Організа́ція Північноатланти́чного до́гово́ру, також Північноатланти́чний алья́нс або НАТО (, ) — міжнародна міжурядова організація, військово-політичний союз держав Північної Америки і Європи, які прагнуть досягти мети Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949.
Відповідно до статутних документів Альянсу головна роль НАТО полягає у забезпеченні свободи та безпеки країн-членів із використанням політичних і військових засобів. НАТО дотримується спільних для Альянсу цінностей демократії, індивідуальної свободи, верховенства права, мирного розв'язання суперечок і підтримує дані цінності в усьому євроатлантичному регіоні. Засадничим принципом Альянсу є спільність поглядів між північноамериканськими та європейськими членами НАТО, які поділяють однакові цінності та інтереси і віддані справі збереження демократичних принципів, що робить нероздільною безпеку Європи і Північної Америки. Альянс стоїть на захисті країн-членів від загрози агресії: головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних організованих дій усіх її членів у відповідь на напад ззовні.
Від часу свого заснування кількість нових держав-членів альянсу збільшилася з первинних 12 до 32 країн. Останньою державою-членом, яка приєдналась до НАТО, стала Швеція — 7 березня 2024 року. НАТО зараз визнає Боснію і Герцеговину, яка отримала План дій щодо членства в НАТО в грудні 2018, Грузію та Україну як кандидатів на членство в альянсі. Також 19 інших держав беруть участь у програмі НАТО — Партнерство заради миру, ще 15 країн беруть участь в інституціоналізованих програмах діалогу. Сукупні військові витрати всіх членів НАТО у 2020 році становили понад 57 % загальносвітового обсягу. Члени організації погодились, що їхньою метою є досягнення або підтримка цільових витрат на оборону щонайменше 2 % від їхнього ВВП до 2024 року.The Wales Declaration on the Transatlantic Bond , NATO, 5 September 2014.
Початок. Північноатлантичний договір
Підписання Північноатлантичної угоди і створення Альянсу безпосередньо пов'язані з подіями, що відбувалися у світі після Другої світової війни. Загроза післявоєнного реваншизму в Німеччині, а згодом і агресивна політика СРСР спонукали європейські країни і США шукати нової архітектури європейської безпеки. Зведення «залізної завіси», переворот у Чехословаччині в лютому 1948 року, блокада Радянським Союзом навесні того ж року окупаційних зон Берліна вимагали відповідного реагування.
Початком процесу створення оборонного союзу країн Заходу, можна вважати зустріч у Брюсселі 4 березня 1948 року представників Бельгії, Великої Британії, Люксембургу, Нідерландів і Франції, на якій обговорювалася англо-французька пропозиція розробки договору про взаємну допомогу. 17 березня 1948 року був підписаний Брюссельський договір. Метою Брюссельського договору була спільна протидія можливій у майбутньому агресії зі сторони Німеччини, а також військова кооперація як відповідь на можливу радянську агресію.
У разі іноземної агресії згідно з договором відносно невеликі військові сили союзників повинні були діяти спільно. Однак уже на перших зустрічах керівників міністерств оборони союзників, на яких оцінювались наявні військові ресурси держав-членів союзу, дійшли висновку про їх недостатність і необхідність отримання допомоги, зокрема від США — виник задум розширення західного оборонного союзу за рахунок Сполучених Штатів і Канади та створення спільної системи оборони в євроатлантичному регіоні. В березні-квітні 1948 року з відповідними пропозиціями до Білого дому звернулися міністри закордонних справ Франції Жорж Бідо та Великої Британії Ернст Бевін. Публічного розголосу концепція отримала під час виступу в парламенті Канади міністра закордонних справ (згодом — прем'єр-міністра) цієї країни Луї Сен-Лорана 28 квітня 1948 року. Наступним найважливішим кроком на шляху підписання Північноатлантичної угоди стало ухвалення 11 червня 1948 року сенатом США резолюції, яка дозволяла урядові укладати в мирний час договори про союзи з іншими державами за межами американського континенту. Втілення ідеї створення спільної системи оборони, перейшло в практичну площину.
У листопаді 1948 року розроблений Радою Західноєвропейського союзу проєкт атлантичного пакту був надісланий у Вашингтон. Узгоджений проєкт був підготовлений у грудні того ж року. В цей же період виник задум прилучення до запланованого проєкту низки держав Північної та Південної Європи, де якраз відбувалися дискусії щодо створення скандинавського та середземноморського регіональних безпекових пактів. Пропозиція не знайшла належної підтримки скандинавських країн (Швеція, Фінляндія), однак висловили бажання виступити підписантами договору Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. Текст майбутнього Договору дванадцяти держав був оприлюднений для ознайомлення широкої громадськості 18 березня 1949 року. Підготовка Договору отримала різкий спротив з боку СРСР, уряд якого 31 березня 1949 року виступив з нотою протесту, де зазначалося, що створюваний союз має агресивну спрямованість і суперечить як статуту ООН, так і наявним договорам між Радянським Союзом і Великою Британією, Францією та США. У відповідь на це міністри закордонних справ країн-підписантів у заяві від 2 квітня відкинули висловлені звинувачення, наголосивши на суто оборонному характері альянсу і його відповідності Статуту Організації Об'єднаних Націй.
Північноатлантичний договір був підписаний 4 квітня 1949 року у Вашингтоні представниками урядів Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португальської республіки, Сполучених Штатів Америки та Французької республіки. Після завершення процесу ратифікації Договору всіма учасниками та депонування відповідних документів у США він набув чинності з 24 серпня 1949 року. НАТО народилася як наслідок нездатності ООН того часу забезпечити мир у світі, тоді, коли СРСР ветував багато постанов Ради безпеки цієї організації. Для легітимізації нової організації скористалися 51-м пунктом Статуту ООН, у частині 5 у межах легітимного колективного захисту.
Концепцію новоутвореної міжнародної організації її перший Генеральний секретар лорд Ісмей окреслив як «тримати росіян на відстані, американців — всередині (Європи), а німців — під наглядом».
Історія розвитку і претворення Альянсу
Історія Північноатлантичного альянсу поділяється на низку періодів, чітке датування яких має умовний характер, оскільки процеси налагодження та розвитку механізмів співпраці між країнами-членами в політичній, військовій, економічній та гуманітарній сферах не завжди чітко збігаються. Ускладнює визначення чітких часових періодів і певне відставання цих процесів від корекції цілей та завдань НАТО. Однак офіційна історіографія альянсу, беручи до уваги виразність суттєвих змін щодо завдань, принципів і механізмів діяльності Альянсу, визначає такі основні періоди:
1949—1956 Цей період відзначається розв'язанням загальних проблем безпеки, становленням системи колективної оборони, створенням основних керівних органів Альянсу, пошуком оптимальної структури та складу учасників. Вихідна ідея створення ефективної системи євроатлантичної безпеки полягала у поєднанні збільшення військової потужності з економічним піднесенням європейських країн.
У жовтні 1949 року Конгрес США виніс рішення про надання європейським партнерам по НАТО військової допомоги в розмірі 1 млрд доларів. У поєднанні з економічними зобов'язаннями за «планом Маршалла», військова допомога Сполучених Штатів виступала додатковим джерелом безпеки та стабільності в Європі. Водночас встановлювалася центральна роль США в обороні Західної Європи та Північної Атлантики. У січні 1950 року президент США Гаррі Трумен затвердив план об'єднаної системи оборони Північноатлантичного регіону, який містив конкретні заходи, спрямовані на формування необхідних військових структур та джерела їх фінансування.
Іншим важливим напрямком розбудови оборонного Північноатлантичного альянсу стало створення його ключових фінансово-економічних та військових органів. Північноатлантичний договір передбачав тільки заснування Ради організації, яка, своєю чергою, мала створити Комітет оборони. Рада НАТО, що складалася з міністрів закордонних справ 12 держав-членів, створила Комітет оборони з 12 міністрів оборони, а також підпорядкований йому Військовий комітет у складі 12 начальників генеральних штабів. Новим органом, що відповідав згаданій концепції зміцнення безпеки, став Комітет економічного та фінансового захисту в складі 12 міністрів фінансів. Крім того, був створений Відділ торговельного флоту і Комітет з питань виробництва та озброєння. Всі ці органи перебували під контролем Ради НАТО на рівні міністрів закордонних справ. Постійним органом Ради НАТО була постійна рада, до якої входили 12 заступників міністрів закордонних справ. Суто воєнні питання вирішувала створена при військовому комітеті постійна стратегічна група з представників збройних сил США, Великої Британії та Франції. Цей орган здійснював командування військовими операціями і контролював п'ять регіональних оперативних груп: Північна Європа (зона відповідальності Данія, Норвегія, Велика Британія), Центральна Європа (Бельгія, Велика Британія, Люксембург, Нідерланди, Франція), Південна Європа — Західне Середземномор'я (Велика Британія, Італія, Франція), Канада — США — Північна Атлантика (усі країни Альянсу, окрім Італії та Люксембургу). Верховним головнокомандувачем об'єднаних збройних сил НАТО у Європі за згодою всіх держав-членів був призначений генерал Дуайт Ейзенхауер. 1 квітня 1950 року був ухвалений перший чотирирічний План колективної оборони НАТО.
В основу першої воєнної доктрини НАТО, яка отримала назву «Щит і меч», були покладені погляди на коаліційну оборону військово-політичного керівництва США: роль «щита» відводилася угрупованню сухопутних військ на Європейському театрі війни, на які за підтримки тактичної авіації і військово-морських сил покладалося ведення операцій до набрання чинності «меча», тобто американських стратегічних бомбардувальників — носіїв ядерної зброї. Ця стратегія, що спиралася на загрозу застосування ядерної зброї, єдиним власником якої серед країн НАТО були США, закріпила за ними провідну роль в самому блоці і в процесі оборонного планування, що не могло не позначитися на подальшому розвитку коаліційних доктринальних установок і стратегічних концепцій .
У травні 1951 року, з метою створення оптимальної моделі керівництва Альянсом розпочалася реорганізація структури його управління: реформовано вищий орган керівництва — Раду, до складу якої, крім міністрів закордонних справ, увійшли також міністри оборони та міністри фінансів держав-членів. Водночас були ліквідовані Комітет оборони та Комітет економічного і фінансового захисту, а основні їхні функції покладені на Відділ оборонної промисловості та Економічний і фінансовий відділ, що підпорядковувались постійній раді заступників міністрів закордонних справ. Повноваження цієї ради були значно розширені, вона стала основним виконавчим органом, що координував діяльність усіх інших структур. Завершальним етапом становлення Альянсу стало розширення та стабілізація складу його учасників. 18 лютого 1952 року до НАТО приєднались Греція і Туреччина, які займали стратегічну позицію в планах оборони Середземноморського басейну. Ще більш важливою подією у зміцненні системи європейської безпеки стало приєднання до Альянсу Федеративної Республіки Німеччини. Рішення про прийняття її до НАТО ухвалено на Паризькій конференції 23 жовтня 1954 року і набрало чинності 6 травня 1955.