Едуа́рд I Довгоно́гий також Молот шотландців (; лат. Malleus Scotorum; 17 червня 1239 — 7 липня 1307) — король Англії з династії Плантагенетів, який правив між 1272 та 1307 роками і приєднав до Англії Нижню мархію.
Едуард I був четвертим королем Англії з таким ім'ям (більш того, названий на честь попереднього, Едуарда Сповідника), але прийняв номер I, вважаючи початком сучасної йому англійській монархії норманське завоювання 1066 року. Таким чином, три англосакських Едварди залишилися в історії без номерів, але з прізвиськами (Старший, Мученик і Сповідник).
Загальні відомості Едуард — старший син короля Генріха III, за правління батька брав участь у політичних інтригах, у тому числі й у відкритому повстанні англійських баронів. 1259 року він на короткий час примкнув до руху баронів за реформи, які підтримували Оксфордські умови. Після примирення з батьком він залишався лояльним до нього в ході наступного збройного конфлікту, відомого як Баронська війна. Після битви під Льюїсом Едуард став заручником повсталих баронів, але за кілька місяців утік і долучився до війни проти Симона де Монфора. Після загибелі Монфора у битві під Івшемом (1265 рік) повстання згасло. Після заспокоєння Англії Едуард приєднався до Восьмого хрестового походу, вирушивши у Святу землю. 1272 року, коли Едуард повертався додому, помер Генріх III. 19 серпня 1274 року Едуард був коронований.
При королі посилилась центральна влада, почав регулярно скликатись парламент, з'явилась серія законодавчих актів, що регулювали сфери злочинів й відносин власності. Король придушив невелике повстання в Уельсі у 1276–1277 роках, а на друге повстання (1282-1283) відповів повномасштабним завоюванням. Підкоривши Уельс, Едуард поставив його під англійське управління, побудував численні замки й міста у сільській місцевості, заселив їх англійцями.
У зовнішній політиці спочатку відігравав роль миротворця, намагаючись зібрати новий хрестовий похід. 1286 року Едуард попередив франко-арагонський конфлікт, розірвавши перемир'я з французами. З падінням Акри 1291 року його роль змінилась, й після захоплення Гасконі королем Франції Філіпом IV Едуард створив антифранцузький союз, воєнні дії якого закінчились невдачею. 1299 року Едуард уклав мир з Францією.
Після смерті 1290 року шотландської королеви Маргарет Едуард втрутився як арбітр у боротьбу за шотландську спадщину й визначив наступником Маргарет Іоанна I Балліоля, потім вторгся в Шотландію, ув'язнив Балліоля в Тауер, 1298 року розбив повстання Вільяма Воллеса, захопив і стратив останнього (1305), однак невдовзі Роберт I Брюс підбурив нове повстання й по смерті Едуарда вигнав англійців з Шотландії.
У середині 1290-их років воєнні дії призвели до нестерпного зростання податків і Едуард стикнувся з опозицією, як з боку влади, так і з боку церкви. Кризу було подолано, але проблеми лишились невирішеними.
Едуард I помер 1307 року під час чергового походу в Шотландію, залишивши своєму старшому сину і спадкоємцю Едуарду II безліч фінансових і політичних проблем, в тому числі й війну з Шотландією, яка тривала.
За рамками того часу Едуард був людиною високою, за що отримав прізвисько «Довгоногий». Завдяки високому зросту й своєму темпераменту він вражав оточуючих, жахаючи сучасників. Піддані поважали його за те, що він втілював у собі ідею середньовічного короля, як солдат, правитель й побожна людина, проте інші критикували його за безкомпромісне ставлення до титулованого дворянства.
Оцінки нинішнього часу розходяться між собою, вважається, що в Едуарда було чимало досягнень за час свого правління, серед них відновлення королівської влади після режиму Генріха III, заснування парламенту, як постійного органу влади, створення дієвої системи збільшення податків, реформи закону через видання актів. Критикують Едуарда, зокрема, за жорстокі воєнні дії проти шотландців й вигнання євреїв з Англії 1290 року.
Ранні роки Едуард народився у Вестмінстерському палаці у нічДжерела вказують час народження як ніч з 17-го на 18-е червня. Таким чином точна дата народження принца невідома. з 17 на 18 червня 1239 року. Його батьками були король Генріх III й Елеонора Прованська. Хоча маленький принц серйозно хворів з різних причин у 1246, 1247 й у 1251 роках, він зростав здоровим і сильним. Едуард був на вихованні у Г'юго Гіффорда — батька майбутнього канцлера Годфрі Гіффорда, після смерті Гіффорда у 1246 році його замінив Бартоломео Пекке. Серед його друзів дитинства були його двоюрідний брат Генрі Генріх Алеманнський, син брата короля Генріха Річарда КорнуельськогоPrestwich (2004).. Генрі Алеманнський залишився близьким товаришем Едуарда, пройшовши з ним і громадянську війну, і хрестовий похід.
У 1254 році англійський престол остерігався кастильського вторгнення до Гасконі (належала Англії), що спонукнуло Генріха III влаштувати політичний шлюб його 14-річного старшого сина Едуарда та Елеонори, яка була дочкою короля Кастилії (Фердинанда III) й однокровною сестрою короля Кастилії Альфонсо X. 1 листопада 1254 року Едуард та Елеонора одружилися в кастильському абатстві Санта-Марія ла Реал де лас Уельгас. Як частину шлюбної угоди юний принц отримав щорічну виплату в 15 тисяч марок на рік.
Подарунки короля Генріха були дуже солідними та все ж Едуард набув лише малу долю незалежності. Ще 1249 року Едуард отримав Гасконь, але роком раніше Симон де Монфор, 6-й граф Лестер став королівським представником у цій провінції й, як наслідок, отримував з неї прибуток, тож de facto у Едуарда не було ніякої влади в Гасконі. У 1254 році принц отримав земельний наділ: більшу частину Ірландії й землі в Англії та Уельсі, включаючи марку Честер, однак король Генріх III зберіг частковий контроль над цими землями (особливо над Ірландією), тож влада Едуарда над цими землями була обмеженою і король привласнював більшу частину прибутків з цих володінь..
У період з 1254 до 1257 роки Едуард перебував під впливом родичів своєї матері, відомих як Савойський дім. Найвідомішим з них був П'єтро Савойський, дядько матері Едуарда.. Після 1257 року він дедалі більше почав переходити під вплив Пуатевінів (фракція Лузіньянів) — братів його батька, яких очолював Вільям де ВалансІзабелла Ангулемська, дружина короля Іоанна I Безземельного й мати короля Генріха III після смерті чоловіка стала дружиною Гуго X де Лузіньяна. . Дві групи впливових іноземців були ображені англійською аристократією, й у наступні роки стали центром баронського реформаторського руху. Відомі історії про непокірну й бурхливу поведінку Едуарда та його родичів Лузіньянів, що підняло питання про особисті якості спадкоємця короля. Події наступного року сформували характер Едуарда.
Ранні політичні прагнення
Вже 1255 року Едуард почав виявляти незалежність у політичних справах. У Гасконі він пристав на бік родини Солер у конфлікті між Солерами й Коломбами. Цей крок Едуарда суперечив політиці рівноваги між локальними угрупуваннями, яку провадив його батько. У травні 1258 року група магнатів підписала документ про реформу королівського уряду (так звані «Оксфордські провізії»). Реформа в основному була спрямована проти Лузіньянів. Едуард залишився на боці своїх політичних союзників й рішуче виступив проти «Оксфордських провізій». Реформатори досягли своєї мети з обмеження впливу Лузіньянів, і політична позиція Едуарда поступово почала змінюватись. У березні 1259 року Едуард увійшов до союзу з одним з головних реформаторів Річардом де Клером, 6-м графом Гертфордом, 2-м графом Глостером. Потім 15 жовтня 1259 року принц оголосив про свою підтримку мети баронів та про підтримку їхнього лідера Симона де Монфора.
Едуард підтримав Монфора з прагматичних міркувань, оскільки Монфор міг підтримати принца в Гасконі. Коли в листопаді король залишив країну, Едуард перейшов до відкритої непокори. Принц провів кілька зустрічей з реформаторами й підтримав їхню справу, завдяки чому його батько дійшов висновку, що Едуард замислює путч. Коли король повернувся до Англії, він спочатку відмовився бачити сина, але граф Корнуольський і єпископ Кентерберійський переконали короля, Едуард і Генріх остаточно дійшли згоди. Едуарда було відряджено за кордон, й у листопаді 1260 року він приєднався до Лузіньянів, які знайшли притулок у Франції.
На початку 1262 року Едуард повернувся до Англії та розірвав стосунки з кількома з його колишніх союзників Лузіньянів з фінансових причин. Наступного року король Генріх відправив спадкоємця в Уельс, в кампанію проти Ллівеліна ап Гріфіда, кампанія мала обмежений успіх. У квітні 1262 року в Англію повернувся Симон де Монфор (з 1261 року перебував за межами країни) і знову підняв баронський рух за реформи. У переломний момент, коли здавалось, що король знову задовольнить вимоги баронів, Едуард почав відновлювати контроль над ситуацією. Едуард твердо захищав королівські права його батька. Він возз'єднався з тими, від кого відвернувся роками раніше — серед них був друг його дитинства Генрі Алеманнський і Джон де Варенн, граф Суррей. Принц відбив у заколотників Віндзорський замок. За посередництва короля Франції Людовіка IX між двома сторонами були укладені «Ам'єнські угоди», які дуже сприятливо зустріли роялісти, але стали однією з причин подальшого конфлікту.
Громадянська війна
У 1264—1267 роках стався збройний конфлікт, відомий як баронські війни, між силами баронів, яких очолював Симон де Монфор, та роялістами, що залишались відданими королю. Першою сценою війни стало місто Глостер, яке Едуард спробував відбити у противника. З приходом на допомогу повстанцям Роберта де Феррерса, графа Дербі, Едуард пішов на перемир'я, яке він згодом розірвав. Потім принц узяв місто Нортгемптон, яке оборонялось сином де Монфора, після цього Едуард здійснив каральну кампанію проти земель графа Дербі. Сили баронів і роялістів зустрілись у вирішальній битві під Льюїсом 14 березня 1264 року. Едуард, очоливши праве крило, тримався стійко й невдовзі розбив лондонський контингент сил Монфора. Однак він здійснив нерозумне переслідування супротивника та, повернувшись, виявив, що решту королівського війська розгромлено. Відповідно до Льюїських угод, Едуард і його двоюрідний брат Генрі Алеманнський були видані Монфору і стали його бранцями.
Едуард перебував у полоні до кінця березня й навіть після звільнення лишався під суворим наглядом. 28 травня йому вдалось утекти і приєднатись до графа ГлостераЦе був Гілберт де Клер, 6-й граф Хертфорд, син Річарда де Клера, 5-го графа Хертфорд, 6-го графа Глостер, який нещодавно став на бік короля. Підтримка, яка надавалась де Монфору, почала слабшати, й Едуард порівняно легко завоював Ворчестер і Глостер. Тим часом Монфор уклав союз з валлійським вождем Ллівеліном ап Гріффідом й рушив на схід, щоб приєднатись до війська свого сина. Едуард раптово атакував молодого Монфора на квартирах його війська в замку Кенілворт, після цього він відрізав сили графа Лестера. Невдовзі війська супротивників зустрілись у другій значній битві баронських війн — у битві під Івшемом 4 серпня 1265 року. Армія де Монфора поступалась королівським силам у чисельності, його війська були розбиті, а сам він убитий на полі бою. Тіло барона було пошматовано.