Історія Берисла́ва (до середини XV ст. — Вітовтова митниця; середина XV сторіччя — 1784 рік — Кизикермен, Qızı Kermen, також Таванська переправа) — історія міста в Херсонській області України, на правому березі Каховського водосховища, адміністративного центру Бериславської міської громади та Бериславського району Херсонської області. Розташований на відстані 75 км від обласного центру та 12 км від залізничної станції Козацьке. Назва міста, яке було засновано на місці фортеці Кизи–Кермен, пов'язана з історичними подіями, включаючи здобуття фортеці козаками у 1695 році.
Історія
Стародавній період
Первісний період Історія Бериславщини відома з археологічних досліджень, що були проведені в кінці XIX — початку ХХ ст. Вони включали відкриття археологічних пам'яток та їх розкопки, особливо у 40–50–х роках.
1952 року на околиці Берислава, в районі Слобідки, археологами були знайдені залишки поселення черняхівської культури з палацовим комплексом, які український історик Михайло Брайчевський ототожнював з легендарною столицею Готського королівства Данпарстадиром (чи Данпарштадтом), оспіваним у давньогерманському епосі - «Старша Едда».
Дослідження зосереджувалися на поселеннях та могильниках часів бронзи (II тисячоліття до н. е.) та перших століть нашої ери. У 80–ті роки було виявлено 5 місцезнаходжень, що свідчать про перебування людей на території Бериславщини у ранньому (палеоліті) та середньому (мезоліті) кам'яному віці.
Біля Берислава знаходяться кургани бронзової доби 3–2 тис. до н.е (Бериславські поселення та могильник) . За поширеною версією в цій же місцевості існувала давньогрецької колонія Мілетополіс (або ж Ольвіополіс), згадувана Плінієм Молодшим.
Після завершення піку похолодання останньої льодовикової епохи, що мав місце біля 18–20 тисяч років тому, на території наших степів утворилися холодні сухі степи періоду пізньольодовиків'я. Величезні стада первісних бізонів та диких коней пересувалися тут щорічно згідно своїх сезонних циклів, міграції.
У наступну археологічну епоху — в неоліті (новому кам'яному віці) — до мисливства додаються землеробство й скотарство, які наприкінці епохи стають домінуючими. Від палеоліту до неоліту, люди змінювали свої знаряддя праці, від каменю до металу, що підтверджується археологічними знахідками.
У період епохи енеоліту (який для Херсонщини датується часом від кінця першої половини 4 тис. до н. е. по середину 3 тис. до н. е.) — на Херсонщині мешкали племена кількох скотарських археологічних культур — азово–дніпровської, середньостогівської, кемі–обінської, нижньомихайлівської, ранньоямної. Енеолітичні племена розвивали землеробство, скотарство та виготовлення посуду. З початком 1 тис. до н. е., з'явилися перші мідні та бронзові вироби.
У 17–16 ст. до н. е. територія Херсонщини, як і більша частина території України, була заселена племенами культури «багатоваликової кераміки».
Епоха бронзи на Бериславщині була відзначена катакомбною та шнуровою керамікою. Після зникнення Трипілля, з'явилися середньостогівські культури, які згодом об'єдналися з кемі–обинською та ямною культурами. Їхні пам'ятки збереглися в ряді сіл, а антропоморфні стели були знайдені в курганах. Велика стела була виявлена в 1953 році біля Берислава.
Ці культури, що належали до індоєвропейських племен, існували протягом ІІІ–ІІ тис. до н. е. Вони заволоділи Північним Причорномор'ям, проникли в Центральну та Північну Європу, а також досягли Індії. Шнуровики, переважно кочовики, змішалися з трипільцями, які займалися землеробством. Їхній світогляд став войовничим, а головним божеством став бог грому. Потомки цих племен проживали в ряді населених пунктів.
У 15–13 ст. до н.е. Херсонщина перебувала у зоні співіснування двох культур — зрубної та сабатинівської. У XVI–XII ст. до н.е. населення зрубної культури зайняло всю територію. Вони вели осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством. Їхня кераміка мала форму банки, орнаментована хрестами, прямокутниками, свастиками та схематичними зображеннями тварин. На Херсонщині зрубна культура поділялася на сабатинівську і білозерську. На Бериславщині відомі курганні поховання. Сабатинівці та білозерці залишили скарби бронзових виробів і зливків, зокрема бериславський скарб 1925 року, що складався з 7 сокир, 7 серпів і 42 бронзових злитків вагою 24 кг.
Бронзоливарну справу розвивали металургійні центри біля Берислава. Зростання кількості зброї та дорогих виробів свідчить про майнову нерівність. Символи влади, такі як булава та бойова сокира–молот, знайдені в Дрімайлівці, Миколаївці, Одрадокам'янці, Республіканці. Парні поховання свідчать про посилення батьківського права, а шлюб стає патрилокальним.
Наприкінці ІI ст. до н. е. разом з білозерською культурою на Херсонщині закінчується доба бронзи.
На початку І тис. до н. е. відбулися значні зміни в господарстві, культурі та побуті Бериславщини. Замість бронзових знарядь з'явилися залізні. Першими, хто зафіксований в писемних джерелах, були кіммерійці, відомі своїми війнами з Ассирією, Урарту, Лідією. Поховання кіммерійців відомі в Львові, Миколаївці, Дрімайлівці, Саблуківці, Червоному Яру.
Таким чином, рубіж століть співпадає з одного боку з переходом носіїв білозерської культури до кочового скотарства, а з іншого боку —початку на Херсонщині залізного віку. Тобто, починається нова епоха, з якою закінчується на Бериславщині історія первісного суспільства.
Період кочівників Скіфська доба на Бериславщині відома могилами та городищами. Існують дві версії формування скіфської держави, пов'язані з високим рівнем економіки сабатинівців, білозерців і чорноліських племен.
Геродот вважав, що скіфи завжди проживали тут, а скіфи–кочовики були прийдешніми. Вчений В. І. Абаєв стверджує, що пращури скіфів мігрували з Північного Причорномор'я до Інду та Китаю, а потім повернулися.
Скіфи називали себе «сколотами» і жили в укріплених городищах, займаючись землеробством. Вздовж правого берега Дніпра на 380 км зафіксовано 64 поселення і 18 городищ VII–VI ст. до н. е. Залишки городищ знайдені в Республіканці та Миколаївці.
Бериславщина, ймовірно, входила до складу держави скіфів–орачів, які жили біля грецьких міст і вирощували хліб для продажу. У скіфський період відбувалися битви, зокрема, похід перського царя Дарія в 513 р. до н. е. Кургани вождів свідчать про міцність скіфської держави.
Сарматські поселення в нижній Бериславщині відомі з першого тисячоліття нової ери. Сліди їх присутності знайдені в Ольгівці, Львові, Чайкиному та Тараса Шевченка. Сармати, відомі як пізні скіфи, були конгломератом різних народів і племен, включаючи фракійців, слов'ян, балтів, готів, гепідів. Вони також відомі як алани, аорси, роксолани.
У ІІІ ст. германське плем'я готів з острова Скандзи поселилося на півдні від Дніпра, в Причорномор'ї, яке вони називали «Ойум» («заливні луки»). Готи об'єднали більшість племен, що жили в Україні, їхні сліди в археології позначені вельбарською та черняхівською культурами. Вони були військовою силою в походах на Римську імперію і швидко захопили Крим. Під керівництвом короля Германаріха готи створили державу, столицею якої був Данпарштад на Нижньому Дніпрі, ймовірно, Берислав.
У 1951–53 рр. археологи В. Бодянський і Є. Махно розкопали городище палацового типу на околиці Берислава. Воно займало 8 га і містило палац, культовий будинок та господарські споруди. Недалеко від городища були виявлені два поселення черняхівського типу і могильник.
Можливою столицею готів було Башмацьке городище в Дніпропетровській області, де археологи виявили велике поселення черняхівців. Подібні городища знайдені у Харківській та Миколаївській областях.
Скандинавські саги згадують про «Скарби незліченні, поселення на Данпрі», що може вказувати на Берислав як резиденцію готських королів. З карти Клавдія Птолемея видно, що Берислав був скіфським містом, а пізніше готським.
У IV ст. готи переправляються через Дунай, а їх місце займають слов'яни. Після антів степовий простір на півдні займають уличі — змішані племена сарматів, гунів і слов'ян. Уличі мали 318 міст, вони населяли територію від Берислава до Інгульця. Археологічні знахідки підтверджують існування городищ і селищ по Дніпру і Бугу у VIII–ХІ ст.
Період Османської імперії
Таванська переправа Таванська переправа, відома як Казикерменський перевіз або Бериславський чумацький тракт, існувала з доісторичних часів. Вона здійснювалася через Дніпро на острів Тавань, а потім через рукав Дніпра Конку на протилежний берег. До XV ст. генуезькі купці використовували цю переправу для торгівлі з центральною і північною Україною.
Михалон Литвин, дипломат Великого князя Литовського, у своїх записках 1615 р. вказує на значення Таванської переправи як основного шляху для торгівлі з Азією, Персією, Індією, Аравією і Сирією. Він також згадує про митницю, що існувала на переправі, де збирали мито з купців.
З переходом цих земель під владу Кримського ханства перевіз отримав назву Діван–Гечіт або Діван–Гечіді. На мапах XV–XVI ст. Тавань показана як головний пункт києво–кримського торговельного шляху. Французький військовий інженер Гійом–Левассер де Боплан у 1650 р. називає Таванську переправу «найкращою» з–поміж п'яти на Дніпрі.
Таванська переправа була важливим місцем для військових і торговельних суб'єктів Північного Причорномор'я, включаючи українців, поляків, кримських татар, московитів, турків. Існують документальні свідчення про її використання, наприклад, у 1523 році козацькі загони Семена Полозовича і Криштофа Кмитича блокували татарське військо на Тавані протягом тижня.
У 1588 році князь Вишневецький перейшов до Таванської переправи. У 1644 році, під час походу коронного гетьмана Станіслава Конецпольського проти ханату, татари зайняли переправу через Дніпро біля Тавані. У 1695 році татарський загін переправився біля Кизикерменя через Дніпро.
Богдан Хмельницький, готуючись до Визвольної війни, переправлявся через цю переправу, щоб знайти підтримку хана. Після Полтавського погрому 1709 року московські купці домоглися дозволу не заїжджати у Січ, щоб не платити козакам мито. Запорожці знову відібрали право на прибутки від перевозу, і всіх, хто їхав до нього, відсилали насильно у Січ.
Таванська переправа, активно використовувана протягом XVIII ст., була важливим місцем для запорожців після Константинопольського миру 1700 р. Вони влаштували тут свій перевіз, а з 1724 р. тут ходили 4 пороми. Після початку колонізації Південної України Російською імперією, Бериславська переправа була узята на утримання державою.
У 1785 р. було вирішено спорудити кам'яну дорогу з мостами і наплавний міст через Дніпро. Протягом 1810–1811 рр. було розрито гору для полегшення переправи. Згодом, Кримське Соляне правління взяло на себе завідування переправою. У 1822 р. було вирішено назначити площу на горі для зручності перевезення солі з Криму. Згодом виникла ідея збудувати у Бериславі магазини оптового продажу солі і соляні склади.
Бериславська переправа була важливим місцем для транспортування солі з Таврійської губернії. За даними з 1847–1858 років, щорічно переправлялося в середньому 37086 хур із сіллю, 15822 з іншим вантажем, 32563 порожніх хур і 82281 голов худоби.
У 1853 році рух навантажених хур значно ослаб через Кримську війну. У Бериславі займаються перевезенням вантажів 70 приватних поромів, якими, за приватними даними, щорічно перевозилося до 25000 хур з сіллю, 6000 хур з іншим вантажем, 36000 порожніх хур і до 50000 голів різної худоби. Переправа через Дніпро у Бериславі з'єднує Таврійську губернію з правим боком Дніпра і північчю від Кременчука. У другій половині липня наводиться міст, який у половині листопада зазвичай розводиться. Міст складається з плотів (плениць), зроблених з соснових колод, скріплених повздовжніми деревинами і залізними болтами і йоржами. Після розведення мосту, переправа здійснюється на поромах, що піднімають від 30 до 50 хур із сіллю і на дубах, якими перевозяться пошти і подорожні.