Вільям Гау (), 5-й віконт Гау (10 серпня 1729 — 12 липня 1814) — британський політик та військовик, який був головнокомандувачем британськими сухопутними силами в колоніях під час війни за незалежність США. Сучасники та історики по-різному оцінюють роль Гау в війні за незалежність США. Деякі автори вважають, що його нерішучість або небажання знищити армію Вашингтона, коли, на їхню думку, така можливість існувала, була одним із факторів програшу Британії. Такі автори висувають різноманітні версії щодо мотивації Гау. Деякі вважають, що на нього вплинули його політичні погляди, оскільки він був членом партії вігів, яка виступала проти війни з колоністами, натомість, наполягаючи на мирному вирішенні конфлікту. Інші вважають, що на нього сильно вплинув досвід облоги Бостону та битви при Банкер-Гіллі, в якій британці, вигравши, понесли великі втрати. Водночас, деякі автори покладають відповідальність за результати кампаній 1775—1778 років не на Гау, а на урядових міністрів.

Життєпис

Ранні роки Вільям Гау народився 10 серпня 1721 року в сім'ї Емануеля Скроупа Гау, 2-ого віконта Гау, та Шарлотти Гау, дочки Софії Шарлотти фон Кільмансеґ, графині Дарлінґтонської, — позашлюбної дочки курфюрста Ганновера Ернста Авґуста, а, відтак, — зведеної сестри британського короля Георга І. Його батько був губернатором Барбадосу, де й помер у 1735 році.

Його сім'я зберегла своє родове місце в Ланґарі, маєток площею 10 000 акрів неподалік від Ноттінгема. Крім того, його мати мала незалежний дохід в розмірі понад 2 250 фунтів стерлінгів на рік, а також користувались підтримкою королівської родини. Все це дозволило Шарлотті Гау забезпечити Вільяму освіту за допомогою тьюторів. На додаток, у 1742 році Вільям розпочав навчання в Ітонському коледжі. У Вільяма були два старші брати, які служили у британській армії: Джордж Гау, 3-ий віконт Гау, офіцер 1-ого гвардійського піхотного полку, та Річард Гау, пізніше — граф Гау, який у 1746 році вже був капітаном військового корабля. На Вільяма також чекала військова кар'єра: у 1746 році він отримав офіцерське звання в легкому драгунському полку герцога Камберлендського, сина короля Георга ІІ, і покинув Ітон.

Війна за австрійську спадщину У 1740 році розпочалася війна за австрійську спадщину через порушення ухваленої імператором Священної Римської імперії Карлом VI Прагматичної санкції, яка гарантувала неподільність усіх спадкових володінь Габсбургів. Після смерті Карла VI у 1740 році на австрійські території, які, згідно з Прагматичною санкцією, мала успадкувати його дочка Марія-Терезія, претендували декілька європейських держав. Пруссія претендувала на Нижню Сілезію і висунула війська до кордонів. Франція, Саксонія, Сардинія та Річ Посполита також мобілізували війська, сподіваючись отримати частину австрійських земель. Британія, як гарант Прагматичної санкції, підтримала Марію-Терезію, надіславши у 1741 році війська до Фландрії.

У 1747 та 1748 роках Гау супроводжував свій полк у кампаніях війни за австрійську спадщину на європейському континенті. Після укладення Аахенського миру у 1748 році, легкий драгунський полк герцога Камберлендського повернувся до Англії і, на початку 1749 року, був розформований у Ноттінгемі.

Подальша служба У січні 1750 Гау підвищили до звання капітана у 20-му піхотному полку, який тоді ніс гарнізонну службу в Шотландії, і де він служив під командуванням Джеймса Вольфа. У 1756 році Гау отримав звання майора в 60-му піхотному полку. У 1757 він став підполковником 58-ого піхотного полку і разом з полком, який тоді перебував у Ірландії, відбув до Північної Америки, щоб узяти участь у Франко-індіанській війні.

Франко-індіанська війна На початку 1750-х років між Британією та Францією виникли конфлікти щодо контролю над територіями в Північній Америці, що призвело до Семирічної війни. У 1749 році французькі війська з Нової Франції зайняли долину річки Огайо, де мешкали ірокези, які згідно з Утрехтським миром 1713 року вважалися підданими Британії. На думку британської сторони, території, населені ірокезами, включаючи долину річки Огайо, належали Британії. Протягом наступних років французи зводили форти та розміщували гарнізони на захоплених територіях. У 1754 році в Північній Америці почалися збройні сутички між Британією та Францією, а в травні 1756 року Британія оголосила війну Франції. Північноамериканський театр Семирічної війни часто називають Франко-індіанською війною.

Облога Луїсбурзької фортеці (1758)

Британський уряд планував захопити Луїсбурзьку фортецю на острові Кейп-Бретон у Новій Франції. За задумом тодішнього Державного секретаря Південного департаменту та лідера Палати громад Вільяма Пітта, успішна атака на фортецю мала відкрити британцям доступ до Квебеку. Командування операцією доручили генерал-майору Джефрі Емгерсту, з яким Гау був знайомий з часів війни за австрійську спадщину. На допомогу Емгерсту були призначені три підпорядковані йому бригадних генерала: Джеймс Вольф, Едвард Вітмор та Чарльз Лоуренс. Морську частину операції доручили адміралу Едварду Боскауену.

Гау брав участь в облозі Луїсбурзької фортеці. У червні 1758 року британці відпливли з Галіфакської гавані у напрямку до фортеці. Першим біля неї висадився Джеймс Вольф зі своїми підрозділами, викликавши на себе вогонь французьких військ, що були в окопах по периметру берегової лінії. Едвард Вітмор та Чарльз Лоуренс висадились вслід за Вольфом. Французькі війська відступили до фортеці, залишивши озброєння. У наступні дні британські війська розташовували табір біля Луїсбурзької фортеці, перевозили гармати з кораблів та готувались до її облоги.

Джефрі Емгерст у своєму щоденнику так описує роль Гау в цій операції: він командував редутами та 400 солдатами. Джеймс Вольф також схвально відгукувався про Гау, зазначивши, що той очолював «найкраще підготовлений батальйон у всій Америці». Облога Луїсбургу завершилась перемогою британців: 26 липня 1758 року фортеця капітулювала.

У серпні 1758 року, все ще перебуваючи в Луїсбурзі, Гау дізнався про загибель свого брата Джорджа Гау під час невдалої спроби генерала Джеймса Аберкромбі захопити французький Форт-Карійон. Джеймс Вольф писав своєму батькові, як Гау сприйняв смерть брата: декілька днів він відмовлявся їсти, а також не міг витримати, щоб хтось, навіть, його найближчі друзі, був поруч із ним.

Битва на Полях Авраама (1759) У листопаді 1758 року Джефрі Емгерста призначили головнокомандувачем усіх британських військ у Північній Америці замість Джеймса Аберкромбі. У березні 1759 року Емгерст отримав інструкції з Британії щодо кампанії на 1759 рік. Джеймсу Вольфу доручалось захопити Квебек, і на цю операцію він отримав звання генерал-майора. У цій операції Вольф доручив Гау командування батальйоном легкої піхоти. На захід від Квебеку розташовувалось велике плато, яке називали Полями або Висотами Авраама, — єдине вразливе місце на підступі до міста. Плато знаходилось на 50-75 метрів вище рівня річки Святого Лаврентія. Оскільки скелі, які потрібно було подолати, щоб дістатись до Полів Авраама, вважалися непідступними, лише кілька спостережних постів було виставлено по периметру Полів.

У ніч з 12 на 13 вересня 1759 року пара суден із солдатами Гау наблизилась до бухти Анс-о-Фулон у підніжжя скель, які потрібно було подолати, щоб дістатись до Полів Авраама. Солдати разом із Гау висадились у бухті та почали збиратись на скелі. На вершині скелі відбувся бій із французами, і останні відступили. Тим часом, до місця вже прибув Джеймс Вольф, який наказав Гау нейтралізувати канонаду, яка лунала з батареї над рікою. Солдати Гау наближались до французьких артилеристів, постійно здійснюючи постріли, та намагаючись їх нейтралізувати. З часом французькі артилеристи зрозуміли, що їм не вистояти протягом невизначеного часу під постійними пострілами британців, в той час, як вони намагались перезаряджати пушки. Зрештою, канонада була нейтралізована.

Поля Авраама відкрили британцям доступ до Квебеку. Один з капітанів регулярної піхоти Джеймса Вольфа так згадував той день: «Як тільки ми піднялися на вершину, все було тихо, і не було чути жодного пострілу завдяки чудовому поводженню легкої піхоти під командуванням полковника Гау». Вже вдень 13 вересня принаймні 7 британських батальйонів марширували через Поля в бойовому порядку, рухаючись на Квебек за наказом Джеймса Вольфа.

Французький генерал Луї-Жозеф де Монкальм, головнокомандувач французькими військами у Північній Америці, вирішив дати бій у відкритому полі, сподіваючись на підкріплення. Він виставив французькі війська із канадським ополченням за міські стіни в бойовому порядку. Тим часом французька артилерія почала постріли в бік британських військ. Французькі війська наближувались до британців також здійснюючи постріли. Британці, які стояли роззосереджено, не стріляли допоки французи не наблизились до них на відстань 40 ярдів (36 метрів). Під час битви і Монкальм, і Джеймс Вольф отримали смертельні поранення. Коли французькі солдати, що вижили під час битви, відступили до міста, вони виявили, що в жодного з них не було повноважень взяти на себе командування. Битва завершилась капітуляцією французів.

Джеймс Вольф заповів Гау 1000 фунтів стерлінгів. Після падіння Квебеку, Гау повернувся до командування 58-мим піхотним полком, який залишався у Квебеку під командуванням Джеймса Марі, що замінив Вольфа.

Битва при Сент-Фуа (1760)

58-ий піхотний полк Гау брав участь у битві при Сент-Фуа. У квітні 1760 року французькі війська по річці на чолі з Франсуа-Ґастоном де Лєві висунулись з Монреалю, щоб повернути Квебек. 27 квітня 1760 року французькі війська дістались селища Сент-Фуа, що знаходилось за декілька кілометрів від Квебеку. Там вони побачили укріплення британських військ. Джеймс Марі вирішив дати бій, побоюючись облоги з боку французів і вважаючи, що його гарнізон в Квебеку не витримає її. 28 квітня 1760 року відбулася битва із значними втратами з обох сторін: французи втратили 193 чоловіка вбитими та 640 — пораненими, серед британців було 259 вбитих та 829 поранених. І хоча британці відступили до міста, французи не змогли організувати облогу міста, оскільки 12 травня 1760 до британців прибуло підкріплення у вигляді військових кораблів.

Монреальська кампанія (1760) На початку 1760 року головнокомандувач британськими військами в Північній Америці Джефрі Емгерст отримав інструкції з Британії — захопити Монреаль. Він запланував розділити армію на три частини та оточити Монреаль зі сходу, півдня та заходу. За його планом, Джеймс Марі мав піднятись до міста по річці Святого Лаврентія та заблокувати шлях до відступу французів по річці. У травні 1760 року Гау отримав наказ від Емгерста посадити солдатів квебекського гарнізону до судна до Луїсбургу. У монреальській кампанії Гау командував бригадою кількох загонів.

У липні 1760 Джеймс Марі зі своєю армією почав рухатись по річці Святого Лаврентія у напрямку до Монреалю. Марі іноді зупинявся, щоб захопити селища вздовж річки. Як правило місцеві жителі здавали зброю та присягали британській короні. Вільям Гау послав своїх солдатів на берег біля поселення Дешайон (зараз — Дешайон-сюр-Сен-Лоран). Мешканці Дешайону запропонували капітуляцію. Гау послав туди офіцера, щоб той привів їх до присяги. Іноді лунали постріли від французьких військ, однак, Марі не відповідав, щоб не зав'язнути у боях на шляху до Монреалю.

На початку вересня 1760 року армія Джефрі Емгерста прибула до Монреалю та захопила місто майже без спротиву. У той час, як Емгерст обговорював умови капітуляції з губернатором Нової Франції П'єром де Ріґо де Водрьоєм, армія Джеймса Марі висадилась на східному боці острову Монреаль. 9 вересня 1760 року Монреаль капітулював.

Семирічна війна

Захоплення Бель-Ілю (1761)