Вовкула́ка або вовку́н (, , , , ) — міфічна істота, людина, що перекидається або перетворена на вовка, тобто перевертень. Вірування у вовкулак були свого часу поширені у всій Європі, включаючи й Україну. У «Слові о полку Ігоревім» згадується, що князь Всеслав Полоцький вмів перекидатися на вовка. У «Лісовій Пісні» Лесі Українки на вовкулаку перекинувся (був звернений чарами) Лукаш. Родичем вовкулаки вважається стрига.
У сучасній художній літературі, особливо в кіно, перетворення часто зображуються як спричинені повним місяцем і передаються через укус або подряпину від іншого перевертня.«... мотив повного місяця є сучасним винаходом, оскільки історичні джерела не згадують його як чинник, що спричиняє метаморфозу». (). Ранніми джерелами віри в цю здатність або захворювання, що називається лікантропією,Виразно . є Петроній (27–66) та Гервазій Тілберійський (1150–1228).
Перевертень — поширене поняття в європейському фольклорі, що існує в багатьох варіантах, пов'язаних спільним розвитком християнської інтерпретації основного європейського фольклору, що склалася в Середньовіччі. З раннього Нового часу вірування в перевертнів поширилися на Західну півкулю разом з колоніалізмом. Віра в перевертнів розвивалася паралельно з вірою у відьом протягом пізнього Середньовіччя та раннього Нового часу. Як і суди над чаклунами в цілому, суди над нібито перевертнями виникли на території сучасної Швейцарії, особливо у Вале та Во, на початку XV століття та поширилися по всій Європі в XVI столітті, досягнувши піку в XVII столітті та зменшившись до XVIII століття.
Переслідування перевертнів та пов'язаний з ними фольклор є невід'ємною частиною феномену «полювання на відьом», хоча й маргінальною, оскільки звинувачення в лікантропії фігурують лише в невеликій частині судових процесів щодо чаклунства.Лорей (2000) зафіксував 280 відомих випадків; це контрастує з загальною кількістю 12 000 зафіксованих випадків страт за чаклунство або приблизно 60 000 загалом, що відповідає відповідно 2% або 0,5%. Зареєстровані випадки охоплюють період з 1407 по 1725 рік, з піком у період з 1575 по 1657 рік. У ранній період звинувачення в лікантропії (перетворення на вовка) змішувалися зі звинуваченнями у верховій їзді на вовках або заклинанні вовків. Справа Пітера Штумппа (1589) призвела до значного піку як інтересу до ймовірних перевертнів, так і їх переслідування, переважно у франкомовній та німецькомовній Європі. Це явище найдовше зберігалося в Баварії та Австрії, а переслідування заклинателів вовків фіксувалося ще після 1650 року, а останні випадки відбулися на початку XVIII століття в Каринтії та Штирії.Лорей (2000) зафіксував шість судових процесів у період між 1701 і 1725 роками, всі вони відбулися в Штирії або Каринтії; 1701 рік — Пол Первольф з Вольфсбурга, Обдах, Штирія (страчений); 1705 рік — «Властл» з Мурау, Штирія (вирок невідомий); 1705/6 шість жебраків у Вольфсберзі, Каринтія (страчені); 1707/8 три пастухи в Леобені та Фрайенштайні, Штирія (один лінчуваний, два ймовірні страчені); 1718 Якоб Кранавіттер, жебрак з розумовою інвалідністю, в Ротенфелі, Обервольц, Штирія (тілесне покарання); 1725: Пауль Шеффер, жебрак із Санкт-Леонхард-ім-Лавантталь, Каринтія (страчений).
Після закінчення процесів над відьмами, перевертень став цікавим для фольклористів та нового готичного жанру жахів. Художня література про перевертнів як жанр має домодерні прецеденти в середньовічних романах (наприклад, «Бісклаврет» та «Гійом де Палермо») і розвинувся у XVIII столітті з традиції «напівхудожніх» коротких книжок. Атрибути літератури жахів у ХХ столітті стали частиною жанру жахів та фентезі сучасної популярної культури.
Імена Походження слова «вовкулака» (давніше також «волкулака», «вовкун», «вовкулак») є праслов’янським і надійно реконструюється як *vьlkolaka або *vьlkodlaka. Найпоширеніша та загальноприйнята етимологія виводить його з поєднання прасл. *vьlkъ («вовк») та *dlaka («шерсть», «волосся»), тобто буквально «той, що має вовчу шерсть» або «вовковолосий». Такий складений тип назви перевертня характерний для більшості слов’янських мов (пор. чеське vlkodlak, польс. wilkołak, серб. вукодлак, словен. volkodlak тощо). Цю етимологію ще у ХІХ ст. обґрунтував Франц Міклошич, а в сучасній славістичній літературі її підтримують «Етимологічний словник слов’янських мов» під ред. О. М. Трубачова (т. 4, с. 135–136), Макс Фасмер («Русский этимологический словарь», т. I, с. 346), а також Олександр Брюкнер, Алоїз Ванічек та сучасні українські дослідники (Ганна Дидик-Меуш, Юрій Редліх). Альтернативні гіпотези (наприклад, зв’язок з лит. vilkatas, vilkolakis чи з пра-і.є. *wĺ̥kʷo-dʰeh₁-k-o- «вовкодій») вважаються менш імовірними й не мають широкого визнання. У давньоукраїнських пам’ятках слово фіксується з XVI ст. (наприклад, у Пересопницькому євангелії 1556–1561 у формі «волкодлакъ» у значенні «перевертень»).
Грецьке Vrykolakas та румунське Vîrcolac, що позначають вампіроподібних істот у балканських фольклорах, були запозичені зі слов'янських мов. Така ж форма зустрічається в інших неслов'янських мовах регіону, таких як албанська vurvolak та турецька vurkolak. Болгарське vürkolak та церковнослов'янське vurkolak можна інтерпретувати як запозичення з грецької мови. Назва vurdalak (вурдалак; «упир, привид») вперше з'явилася у творі російського поета Олександра Пушкіна «Пісні», опублікованому в 1835 році. Джерело самобутньої форми Пушкіна залишається предметом дискусій у наукових колах.
Сучасне англійське слово werewolf походить від давньоанглійського wer(e)wulf, яке є когнатом середньонідерландського weerwolf, середньонижньонімецького warwulf, werwulf, середньоверхньонімецького werwolf та західнофризького waer-ûl(e).Lemma: Weerwolf, Instituut voor de Nederlandse Taal (in Dutch) Ці терміни зазвичай походять від протогерманської форми, реконструйованої як *wira-wulfaz («людина-вовк»), яка сама по собі походить від раніше догерманської форми *wiro-wulpos., s.v. werewolf, n. Альтернативна реконструкція, *wazi-wulfaz («вовчий одяг»), наблизила б германське словосполучення до слов'янського значення, з іншими семантичними паралелями у давньоскандинавському úlfheðnar («вовча шкіра») та úlfheðinn («вовча шуба»), давньоірландському luchthonn («вовча шкіра») та санскритському Vṛkājina («вовча шкіра»).
Скандинавська гілка зазнала табуйованих модифікацій, коли давньоскандинавське vargúlfr (засвідчене лише як переклад давньофранцузького garwaf ~ garwal(f) з «Песні про Бісклаврет» Марії) замінило *wiraz («людина») на vargr («вовк, злочинець»), можливо, під впливом давньофранцузького виразу leus warous ~ lous garous (сучасне loup-garou), що буквально означає «вовк-перевертень».DEAF G:334–338. Сучасна скандинавська форма varulv (данська, норвезька та шведська) була або запозичена з середньонижньонімецького werwulf,, або походить від непідтвердженого давньоскандинавського *varulfr, яке вважається звичайним нащадком прагерманського * wira-wulfaz. Давньофранкська форма *werwolf походить від середньонижньонімецького варіанта і, найімовірніше, була запозичена в давньонормандське garwa(l)f ~ garo(u)l, зі звичайною германо-романською відповідністю w- / g- (пор. William / Guillaume, Wales / Galles тощо).FEW 17:569.
Пракельтський іменник *wiro-kū, що означає «людина-пес», був реконструйований з кельтиберійського uiroku, давньобриттської топоніми Viroconium (< *wiroconion, «місце людей-псів, тобто перевертнів»), давньоірландського іменника ferchu («собака самець, лютий пес») та середньовічних особистих імен Guurci (давньоваллійська) та Gurki (давньобретонська). У кельтських культурах вовки метафорично позначалися як «собаки».
Сучасний термін «лікантропія» походить від давньогрецького слова lukanthrōpía (λυκανθρωπία), яке саме походить від слова lukánthrōpos (λυκάνθρωπος), що означає «людина-вовк». Стародавні письменники використовували цей термін виключно в контексті клінічної лікантропії, стану, при якому пацієнт уявляв себе вовком. Сучасні письменники пізніше використовували слово «лікантроп» як синонім слова «перевертень», маючи на увазі людину, яка, згідно з середньовічними забобонами, могла приймати форму вовка., s.v. lyncanthropy, n. and lyncanthrope, n.
В українській міфології В українській міфології, вовкулака — людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені — це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки — істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Вроджені вовкулаки бувають, коли вагітна жінка несподівано побачить вовка, або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина, що від неї вродиться, буде вовкулакою, чи вовкуномГнатюк «Демонологія» частина II, стор. 758.. Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього вовкулакаКіевская старина. 1891 рік. IV, стор. 82-83.. Зачаровані вовкулаки стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинутись через нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулакою. Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вовкулакомЯстребов «Матеріали.» стор. 71. . На Волині знана легенда про чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли він захотів їсти, побачив святого Юрія, що їхав білим конем. Святий Юрій наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і святий сказав йому: «Візьми собі цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі добути поживи»Грушевський М. С. «Історія української літератури» стор. 551..
Зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши його через хомутБорис Грінченко «Із уст народа», стор. 205.. Можна також сказати йому, щоб він перекинувся тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною …або вдарити його тричі перевеслом по голові.
Вовкулака в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.
Перші згадки про вовкулак в Україні сягають Русі. Полоцький князь Всеслав Полоцький XI століття, описаний у «Слові про полк Ігорів», був перевертнем, здатним рухатися з надлюдською швидкістю:
Історія
Індоєвропейська порівняльна міфологія Європейський мотив диявольського перевертня, який пожирає людську плоть, відсилає до поширеного розвитку Середньовіччя в контексті християнства, хоча історії про перетворення людей на вовків сягають корінням у ранні дохристиянські вірування. Вірування в те, що людина може перекидатися на вовка, належить, на думку деяких дослідників, до залишків давніх тотемістичних вірувань, що виводили той чи інший народ від тої чи іншої тварини.