Внутрішньонімецькі відносини

Внутрішньонімецькі відносини (нім. Innerdeutsche Beziehungen), також відомі як відносини ФРН-НДР, відносини Східної Німеччини і Західної Німеччини або німецько-німецькі відносини (нім. deutsch-deutsche Beziehungen), були політичними, дипломатичними, економічними, культурними та особистими відносинами. контакти між Федеративною Республікою Німеччина (Західна Німеччина або ФРН) і Німецькою Демократичною Республікою (Східна Німеччина або НДР), у період поділу в історії Німеччини від заснування Східної Німеччини 7 жовтня 1949 року до возз'єднання Німеччини 3 жовтня 1990 року.

Історія

Повоєнний період

Після беззастережної капітуляції Вермахту в травні 1945 року антигітлерівська коаліція між Сполученими Штатами і Радянським Союзом розпалася, і ідея поділу переможеної країни відтоді визначалася конфліктом між Сходом і Заходом, що зароджувався (холодна війна), що зробило внутрішньонімецький поділ частиною залізної завіси, що розділяла світ.

Важливими віхами поступового розмежування були План Маршалла під керівництвом США в 1947 році, а також реформа західної валюти та блокада Берліна в 1948 році. Інтеграція західних окупаційних зон до спільноти західних держав, а східної частини до системи СРСР ініцювала заснування Федеративної Республіки Німеччина та НДР у 1949 році.

Посилення холодної війни

Початок Корейської війни в 1950 році призвів до інтенсивних дебатів у Західній Німеччині щодо переозброєння Німеччини як внеску в захист Західної Європи в рамках Європейського оборонного співтовариства (EDC). У 1955 році дискусія завершилася вступом Німеччини до західного військового альянсу НАТО та створенням оборонної армії — Бундесверу .

Економічно молода Федеративна Республіка була пов’язана із західними державами на основі Римського договору 1957 року, який призвів до членства в Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС) та Європейському об’єднанні вугілля та сталі (ЄОВС), попередниках сучасної Європейської Союз (ЄС). Тим часом НДР була включена до Східного блоку : НДР приєдналася до Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) і, разом із новоствореною Національною народною армією, до Варшавського договору .

У той час як канцлеру Конраду Аденауеру вдалося поступово наблизити Федеративну Республіку Німеччина до Заходу, примирити країну з її європейськими сусідами та знайти близького партнера у Франції, громадяни Федеративної Республіки виграли від Wirtschaftswunder, підйому, спричиненого ринкова економіка та інтеграція в західноєвропейську економіку . Уряд НДР, навпаки, спирався на п’ятирічні плани і не поспішав стабілізувати економічну ситуацію. Через відсутність вільних виборів правляча Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН) також не мала легітимності, що призвело, серед іншого, до народного повстання 17 червня 1953 року, яке було припинене за допомогою радянських військ.

13 серпня 1961 року комуністичний режим де-факто розділив Берлін на Східний і Західний Берлін шляхом будівництва Берлінської стіни . Таким чином НДР тимчасово припинила зростаючий відтік високоосвіченого населення та будь-які надії на возз’єднання в найближчому майбутньому. Таким чином вдалося стабілізувати НДР. Люди, які залишилися в НДР, уже не мали можливості їхати на Захід через Західний Берлін і змушені були примиритися з режимом.

Західнонімецька політика розрядки Кубинська ракетна криза 1962 року, коли світ був на межі ядерної війни, ознаменувала поворотний момент холодної війни до політики співпраці та розрядки, що також вплинуло на внутрішньонімецькі відносини через зміну політичного клімату.

Тим не менш, востаннє німецька команда була на літніх Олімпійських іграх у Токіо 1964 року. У той же час НДР почала звільняти політичних в'язнів зі своїх в'язниць. Jan Philipp Wölbern: Der Häftlingsfreikauf aus der DDR 1962/63–1989. Zwischen Menschenhandel und humanitären Aktionen. Göttingen 2014, .

Вирішальну роль у політичному зближенні Німеччини відіграла нова Ostpolitik соціал-ліберального уряду під керівництвом канцлера Віллі Брандта. Ще до створення Великої коаліції, яка завершила еру Конрада Аденауера у 1966 році, Брандт, разом зі своїм прес-секретарем Егоном Бахром, розробив основні принципи зовнішньої політики, зокрема концепції «політики малих кроків», «змін через зближення» та «людської допомоги».У період із 1970 по 1973 роки, після символічного Ерфуртського саміту 1970 року, було укладено низку важливих договорів: Східні договори з Москвою, Варшавою та Прагою, Угода чотирьох держав щодо Берліна, Декларація про відмову від застосування сили до Східної Європи, а також Основний договір між ФРН та НДР.Ці домовленості вперше визнавали, що суверенітет кожної держави обмежується її національною територією, а незалежність і автономія кожної з них у внутрішніх та зовнішніх справах має поважатися. Доктрини Гальштейна та Ульбріхта, які раніше визначали політичне протистояння між НДР і ФРН, були подолані. Стаття 4 Основного договору закріпила принцип, згідно з яким «жодна держава не може представляти іншу на міжнародній арені або діяти від її імені».Водночас обидві держави не визнавали одна одну незалежними суб’єктами міжнародного права. Як наслідок, замість обміну послами, між Бонном і Східним Берліном було створено Постійні представництва, які підпадали під дію Віденської конвенції про дипломатичні зносини.Протокол про заснування представництв було підписано 14 березня 1974 року в Бонні. Постійне представництво НДР у Бонні підпорядковувалося Федеральній канцелярії, а Постійне представництво ФРН у Східному Берліні — Міністерству закордонних справ НДР.

7 травня 1974 року Віллі Брандт подав у відставку після справи Гійома .

Тим не менш, політика нормалізації сприяла розрядці міжнародного конфлікту між Сходом і Заходом і підготувала основу для Конференції з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року та переговорів щодо обмеження військ. Однак досягнуте «регульоване співіснування» закріпило статус-кво до такої міри, що після більш ніж 20 років в обох німецьких державах мало хто вірив у можливість возз’єднання.

У НДР люди відреагували на нові події розрядки новим розмежуванням, щоб знайти власну державну ідентичність. Своєю готовністю до діалогу держава здобула міжнародне визнання. У 1973 році Федеративна Республіка і НДР стали членами ООН . Зростання економічних показників також підвищило самовпевненість нації, що спонукало Volkskammer у 1974 році вилучити терміни німецької нації та возз’єднання з конституції Німецької Демократичної Республіки . Той факт, що занадто велика незалежність також може призвести до конфлікту з Радянським Союзом, вже відчув у 1971 році Вальтер Ульбріхт, якого на посаді першого секретаря SEDA змінив Еріх Хонеккер через його відмову від реформ.

1970-1988 роки Тим часом дві нафтові кризи 1970-х років мали руйнівний вплив на економічний розвиток НДР і призвели до невдоволення населення, але не до структурних реформ. З’явилися опозиційні групи були придушені тісною мережею інформаторів державної безпеки з метою підтримки політичної стабільності в країні.

Порушення внутрішньонімецьких відносин відбулося після публікації Spiegel маніфесту Ліги демократичних комуністів Німеччини (передбачуваної опозиційної групи в східнонімецькій державній партії SED) у січні 1978 року.

Тим часом внутрішньонімецькі відносини були напруженими через нову хвилю міжнародного переозброєння, кульмінацією якої стали подвійне рішення НАТО та радянська окупація Афганістану в 1979 році. Усередині країни уряд під керівництвом канцлера Гельмута Шмідта більше не міг справлятися з цим тиском і зрештою проклав шлях до коаліції ХДС/ХСС - ВДП під керівництвом канцлера Гельмута Коля . Ця коаліція намагалася підтримувати контакти з сусідньою німецькою державою, які були зміцнені візитом Шмідта до НДР у 1981 році. Крім того, врятувати НДР від фінансової краху можна було лише завдяки мільярдним позикам із Західної Німеччини. Відмова СЄПН застосувати до НДР реформи, запроваджені радянським державним і партійним лідером Михайлом Горбачовим, певною мірою ізолювала диктатуру СЄПН навіть у комуністичному таборі.

У 1986 році Айзенхюттенштадт і Саарлуїс заснували перше німецько-німецьке місто-побратимство .

Візит Еріха Хонеккера до Федеративної Республіки Німеччина в 1987 році, який планувався роками, розглядався обома державами як важливий крок у розвитку німецько-німецьких відносин. Керівництво НДР сприйняло цю подію як кульмінацію (де-факто) визнання.

1989/90

Горбачовська реформаторська політика перебудови та гласності разом із помітним розрядкою міжнародного конфлікту між Сходом і Заходом через забов’язуючі угоди про роззброєння між СРСР і США зрештою також призвели до революцій у 1989 році в окремих державах Східного блоку .

Відповідно до доктрини Сінатри Горбачова Москва більше не стояла на шляху поступової демократизації . Таким чином Угорщина змогла відкрити свій кордон з Австрією в серпні 1989 року. З початком масового виїзду опозиційні рухи в НДР також набули нового імпульсу, що призвело до загальнонаціональних демонстрацій у понеділок . 9 листопада 1989 року Гюнтер Шабовський, член Політбюро SED, оголосив на прес-конференції, що громадяни Східної Німеччини можуть вільно подорожувати, після чого були відкриті всі внутрішньонімецькі прикордонні пункти. Падіння Берлінської стіни стало вершиною в ході мирної революції.

Відкриття «вікна історії» для об’єднання Німеччини спонукало всі сторони діяти швидко та рішуче. Партія СЄПН запропонувала опозиційним силам переговори за круглим столом, тоді як Гельмут Коль одноосібно представив свою програму з десяти пунктів, спрямовану на подолання розколу Німеччини. 18 травня 1990 року уряд Східної Німеччини, очолюваний Лотаром де Мезьєром, який переміг на виборах до Народної палати 18 березня 1990 року, уклав Договір про створення валютного, економічного та соціального союзу. Ця угода стала ключовим кроком до інтеграції двох німецьких держав.

Беручи до уваги домовленості та рішення держав-переможниць воєнного та післявоєнного періодів, Договір «два плюс чотири» від 12 вересня 1990 року встановив остаточні домовленості щодо Німеччини. Відповідно до складу об’єднаної Німеччини входять території Федеративної Республіки Німеччини, Німецької Демократичної Республіки та весь Берлін. Вона не висуває жодних територіальних претензій до інших держав. Відтоді німецьке питання вважалося вирішеним у політичному плані та міжнародному праві.

23 серпня 1990 року Народна палата ухвалила рішення про приєднання Східної Німеччини до Федеративної Республіки Німеччина відповідно до статті 23 Основного закону. 20 вересня 1990 року німецький Бундестаг і Volkskammer (Народна палата) необхідною більшістю в дві третини голосів схвалили Договір про об'єднання . З 3 жовтня 1990 року землі Бранденбург, Мекленбург-Передня Померанія, Саксонія, Саксонія-Ангальт і Тюрінгія стали землями Федеративної Республіки Німеччина. Відтоді цей день став державним святом замість 17 червня як Дня німецької єдності .

У ніч з 2 на 3 жовтня 1990 року на будівлі Рейхстагу в Берліні було піднято федеральний прапор Німеччини .

Федеральне міністерство внутрішніх відносин Німеччини було розпущено 1 січня 1991 року.

Організаційним указом федерального канцлера від 27 жовтня 1998 року було призначено уповноваженого федерального уряду для нових земель Німеччини .

Навіть через 30 років після об'єднання Німеччини все ще існують значні розбіжності в умовах життя західних і східних земель.

Договори між Західною та Східною Німеччиною