про визнання їх католиками, але натомість їх знову ув'язнили. Оскільки мусульманська еліта в Косово побоювалася, що їхній перехід до католицизму може мати ефект доміно, як стримуючий фактор, їх було депортовано взимку та навесні 1845 та 1846 років до Анатолії, де багато з них загинули.
Їх повернули додому в листопаді 1848 року після дипломатичного втручання Великих держав. У 1856 році реформи Танзімату покращили ситуацію, і жодних подальших серйозних зловживань не надходило. Основна частина повернення лараманів до відкритого католицизму відбулася між 1872 і 1924 роками. Словенський єпископ Іван Франьо Гнідовець (єпископ Скоп'є 1924—1939) вклав енергію в цю територію і побудував церкву в Дунаві, крипто-католицькому центрі в Карадазі; крім того, місцеві католики намагалися допомогти решті лараманів у їх офіційному наверненні до католицизму. Труднощі виникли через спротив як місцевих мусульман, так і югославської влади.