Су-27 — радянський важкий багатоцільовий високоманевровий всепогодний винищувач четвертого покоління. Створений з метою завоювання переваги в повітрі. Розроблений в ДКБ Сухого, експлуатація в повітряних силах почалася в 1985 році, але офіційно взятий на озброєння лише у 1990 році. Після розпаду СРСР вироблявся в Росії.
Історія створення і прототипи В кінці 1960-х в ряді країн почалась розробка перспективних винищувачів четвертого покоління.
Першими до розв'язання цієї проблеми приступили в США, де ще в 1965 році було поставлено питання по створенню наступника тактичного двомісного винищувача F-4 Phantom II. В березні 1966 року там була розгорнута програма «Експериментального винищувача» ().
Після уточнення вимог щодо майбутнього літака, у 1969 році почалося його проєктування, тоді ж літак отримав позначення «F-15», де «F» означає винищувач (). В тендерному конкурсі брали участь передові авіабудівні компанії США: «McDonnell Douglas», «Норт Амерікан», «Northrop» та «Ріпаблік». Переможцями «McDonnell Douglas», яким 23 грудня 1969 було видано контракт на будівництво дослідних літаків, а в 1974 році з'явились перші серійні винищувачі: одномісний F-15A та двомісний навчально-тренувальний TF-15A (F-15B).
Тим часом у СРСР активно слідкували за розробками американців і вже скоро партійне керівництво дало наказ проєктувати власний винищувач, який би за основними характеристиками не поступався заокеанському аналогові, а за деякими — переважав його. Було вирішено створювати літак на основі конкурсу між конструкторськими бюро Яковлєва, Мікояна і Гуревича, і Сухого. Голова останнього — Павло Сухий, спочатку не хотів брати участь в конкурсі, оскільки його КБ і так було перевантажене актуальними замовленнями, але згодом погодився на участь в розробці. КБ Яковлєва в подальших роботах за програмою участі не брали, а керівництво військового відомства СРСР вирішило, за аналогією з США, які планували використовувати «легкий» винищувач F-16 та «важкий» F-15 одночасно, мати «важкий» (Су-27) та дешевший у виробництві та експлуатації «легкий» МіГ-29. Тож Сухому доручили розробляти Су-27, а КБ Мікояна — МіГ-29. Безпосередніми авторами проєкту стали керівник відділу проєктів О. С. Самойлович, В. І. Антонов і керівник бригади відділу проєктів В. А. Ніколаєнко. В 1976 році змінився головний конструктор, ним став М. П. Симонов.
Т-10
Перший прототип, Т-10-1 здійснив свій перший політ 20 травня 1977 року з летовища в Жуковському, пілотував його льотчик-випробувач . Базуючись на науково-дослідних роботах Центрального аеродинамічного інституту СРСР, була вибрана конструкція, яка називається інтегральним планером: коли носова частина і фюзеляж плавно переходять в крило, формуючи з ним єдине ціле.
Літак оснащувався двома двигунами АЛ-21Ф3 виробництва КБ Люльки з форсажними камерами. Вони забезпечували тягу 76,5 кН в бойовому режимі і 110,5 кН на повному форсажі. Крило було дуже гладким, без передкрилків і протифлатерних балансирів, зі звичайними елеронами і закрилками. Коренева частина з напливом мала кут стрілоподібності 80°, середня частина по передній кромці 44° з переходом в закінцівку вигнутої форми. Т-10 мав чотири вузли підвіски знизу і чотири аеродинамічні гребені зверху крила. Кілі встановлювались вертикально над мотогондолами, хвостові стабілізатори були цільноповоротні. Головні стійки шасі кріпились до кореневої частини крила. Великі передні стулки шасі використовувались також як аеродинамічні гальма. Передня стійка містилась під кабіною пілота і ховалась поворотом назад. На літаку передбачалось встановлення РЛС, але на момент створення Т-10 вона ще не була завершена, тож замість неї в носовій частині був встановлений баласт для збереження центрування.
Перші чотири прототипи були створені самим КБ в Москві, причому в Т-10-2 були внесені деякі модифікації — гладку передню кромку крила, з відхильним переднім носком, скошені хвостові стабілізатори, електродистанційне керування і збільшений на 1000 л об'єм внутрішніх баків. 7 липня 1978 Т-10-2 розвалився в повітрі через випадковий вихід за межі допустимого перевантаження. В катастрофі загинув льотчик-випробовувач — Євгеній Соловйов. Т-10-3 і Т-10-4 вже споряджались штатними двигунами АЛ-31Ф. Т-10-3 здійснив свій перший політ 23 серпня 1979, а Т-10-4 31 жовтня 1979. П'ять наступних прототипів (Т-10-5, Т-10-6, Т-10-9, Т-10-10, Т-10-11) будувались на заводі в Комсомольську-на-Амурі, але на них ставились АЛ-21Ф.
Т-10С Згодом стало зрозуміло, що за своїми характеристиками Т-10 поступається F-15, тоді було прийняте дуже важке і непросте рішення перепроєктувати літак, хоча в Комсомольську-на-Амурі вже все було готове для початку серійного виробництва.
Два прототипи Т-10-7 і Т-10-8, згідно з новими стандартами, було перероблено під керівництвом Симонова та перейменовано на Т-10С-1 і Т-10С-2 відповідно.
Напливи крила були змінені для збільшення підйомної сили, скруглені закінцівки зникли й крило набуло трапецієподібної форми, у ролі протифлатерних вантажів на консолях були встановлені пускові пристрої ракет «повітря — повітря». Загальну кількість точок підвіски вдалося збільшити з восьми до десяти. Двигуни були розміщені по-іншому, що збільшило обтічність нижньої задньої частини фюзеляжу, також були змінені обводи носової частини, яка була збільшена для розміщення більшої РЛС. Елерони й закрилки були замінені флаперонами. У кореневій частині правої консолі крила розробники встановили авіаційну гармату ГШ-30-1. Кілі були збільшені й зміщені до країв на балки, до яких кріпились стабілізатори. Передні стулки стійок шасі, які грали роль гальмівних щитків, замінили класичним гальмівним щитком зверху фюзеляжу, який розташовувався за кабіною пілота. Через це ліхтар кабіни тепер не зсувався назад, а підіймався. Передню стійку шасі перемістили на три метри назад, що збільшило маневреність при рулюванні й запобігло попаданню сторонніх предметів у повітрозабірники. Їх додатково спорядили захисними решітками, які автоматично опускались і підіймались при посадці й зльоті. На перших Т-10 ділянка фюзеляжу між соплами була плоска і коротка, а на Т-10С її замінили довгою циліндричною балкою, в якій містився гальмівний парашут, дипольні відбивачі та теплові пастки. Перший політ Т-10С-1 здійснив 20 квітня 1981, пілотував його знову В. С. Ільюшин.
Перші прототипи Су-27 мали дуже високу аварійність, так Т-10С-1 (Т-10-7) через брак пального був покинутий Ільюшиним в повітрі. Т-10-12 (другий льотний прототип Т-10С) у грудні 1981 був зруйнований в результаті польоту на граничному режимі. Тоді пілот, Олександр Комаров, загинув. При іншому польоті на граничному режимі у Т-10-17 Миколи Садовникова зруйнувалась частина лівої консолі крила, але пілот зміг відновити керування і посадити літак з обрубаним крилом.
Зовні Т-10С були дуже схожі на серійні Су-27, хоча деякі відмінності були. Так, на серійних Су-27 кілі були «обрізані» під кутом, а не горизонтально, також знизу фюзеляжу під кілями, для покращення керування, були встановленні підбалкові гребені (фальшкілі). Також на ліхтарі кабіни серійних Су-27 з'явилася інша оправа.
Варіанти та модифікації
Радянські Т-10 («Flanker-A») — прототип; Т-10С — прототип з покращеною конструкцією ; П-42 (Т-10-15) — спеціальна версія з полегшеною конструкцією, на якому протягом 1986—1990 років було встановлено 41 офіційно зареєстрований рекорд зі швидкопідйомності та висоти польоту; Су-27 — передсерійна версія з двигуном АЛ-31; Су-27С (Су-27/«Flanker-B») — основна серійна модифікація, одномісний винищувач-перехоплювач з двигуном АЛ-31Ф; Су-27П — версія для військ ППО; Су-27УБ (Т-10У/«Flanker-С») — двомісна навчально-бойова модифікація. Серійно випускається з 1986 року; Су-27УП — навчально-патрульна серійна модифікація для військ ППО. Особливістю цієї версії є наявність системи дозаправки у повітрі; Су-27СК — експортна модифікація; Су-27УБК — двомісна експортна модифікація Су-27УБ; Су-27К (Су-33/ «Flanker-D») — палубна версія; Сьогодні літаки такого типу використовуються на єдиному російському авіаносці «Адмірал Кузнєцов»; Су-27М («Flanker-E/F») — покращена версія Су-27С, яка лягла в основу новіших винищувачів — Су-35 та Су-37.
Пострадянські Су-27ПД — одномісна несерійна демонстраційна модифікація із покращеною системою дозаправки в повітрі; Су-27ПУ — двомісна несерійна модифікація, яка лягла в основу літака Су-30; Су-30М/Су-30МК — нова генерація двомісного винищувача Су-30, що серійно виробляється в Росії з середини 1990-х. Версія Су-30МК, та її модифікації, успішно постачається на експорт; Су-27СМ — серійна модифікація російських Су-27С з використанням технологій, які були відпрацьовані на Су-27М; Су-27СМ2/СМ3 — подальший розвиток Су-27СМ, характеристики якого значною мірою наближені до Су-35С. Основні відмінності полягають у встановленні двигунів АЛ-31Ф-М1 з тягою 13 500 кгс (на форсажі), посиленому планері, додаткових точках підвіски (12 замість 10) та встановленні 4 багатофункціональних дисплеїв у кабіні, на які виведено більшість приладів і датчиків; Су-27СКМ — експортна версія Су-27СМ; Су-27УБМ — модернізована версія Су-27УБ; Су-27УБ1М — українська модернізована версія Су-27УБ; Су-27УП1М — українська модернізована версія Су-27УП; Су-27С1М — українська модернізована версія Су-27С; Су-27П1М — українська модернізована версія Су-27П; Су-32/Су-27ИБ — двомісний винищувач-бомбардувальних з сидіннями пілотів, що розташовані пліч-о-пліч. Його подальшим розвитком є Су-34; Су-27КУБ/Су-33УБ — двомісна модифікація корабельних Су-33; Су-35БМ/Су-35C — найновіший представник сімейства Су-27, подальший розвиток Су-35 з новим радаром та авіонікою.
Інтеграція західного озброєння на Су-27 Після початку повномасштабного вторгнення РФ у 2022 році Україна почала адаптацію Су-27 до застосування західного озброєння, значно розширивши бойові можливості літаків.
AGM-88 HARM Протирадіолокаційні ракети AGM-88 були інтегровані через пускові установки LAU-118/A. Для керування використовували планшети (наприклад, iPad), що дало можливість ефективно знищувати ворожі радари.
JDAM-ER Українські Су-27 застосовують JDAM-ER — високоточні авіабомби з GPS-навігацією і крилами, які дозволяють бити на відстань до 72 км.
GBU-39 SDB Малогабаритні, точні, радіостійкі бомби GBU-39, які літаки можуть нести до 8 одиниць завдяки BRU-61.
AASM Hammer Французькі високоточні авіабомби AASM Hammer також були інтегровані, що дало змогу ефективно вражати рухомі і статичні цілі.
Технічні особливості Виготовлення адаптерів і пілонів Модернізація живлення і керування озброєнням Зовнішні інтерфейси керування (планшети) Переналаштування зв'язку та навігації
Завдяки цим заходам українські Су-27 поєднали радянську платформу з західним озброєнням і технологіями.
Бойове застосування
Ефіопсько-еритрейська війна
Ефіопські Су-27 збили два еритрейські МіГ-29 і пошкодили ще один під час Ефіопсько-еритрейської війни в лютому 1999 року, а також знищили ще два МіГ-29 в травні 2000 року. Су-27 також використовувалися для бойового патрулювання повітряного простору, придушення ППО та супроводу винищувачів під час бомбардувальних і розвідувальних місій. Су-27 замінив застарілий МіГ-21, який був основним винищувачем для завоювання переваги в повітрі ПС Ефіопії в період з 1977 по 1999 рік.
Ефіопський уряд використовував свої Су-27 для бомбардування цілей під час війни в Тиграї. Ефіопські Су-27 були помічені з озброєними некерованими бомбами ОФАБ-250 у небі над Мекеле. 25 серпня 2022 року ефіопська влада заявила, що Ан-26 було перехоплено й потім збито винищувачем Су-27 ПС Ефіопії, який було піднято для перевірки порушення повітряного простору з боку Судану.
Громадянська війна в Анголі
Су-27 надійшов на озброєння Анголи в середині 2000 року під час громадянської війни в Анголі. Повідомляється, що один Су-27 під час посадки був збитий переносним зенітно-ракетним комплексом 9К34 «Стріла-3», випущеним силами УНІТА 19 листопада 2000 року.
Громадянська війна в Сирії