Нікіта Смокина (, Молдавська кирилиця: Никита Смокинэ, російська: Никита Парфеньевич Смокина, Никита Парфеньевич Смокина; також відомий як Міхай Флорін; 14 березня 1894 — 14 грудня 1980) — етнічний румунський активіст, вчений і політичний діяч з території сучасного Придністров'я. Він особливо відомий своєю агітацією від імені румунів у Радянському Союзі. Спочатку він жив у Російській імперії, з відзнакою брав участь у Першій світовій війні. 1917 року він звернувся до румунського націоналізму, коли служив офіцером у російському Закавказзі. Смокина познайомився з більшовицьким лідером Володимиром Леніним, записавши тодішні толерантні погляди Леніна на емансипацію Румунії. Смочіне тоді діяв в Українській Народній Республіці, де очолював загальний кокус, сформований румунами в Тирасполі. Також був учасником Центральної Ради і заслужив репутацію борця за інтереси українських румунів.
Антикомуніст, Смокина ледве втік від більшовиків. Наприкінці 1919 року разом зі своєю вцілілою родиною він переїхав до Великої Румунії, зробивши її другою домівкою. Будучи протеже історика Ніколае Йорги, він здобув академічні дипломи та став відомим у всьому світі як експерт з прав меншин. На початку 1920-х років займався історичними дослідженнями, етнографією та фольклористикою, а також правознавством. Він став відомим як експерт з Придністров'я, яке за правління Радянської України перетворилося на Молдавську АРСР. Його книжки висвітлювали російщення краю та запровадження безрелігійності, яку офіційні представники Радянського Союзу виділили як небезпечний елемент. Міжвоєнна активність Смочіни також поширилася на гуманітарні зусилля, зокрема прийом біженців у Румунії, які втікали від Голодомору. Його наукова робота включала відновлення добільшовицького чи антиросійського румунського фольклору в Придністров'ї та за його межами.
Протягом більшої частини Другої світової війни Смокина спочатку підтримував авторитарний режим Іона Антонеску та служив при губернаторі Трансністрії Георге Алексяну. Пізніше він критикував антисемітський сплеск, втіленням якого стала одеська різанина. До 1942 року він став відомим своєю причетністю до конфлікту з Алексіану та Штефаном Булатом, але знову знайшов підтримку з боку уряду Антонеску. Зрештою він покинув регіон разом із 10 000 румунських біженців під час радянського контрнаступу 1944 року. Його діяльність як фольклориста, а також викриття радянської жорстокості зробили його оголошеним у розшук, коли Румунію захопив комуністичний режим. Це означало, що до середини 1950-х років Смокині довелося жити під вигаданими іменами. Зрештою його схопили, відправили до в'язниці та позбавили академічних почестей. Частково відновлений під час націонал-комунізму наприкінці 1960-х років, він провів останні десятиліття, заохочуючи комуністичну владу другого покоління зайняти твердішу позицію проти суперечливої радянської політики, такої як «молдовенізм».
Життєпис
Походження та молодість Нікіта Смокина народився на межі історичної Молдови та Бессарабії. Уся територія між Дністром і Південним Бугом («Подністров'я» у найширшому визначенні) входила на той час до складу російської Херсонської губернії. Як він пізніше розповідав, щедрий східний берег Дністра був домом для процвітаючої румунської громади; або, як він казав, справжня «румунська Каліфорнія». Його пізніші дослідження показали, що перша румунська присутність на цій території відбулася в Середньовіччі та відродилася через прикордонну політику козацької Гетьманщини, зокрема в 1650-х роках. Alex. N. Smochină, «Moldova de dincolo de Nistru», in Dacia, Issue 5/1941, p. 2 (digitized by the Babeș-Bolyai University Transsylvanica Online Library) За його словами, у міграції та переселенні молдавських селян на те, що стало його батьківщиною, було два основних етапи. Перший був за молдавського князя Георгія Дуки (кінець XVII ст.), а другий за російської імператриці Катерини IIBăieșu, p. 104. Смокина детально розповідав про румунські колонії «Новоросії» XVIII століття, які сягали на схід аж до Олександрії.
Смокини були нащадками румунських вільних селян (răzeși), вихідцями з Молдови і, як повідомляється, розмовляли архаїчним варіантом румунської мови. Історик літератури Ал. Гузар, який познайомився зі Смокиною в 1940-х роках, згадував, що його використання східного діалекту мало «аромат віків» і «здавалося дивом румунської мови». Vasile Iancu, "Al. Husar: 'Caracterul dă autoritate sacerdoțiului critic' ", in România Literară, Issue 24/2005 Місцем народження Смокини було село Махала, що на східному, позабессарабському, березі Дністра. Adrian Neculau, «Un român de peste Nistru», in Ziarul de Iași, March 26, 2011 Його батько, Парфені, близько 20 років був сільським старостою. Мати Нікіти, Ана Мірча, вживала термін «румун» в значенні «особа чоловічої статі». У пари народилося ще четверо дітей.
Спочатку відомий своїй родині як «Влайку», Смокина вивчив російську мову в православній церковній школі в Махалі, де він був колегою з майбутніми активістами Архипом Чурея та Мірчею Карпом. Потім він здобув середню освіту в Дубоссарах, отримавши золоту медаль за успіхи в навчанні. Згодом Смокина пішов до російської кадетської школи в МінськуBrăiescu, p. 92 і, за деякими даними, працював клерком Дубесарського трибуналу. Mihai Tașcă, "Vezi cine a fost transnistreanul care 'a românizat moldovenii' ", in Adevărul Moldova, December 22, 2011 Він цікавився філологією і згодом став одним із небагатьох румунських знавців старослов'янської мови. Коли вибухнула Перша світова війна, він служив у російській імператорській армії та воював на полях Кавказької кампанії. Його заслуги були нагороджені орденом Святого Георгія і таким чином він поповнив ряди російського дворянства. На той час він був одружений з Агафією, яка народила їхнього першого сина Александру Нікіту 28 червня 1915 року в Махалі.
Незважаючи на те, що він отримував російські нагороди, Смокина ставав дедалі більш ворожим до царського самодержавства та плекав «нестримну ненависть» до російських солдатів, які погано поводилися зі своїми «молдовськими» товаришами. Лютнева революція застала його в тилу в Тифліській губернії. Він був призначений військовим делегатом Конгресу неросійських народів, організованого при Спеціальному закавказькому комітеті в Тбілісі (травень 1917), де він вимагав румунськомовної освіти для молдавської діаспори. З'їзд направив його до Петрограда для переговорів з Радою робітничих і солдатських депутатів (літо 1917).Chelaru et al., p. 16 Як він пізніше зазначив, він випадково почув промову Володимира Леніна, лідера ультрареволюційної фракції більшовиків, яка працювала над поваленням російського Тимчасового уряду. Смокина був заінтригований обіцянкою Леніна про самовизначення для всіх меншин Росії: «Як молдаванин, я вважав це питання одним з найбільш важливих». Смокина було цікаво з'ясувати рівень прихильності Леніна в цьому питанні, і його запросили на інтерв'ю (як він згадував, це стало можливим лише тому, що один із охоронців Леніна був родом із Махали).
Відповідно до власного опису цієї зустрічі Смокина, коли його запитали про його бачення бессарабське питання, Ленін почав із заяви: «Ви, молдавани, не зацікавлені воювати на боці Росії, яка вже століттями культурно поневолює ваш рід, молдавани набагато розвиненіші за росіян». Ленін заявив, що молдавани повинні взяти до рук зброю і боротися проти двох «гнобителів»: Росії та «поміщицької Румунії». За словами Смокини, Ленін відкрито погоджувався з тим, що молдавани, бессарабці та румуни, по суті, були одним і тим же народом: «Черпіть натхнення у ваших румунських братів по крові, але, знову ж таки, остерігайтеся потрапити в пазурі румунських боярських експлуататорів. […] всі молдавани — румуни». Більшовицький теоретик, мабуть, підбурював придністровців і бессарабців поширити полум'я революції на «боярську Румунію», «втопити до біса румунського короля і створити радянську Румунію». За повідомленнями, Ленін також закликав придністровського делегата особисто саботувати військові дії на Кавказькому фронті, брататися з османами і вимагати «миру без анексій і контрибуцій». Як зазначили деякі румунські історики, «Ленін не збирався стримувати [незалежність нації], але не вказав досить чітко, що станеться, якщо вони захочуть досягти самовизначення в будь-якому суспільному порядку, крім комунізму».
Український депутат і румунський біженець Смокина повернувся батьківщину, яке поступово входило до нововизволеної Української Народної Республіки, і почав захищати інтереси місцевих румунів. Будучи головою махальського земства, він намагався запобігти руйнуванню суспільного і військового ладу і ледве врятувався від переслідувань більшовицьких комітетів. У грудні 1917 року, після того, як у Бессарабії закріпилася прорумунська Молдавська Демократична Республіка, він і Георге Маре були залучені до сепаратистського Конгресу придністровських молдаван у Тирасполі, де вони вивішували румунський триколор. Nicolae Dabija, «Trei culori…», in Literatura și Arta, October 27, 2011 Смокина заявив: «Ми так любимо нашу країну, що навіть наші ікони схожі на Румунію». До 1918 року він став префектом Тирасполя, потім посланцем Тираспільського повіту до Центральної Ради Києва, столиці нової Української Народної Республіки. У цей період Смокина став відомим своїми зусиллями запобігти приєднанню Бессарабії до УНР, відкрито критикуючи уряд Володимира Винниченка за виявлення таких анексіоністських бажань.
На захід від Дністра наприкінці 1918 року відбулося об'єднання Бессарабії з Румунією. Саме Придністров'я потрапила в українсько-радянську війну і була захоплена більшовицькою Українською Радянською Соціалістичною Республікою, утворивши «Молдавську автономну республіку». Досвід більшовицького правління Смокини був болісним, і він описав воєнний комунізм як травму: «Все майно було відібрано, [румуни в Трансністрії] залишилися голими, пригнобленими, у гіршому стані, ніж під час рабства»Datcu (2010), p. 17. Коли він готувався до еміграції, він побачив, як молдавські селяни набігли на його маєток. Він остаточно втік з Радянської України у Велику Румунію 25 грудня 1919 року, коли перетнув Дністер й оселився у колишній столиці Молдови Яссах. Історик Олег Галущенко зазначає, що йому це вдалося лише з другої спроби, оскільки з невідомих причин румунські прикордонники спочатку депортували його назад на український берег. Смокина «дивом вижив».
За словами Смокини, він був засуджений до страти українським комуністичним урядом, а його родичі зазнали жорстоких більшовицьких репресій. Його батька та двоюрідну сестру розстріляли, а майже всіх інших Смокин вислали до Сибіру. Смокина також повідомляє, що його старший брат втопився після того, як йому вдалося уникнути інтернування на Соловках, а його мати, яка була затримана в резервуарі, наполовину наповненому холодною водою, постраждала від смертельних травм. Його дружина Агафія втекла разом з ним, але син Олександр залишився. Він приєднався до них у 1922 році, коли кур'єр, призначений батьком, перевіз його до Яссів. У Румунії у подружжя народилася ще одна донька, охрещена як Клавдія, Ilie Gulca, Vlad Galin-Corini, «Cine se teme de Nichita Smochină?», in Jurnal de Chișinău, July 8, 2012 а також син, відомий у джерелах як Костянтин або Миколай. У його некролозі 1980 року згадується ще одна дочка, Антоанета.