Альбатро́си, або альбатро́сові (Diomedeidae) — родина морських птахів ряду буревісникоподібних (Procellariiformes), широко розповсюджених у Південному океані (води навколо Антарктиди) і в північній частині Тихого океану. На півночі Атлантики вони відсутні, проте на підставі викопних залишків можна припустити, що раніше вони зустрічалися і там. Альбатроси є одними з найкрупніших літаючих птахів, а у мандрівного (Diomedea exulans) і південного королівського альбатросів (Diomedea epomophora) розмах крил досягає рекордної величини — до 3,7 м і навіть більше. У забарвленні оперення у більшості альбатросів переважають чорні, білі й бурі кольори. Ніздрі містяться по боках дзьоба, кожна в окремій трубочці. Крила вузькі й довгі. Молоді птахи набирають вигляду дорослих особин на 4—5-й рік життя. Зазвичай всіх альбатросів поділяють на 4 роди, але з приводу кількості видів серед орнітологів є певні розбіжності.

Альбатросові комфортно відчувають себе в повітрі, уміло використовуючи динамічне і похиле ширяння для подолання значних відстаней з малою енергією. Живляться кальмарами, рибою, крилем, полюючи на поверхні моря або пірнаючи за здобиччю з повітря. Розмножуються в колоніях, переважно влаштовуючи свої гнізда на віддалених океанічних островах, часто спільно з іншими видами птахів. Моногамні, формування пари між самцем і самицею займає досить багато часу — зазвичай декілька років, при цьому залицяння супроводжується шлюбними танцями. Після утворення пара зберігається протягом всього життя. Сезон розмноження і виховання може тривати більше року, починаючи з кладки яєць і закінчуючи першим польотом молодих пташенят. У кладці буває тільки одне яйце.

З 21 виду альбатросових, що визнаються Міжнародним союзом охорони природи, 19 знаходяться під захистом цієї організації як види, яким більшою чи меншою мірою загрожує небезпека вимирания. У минулі століття популяція цих птахів різко знизилася унаслідок їх масового винищування заради пір'я для дамських капелюшків, а у наш час їх існуванню загрожують інтродуковані (тобто невластиві даній місцевості, завезені) тварини, такі як здичавілі коти, які полюють за яйцями, пташенятами і гніздовими птахами; забруднення навколишнього середовища; виснаження рибних запасів моря і загибель у риболовецьких снастях при ярусному лові. Високою є смертність птахів при рибному лові на гачок з наживкою, яка приваблює птахів. Урядові і природоохоронні організації розробляють заходи для зменшення цієї загрози.

Еволюція У своїх роботах Сіблі і Алквіст на підставі вивчення адаптивного розходження пришли до висновку, що ряд буревісникоподібних, до якого входять альбатроси, бере свій початок в олігоцені (35—20 млн років тому). Проте, можливо ця група з'явилася ще раніше: скам'янілі рештки птахів роду Tytthostonyx, який зазвичай асоціюється з буревісникоподібними, належать до крейдяного періоду (70 млн років тому). Молекулярний аналіз показує, що першими від єдиного стародавнього стовбура відійшли буревісники (Procellariidae), потім альбатроси, а пізніше — качуркові (Hydrobatidae) і пірнаючі буревісники (Pelecanoididae). Найранніші викопні знахідки альбатросів належать до еоцену, хоча деякі з них віднесені до родини лише ймовірно — з сучасними птахами вони мають мало спільного. Серед знахідок можна назвати роди Murunkus (середній еоцен, Узбекистан), Manu (ранній олігоцен, Нова Зеландія) і одну неописану форму (пізній олігоцен, Південна Кароліна, США). Крім того, ще одна скам'янілість — Plotornis (середній міоцен, Франція), раніше віднесена до буревісників, у наш час також розглядається як представник альбатросів. В останньому випадку знахідка належить до середнього міоцену, коли сучасні роди альбатросів вже сформувалися. Про це свідчать рештки видів Phoebastria californica і Diomedea milleri, що належать до середнього міоцену (15 млн років тому) і виявлені в Каліфорнії, США. Аналогічні знахідки в південній півкулі доводять розбіжність родів Phoebetria і Thalassarche близько 10 млн років тому.

У північній півкулі відомо більше викопних знахідок альбатросів, ніж у південній. Багато форм виявлено також і в північній частині Атлантичного океану, де в наш час альбатроси відсутні, причому більшість знахідок відносять до роду Phoebastria. Наприклад, залишки стародавньої колонії білоспинного альбатроса (Phoebastria albatrus) були відкриті на одному з Бермудських островів. Крім того, залишки виду Phoebastria anglica виявили у відкладеннях Північної Кароліни (США) і Англії.

Загальна характеристика Опис

Альбатроси — великі птахи, найбільші серед всіх буревісникоподібних. Дзьоб — великий, могутній і з гострими краями; наддзоб'я на кінці гачкувато заломлено. Дзьоб складається з декількох рогових пластинок і має пару довгих трубочок-ніздрів, що дали одну з назв ряду (трубконосі). На відміну від інших буревесникоподібних, у альбатросів ніздрі розташовані з боків дзьоба, а не у верхній його частині. Завдяки таким ніздрям у альбатросів є гострий нюх, що рідко зустрічається у птахів, і, як і представники інших споріднених родин, альбатроси шукають джерела корму за запахом. На ногах задній палець відсутній, а три передні пальці зв'язано суцільними перетинками. Лапи сильні в порівнянні з іншими трубконосими: зі всього ряду тільки альбатроси і південний гігантський буревісник (Macronectes giganteus) здатні добре пересуватися суходолом.

Оперення дорослих птахів у більшості видів зазвичай має різні варіації чорного верху і зовнішньої частини крил і білих грудей. Забарвлення птахів варіює від майже повністю білого, як у самців південного королівського альбатроса (Diomedea epomophora), у яких темними залишаються лише кінчики і краї крил, до темно-бурого, як в острівного альбатроса (Diomedea amsterdamensis), пір'я якого, переважно, темно-буре, а на грудях є виразна темно-коричнева смуга. У деяких видів з родів Thalassarche і Phoebastria на голові є особливі відмітини на зразок плям навколо очей чи сірі або жовті плями на потилиці. Три види альбатросів: (чорноногий альбатрос (Phoebastria nigripes), темноспинний димчастий альбатрос (Phoebetria fusca) і світлоспинний димчастий альбатрос (Phoebetria palpebrata)) — значно відрізняються від інших птахів, їх оперення майже повністю темно-коричневе або темно-сіре (у світлоспинного димчастого альбатроса). У молодих птахів оперення декілька відрізняється від оперення дорослих особин і їм потрібно кілька років для придбання зрілого забарвлення.

Розмах крил у деяких видів з роду Diomedea, зокрема, у мандрівного і південного королівського альбатросів, найбільший серед всіх видів птахів, що живуть нині, і може перевищувати 340 см. У решти видів розмах крил помітно менший. Крила жорсткі, довгі, вузькі і дугоподібні, з потовщеною передньою кромкою обтічної форми. Птахи здатні долати значні відстані, і при польоті використовують один з двох можливих технічних прийомів: динамічне або похиле ширяння. При динамічному ширянні вони отримують енергію вертикального градієнту вітру, переміщаючись у горизонтальних повітряних потоках з різною швидкістю вітру, і тим самим економлять власні сили. При похилому ширянні альбатроси набирають висоту при зустрічному вітрі і потім ширяють у зворотному напрямі. Відносна дальність ширяння альбатросів становить від 1:22 до 1:23, тобто, при опусканні на кожен метр висоти вони в змозі пролетіти 22—23 метри. При наборі висоти використовують плечові сухожилля, які при розтяганні фіксують крило і дозволяють утримувати його без м'язевих зусиль — (адаптація властива альбатросам і гігантським буревісникам).

Окрім застосування певної техніки ширяння, альбатроси використовують і передбачені метеоролігічні умови: у південній півкулі при русі на північ убік від гніздової колонії вони відхиляються за годинниковою стрілкою, а у зворотний бік — проти неїTickell, W. L. N. (2000). Albatrosses. Sussex: Pica Press, ISBN 1-873403-94-1. Вони так добре адаптувалися до повітряного способу життя, що серцевий ритм у польоті близький до фонової частоти ударів серця у стані спокою. Така ефективність досягається за рахунок того, що основні витрати енергії під час пошуку їжі витрачаються не на подолання відстані, а на зліт, посадку і полювання. Маючи чудові здібності до тривалого польоту, альбатроси долають величезні відстані у пошуках широкої розкиданої кормової бази і при цьому витрачають невелику кількість енергії. Будова крил дозволяє знаходитися в повітрі тривалий час, але робить альбатросів залежними від вітру і хвиль і недостатньо пристосованими до активного польоту. У більшості видів мускулатура розвинена недостатньо для тривалого махового польоту. У безвітрі птахи вимушені тривалий час відпочивати на поверхні моря до тих пір, поки порив вітру не допоможе їм злетіти. Сплять вони також на морі, а не в повітрі, як це колись вважалося. У видів роду Phoebastria є ще один спосіб польоту: вони ривком роблять змах крилами, а потім плавно ширяють у повітрі.

Розповсюдження Більшість альбатросів мешкають у південній півкулі від Антарктиди на півдні до Австралії, Південної Африки і Південної Америки на півночі. Виключенням є чотири види з роду Phoebastria, три з яких поширені в північній частині Тихого океану від Гавайських островів до Японських, Каліфорнії і Аляски, а один — галапагоський альбатрос (Phoebastria irrorata) — гніздиться на Галапагоських островах і годується у тихоокеанського узбережжя Південної Америки. Розповсюдження переважно на високих широтах пояснюється морфологічними особливостями, які вимагають наявність вітру при ширянні. Слабка здібність до активного махового польоту робить важкоздійсненним завдання перетину екваторіальної штильової смуги. Винятком є галапагоський альбатрос, який користується вітрами, що викликаються холодною океанічною течією Гумбольдта.

Причини, за якими альбатроси вимерли в північній Атлантиці, точно невідомі. Проте вважають, що колонія білоспинних альбатросів на Бермудських островах зникла унаслідок теплого міжльодовикового періоду, що викликав затоплення місць гніздування. Представники деяких південних видів іноді випадково залітають на північ і залишаються там протягом десятиліть. Один з таких «вигнанців», альбатрос Thalassarche melanophris, протягом багатьох років повертався в колонію північних олуш (Morus bassanus) в Шотландії в надії знайти там собі пару.

Використання супутникового спостереження дає ученим-орнітологам хорошу картину пересування альбатросів в океані. Вони не здійснюють сезонних міграцій, проте після закінчення періоду розмноження розосереджуються у великому діапазоні та — у разі південних видів — часто здійснюють приполярні навколосвітні подорожі. Є свідоцтво того, що у різних видів все ж таки є розділення природних зон. Порівняння екологічних ніш двох близьких видів — кемпебеллівського (Thalassarche impavida) і сіроголового альбатросів (Thalassarche chrysostoma), що гніздяться на островах Кемпбелл у Новій Зеландії, показало, що в першому випадку птахи годуються в районі мілин острова Кемпбелл, а в другому — в пелагічній океанічній зоні. Мандрівний альбатрос також шукає собі прожиток строго у водах завглибшки понад 1000 м, що дало привід одному ученому відмітити: «Таке враження, що птахи бачать знак „Входу немає“ там, де глибина зменшується до менше 1000 м» (). Крім того, різні зони проживання спостерігаються навіть у самиць і самців одного виду: дослідження щодо тристанського альбатроса (Diomedea dabbenena) показало, що, розмножуючись на острові Гоф (), самці після шлюбного періоду відлітають на захід від нього, а самки — на схід.

Живлення