Конве́нція про визна́ння та викона́ння інозе́мних арбітра́жних рі́шень — юридично обов'язкова для держав-учасниць міжнародна угода, яка зобов'язує визнавати та приводити до виконання арбітражні рішення, винесені на території держави іншої, ніж держава, де запитується визнання та приведення до виконання таких рішень. Застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями в тій державі, де запитується їх визнання та приведення до виконання.
Історія
Першими багатосторонніми договорами у сфері міжнародного арбітражу були укладені під егідою Ліги Націй Женевський протокол про арбітражні застереження 1923 року та Женевська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень 1927 року. Їхня дія виявилася обмеженою — зокрема через ускладнену процедуру, відому як «подвійна екзекватура», за якої рішення спершу мало бути підтверджене в країні винесення і лише потім могло виконуватися за кордоном.
1953 року Міжнародна торговельна палата підготувала перший проєкт нової конвенції. Економічна і соціальна рада ООН 1954 року створила спеціальний комітет з питань виконання міжнародних арбітражних рішень, який доопрацював проєкт; дипломатична конференція ООН відбулася у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку в травні—червні 1958 року, і 10 червня 1958 року конвенцію було ухвалено. Вона набрала чинності 7 червня 1959 року.
Зміст
Конвенція застосовується до арбітражних рішень, винесених на території держави іншої, ніж та, де запитується їх визнання і виконання, а також до рішень, які не вважаються внутрішніми в державі виконання; вона охоплює рішення як арбітражів ad hoc, так і постійних арбітражних установ.
Основні положення: Арбітражна угода (стаття II). Держави визнають письмову угоду сторін про передання спорів до арбітражу; суд договірної держави, до якого надійшов позов у питанні, охопленому арбітражною угодою, зобов'язаний за клопотанням сторони направити сторони до арбітражу, якщо угода не є недійсною, нечинною або такою, що не може бути виконана. Визнання та виконання (статті III—IV). Договірні держави визнають арбітражні рішення обов'язковими і виконують їх за процесуальними нормами місця виконання; до іноземних рішень не можуть застосовуватися суттєво обтяжливіші умови або вищі збори, ніж до внутрішніх. Для виконання достатньо подати засвідчені оригінали або копії рішення та арбітражної угоди, за потреби — з перекладом. Вичерпні підстави для відмови (стаття V). Відмовити у визнанні можна лише з обмеженого переліку підстав: за клопотанням сторони — недієздатність сторони або недійсність арбітражної угоди, неналежне повідомлення сторони чи неможливість подати свої пояснення, вихід рішення за межі угоди, невідповідність складу арбітражу або процедури угоді сторін, а також якщо рішення не стало обов'язковим чи було скасоване судом країни винесення; з ініціативи суду — неарбітрабельність предмета спору або суперечність публічному порядку держави виконання. Правило більш сприятливого права (стаття VII). Конвенція не позбавляє заінтересовану сторону права скористатися сприятливішими положеннями національного законодавства або інших міжнародних договорів держави виконання.
Конвенція допускає лише два застереження: про взаємність (застосування конвенції тільки до рішень, винесених на території інших договірних держав) та «комерційне» (застосування лише до спорів, що вважаються комерційними за національним правом).
Учасниці та роль ЮНСІТРАЛ
Станом на вересень 2026 року учасницями конвенції є 172 держави. Сприяння застосуванню конвенції покладено на ; 2006 року комісія ухвалила рекомендацію щодо тлумачення статей II та VII конвенції, зокрема з огляду на розвиток електронного документообігу.
Україна і конвенція
Українська РСР була серед первісних підписантів конвенції: підписала її 29 грудня 1958 року, ратифікувала 10 жовтня 1960 року, і 8 січня 1961 року конвенція набрала для неї чинності. При цьому було зроблено застереження про взаємність: щодо рішень, винесених на території недоговірних держав, конвенція застосовується лише тією мірою, якою ці держави надають взаємність. Україна продовжує участь у конвенції як держава-правонаступниця.
Внутрішнє регулювання міжнародного арбітражу в Україні здійснює Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 року № 4002-XII, розроблений на основі Типового закону ЮНСІТРАЛ; постійною арбітражною установою є Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій палаті України. Порядок визнання і надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу визначає глава 3 розділу IX Цивільного процесуального кодексу України; за усталеною практикою Верховного Суду, суд не переглядає арбітражне рішення по суті, а перевіряє лише дотримання процедури та наявність визначених конвенцією підстав для відмови.
Див. також
Міжнародний комерційний арбітраж Екзекватура Сінгапурська конвенція про медіацію
Примітки
Література
Цірат Г. А. Міжнародний комерційний арбітраж : навчальний посібник. — К. : Алерта, 2019. — 410 с. — .
Посилання
Конвенція на сайті ЮНСІТРАЛ Український текст конвенції (МКАС при ТПП України)