Ліси Блакитних гір (ідентифікатор WWF: NA0505) — неарктичний екорегіон хвойних лісів помірної зони, розташований на Північному Заході США.
Географія Екорегіон лісів Блакитних гір розташований в центрі та на північному сході штату Орегон, а також в прилеглих районах на південному сході Вашингтону та на заході Айдахо. Він охоплює , що простягаються із заходу на схід, відділяючи Колумбійське плато на півночі від Снейкського плато на півдні. На захід від Блакитних гір, за долиною річки Дешут, з півночі на південь простягаються Каскадні гори, а на схід від них, за долиною річки Снейк, — Скелясті гори.
Екорегіон характеризується надзвичайною геологічною неоднорідністю. Він включає гірські хребти та долини, річкові каньйони та заплави. Як і Каскадні гори, Блакитні гори мають переважно вулканічне походження. Однак основу Блакитних гір складають гранітні інтрузиви, морські осадові породи та метаморфічні породи. На заході регіону зустрічаються палеозойські гірські породи віком понад 300 мільйонів років, які є одними з найстаріших порід Орегону, а у — більш молоді кайнозойські породи, серед яких трапляються численні скам'янілості рослин та хребетних тварин. Внаслідок масштабного виверження трапових вулканів 17-14 мільйонів років тому значна частина регіону була вкрита . Ґрунти регіону мають переважно вулканічне походження.
Блакитні гори складаються з низки гірських хребтів, таких як , , , та . На заході екорегіону лежать пологі гори , а на сході екорегіону — стрімкі гори , також відомі як Орегонські Альпи, які є східним відгалуженням Блакитних гір, та , які є частиною Скелястих гір. Гори Семи Дияволів відділені від Блакитних гір Пекельним каньйоном шириною 16 км та глибиною 2436 м, який прорізала річка Снейк. Це один з найбільших та найглибших каньйонів у світі. Серед річок, що беруть початок в горах регіону, слід відзначити , та , які є притоками Снейку, а також Джон-Дей та , які впадають в Колумбію. Висота гір екорегіону переважно коливається від 2100 до 2900 м над рівнем моря, а улоговин — від 750 до 900 м над рівнем моря. Найвищою вершиною екорегіону є заввишки 3000 м, розташований в горах Валлова.
Клімат В межах екорегіону переважає середземноморський клімат (Csb за класифікацією кліматів Кеппена) або континентальний клімат (Dsb або Dfb за класифікацією Кеппена), а у високогір'ях — помірний морський клімат (Cfb за класифікацією Кеппена), субарктичний клімат (Dsc за класифікацією Кеппена) або тундровий клімат (ET за класифікацією Кеппена). Літо в регіоні тепле або спекотне, а зима холодна. Середньорічна кількість опадів коливається від 305 до 1270 мм, більшість з яких випадає взимку.
Флора В межах екорегіону зустрічаються різноманітні рослинні угруповання, розподіл яких залежить від висоти над рівнем моря, ґрунтів, клімату та експозиції. У посушливих долинах та передгір'ях переважають луки, основу яких складають багаторічні трави, зокрема (Pseudoroegneria spicata) та (Festuca idahoensis), напівпустельні , у яких домінують чагарники гірського тризубчастого полину (Artemisia tridentata subsp. vaseyana) та рідколісся західних яловців (Juniperus occidentalis). У цих районах дерева здебільшого обмежені локально більш прохолодними та вологими місцями.
На середніх висотах, де випадає достатня кількість опадів, переважають хвойні ліси, у яких переважають тисолисті дуґласії (Pseudotsuga menziesii var. glauca), велетенські ялиці (Abies grandis), жовті сосни (Pinus ponderosa) та західні модрини (Larix occidentalis). У високогір'ях переважають субальпійські ліси, основу яких складають субальпійські ялиці (Abies lasiocarpa), ялини Енгельмана (Picea engelmannii), білокорі сосни (Pinus albicaulis) та скручені сосни (Pinus contorta), а на найвищих вершинах — криволісся та альпійські луки.
Екорегіон містить одні з найбільших у Північній Америці масивів вікових пралісів. Основними факторами порушень в лісах регіону історично виступали пожежі різної інтенсивності та частоти. Інтенсивна лісозаготівля та випас худоби, та вторгнення екзотичних видів істотно змінили природний режим пожеж.
Фауна Серед поширених в екорегіоні ссавців слід відзначити єллоустоунського лося (Alces alces shirasi), (Cervus canadensis nelsoni), чорнохвостого оленя (Odocoileus hemionus), білохвостого оленя (Odocoileus virginianus), товсторога (Ovis canadensis), вилорога (Antilocapra americana), американського зайця (Lepus americanus), гірського кролика (Sylvilagus nuttallii), канадського голкошерста (Erethizon dorsatum), червону вивірку (Tamiasciurus hudsonicus), вивірку Дугласа (Tamiasciurus douglasii), північну літягу (Glaucomys sabrinus), жовточеревого бабака (Marmota flaviventris), соснового бурундука (Neotamias amoenus), малого бурундука (Neotamias minimus), золотистого ховраха (Callospermophilus lateralis), колумбійського ховраха (Urocitellus columbianus), ховраха Белдінга (Urocitellus beldingi) та пишнохвостого лісового хом'яка (Neotoma cinerea).
Серед великих хижаків, поширених в регіоні, слід відзначити барибала (Ursus americanus), (Puma concolor couguar) та руду рись (Lynx rufus), а серед дрібніших хижих ссавців — койота (Canis latrans), звичайну лисицю (Vulpes vulpes), звичайну росомаху (Gulo gulo), тихоокеанську куницю (Martes caurina), довгохвосту ласицю (Neogale frenata), (Mustela richardsonii), американського борсука (Taxidea taxus), смугастого скунса (Mephitis mephitis) та звичайного ракуна (Procyon lotor). На берегах річок зустрічаються канадські бобри (Castor canadensis), канадські видри (Lontra canadensis), річкові візони (Neogale vison) та болотяні ондатри (Ondatra zibethicus), а у високогір'ях — снігові кози (Oreamnos americanus) та американські пискухи (Ochotona princeps). Гризлі (Ursus arctos horribilis) та вовки (Canis lupus) були винищені у Блакитних горах, однак за останні десятиліття вовки поступово почали повертатися в регіон.
Серед поширених в екорегіоні птахів слід відзначити жовтобрового тетерука (Dendragapus obscurus), канадську дикушу (Canachites canadensis), білоголового орлана (Haliaeetus leucocephalus), бородату сову (Strix nebulosa), канадську сплюшку (Psiloscops flammeolus), каліфорнійського сичика-горобця (Glaucidium californicum), північну жовну (Dryocopus pileatus), (Leuconotopicus albolarvatus), (Sphyrapicus thyroideus), (Picoides dorsalis), північного дятла (Picoides arcticus), канадську кукшу (Perisoreus canadensis), блакитну сойку (Gymnorhinus cyanocephalus), чорноголову сизойку (Cyanocitta stelleri), американську горіхівку (Nucifraga columbiana), сірого пронурка (Cinclus mexicanus), повзика-крихітку (Sitta pygmaea), світлоброву золотомушку (Regulus satrapa), гірську гаїчку (Poecile gambeli), північного солітаріо (Myadestes townsendi), середнього блакитника (Sialia currucoides), плямистоволого дрозда-короткодзьоба (Catharus guttatus), західного пісняра-лісовика (Setophaga townsendi), соснового чижа (Spinus pinus), ялинового шишкаря (Loxia curvirostra), рожевоволу чечевицю (Haemorhous cassinii), жовтобрового кіпаля (Hesperiphona vespertina) та сивоголового катуньчика (Leucosticte tephrocotis). У , на базальтовому міжгірському плато, зустрічається багато рідкісних хижих птахів, зокрема (Buteo regalis), прерієві канюки (Buteo swainsoni), неоарктичні канюки (Buteo jamaicensis), беркути (Aquila chrysaetos) та зимняки (Buteo lagopus).
У гірських річках регіону нерестяться чавичі (Oncorhynchus tshawytscha), кижучі (Oncorhynchus kisutch), райдужні форелі (Oncorhynchus mykiss), (Salvelinus confluentus) та (Entosphenus tridentatus).
Екорегіони IV рівня
У схемі екорегіонів Агенції з охорони довкілля США екорегіон лісів Блакитних гір відомий як екорегіон III рівня «Блакитні гори». У межах цього екорегіону виділяють чотирнадцять екорегіонів рівня IV: височини Джон-Дей та Кларно, нагір'я Джон-Дей та Кларно, зону морського впливу, Меланж, гори Валлова та Семи Дияволів, каньйони та розсічені нагір'я, каньйони та розсічені височини, нагір'я континентальної зони, передгір'я континентальної зони, долини Блакитних гір, зону мезофільних лісів, субальпійсько-альпійську зону, долину річки Дешут та прохолодні долини.
Височини Джон-Дей та Кларно (11a) Регіон височин Джон-Дей та Кларно охоплює напівпустельні передгір'я, по яким розкидані останці, сильно розчленовані пагорби, вкриті різнокольоровими шарами попелу, та невисокі гори, що оточують напівкільцем західну окраїну Блакитних гір. Його висота коливається від 350 до 1700 м над рівнем моря. Більша частина регіону лежить у басейнах річок Джон-Дей та Крукед. Тут переважає континентальний клімат, дещо пом'якшений морським впливом.
Височини та передгір'я регіону вкриті луками, на яких домінують (Pseudoroegneria spicata), (Festuca idahoensis), (Leymus cinereus), (Eriocoma thurberiana) та чагарники вайомінгського тризубчастого полину (Artemisia tridentata subsp. wyomingensis). На вершинах пагорбів поширені рідколісся західних яловців (Juniperus occidentalis), які в сусідньому екорегіоні нагір'їв Джон-Дей та Кларно (11b) переходять у ліси жовтої сосни (Pinus ponderosa). Протягом XX століття площа ялівцевих лісів значно збільшилася за рахунок полинових степів та луків завдяки боротьбі з пожежами та інтенсивному випасу худоби у поєднанні з кліматичними факторами. У прибережних районах зростають ромболисті вільхи (Alnus rhombifolia), віргінські черемхи (Prunus virginiana), верби (Salix spp.), каліфорнійські тополі (Populus trichocarpa), водяні берези (Betula occidentalis), ломиноси (Clematis spp.) та чагарники садового жасмину (Philadelphus spp.).
Регіон височин Джон-Дей та Кларно є найбільшим субрегіоном Блакитних гір. Він охоплює 13 007 км² в Орегоні, зокрема всі три ділянки , а також частину резервації та .
Нагір'я Джон-Дей та Кларно (11b)
Регіон нагір'їв Джон-Дей та Кларно охоплює помірно або сильно розчленовані пагорби та невисокі гори, що лежать на західній окраїні Блакитних гір, зокрема гори та . Його висота коливається від 900 до 2000 м над рівнем моря. Широкі водні потоки регіону живляться джерелами більше, ніж талими сніговими водами. Континентальний клімат регіону пом'якшений впливом моря; тут не так сухо, а коливання температури не такі значні, як у регіоні континентальних нагір'їв (11h).
Рослинний покрив регіону представлений відкритими , у яких окрім жовтих сосен (Pinus ponderosa) також зустрічаються тисолисті дуґласії (Pseudotsuga menziesii var. glauca) та західні яловці (Juniperus occidentalis). В підліску цих лісів переважають чагарники (Cercocarpus ledifolius), сніжноягідників (Symphoricarpos spp.) та гірського тризубчастого полину (Artemisia tridentata subsp. vaseyana), а також осока Геєра (Carex geyeri), купини айдахської костриці (Festuca idahoensis) та колосистого житняка (Pseudoroegneria spicata). У прибережних районах ростуть велетенські ялиці (Abies grandis), білі вільхи (Alnus incana), паросткові дерени (Cornus sericea), (Physocarpus capitatus), шипшини Вудса (Rosa woodsii), голі клени (Acer glabrum) та верби (Salix spp.). Історично у старих лісах жовтої сосни регулярно спалахували низькоінтенсивні пожежі, які знищували підлісок, однак не призводили до загибелі дорослих дерев. Наразі, після десятиліть боротьби з лісовими пожежами та суцільних вирубок, землевпорядники намагаються імітувати історичний режим пожеж, щоб позбавитися від густого підліску, який призводить до масштабних, інтенсивних пожеж.
Регіон охоплює 6410 км² в штаті Орегон. Він включає частини Національних лісів , та , а також нижні висоти Природних зон , , та .
Зона морського впливу (11c) Регіон зони морського впливу охоплює північну частину Блакитних гір, яка безпосередньо перебуває під впливом океанічних повітряних мас, що рухаються на схід через каньйон річки Колумбія. Регіон охоплює розчленоване, дещо горбисте базальтове вулканічне плато та гірські долини. Його висота коливається від 900 до 1830 м над рівнем моря. Ґрунти регіону, основу яких складає лес та вулканічний попіл, зберігають достатньо вологи для підтримки лісів на більш низьких висотах, ніж в інших частинах екорегіону.