Своєрідний літературний стиль англійської письменниці Джейн Остін (1775—1817) ґрунтується на поєднанні пародії, бурлеску, іронії, вільної непрямої мови та у деякій мірі реалізму. Вона використовує пародію і бурлеск для досягнення комічного ефекту та для критики зображення жінок у сентиментальних і готичних романах XVIII століття.
Стилі Пародії та бурлески
Юнацькі твори Остін являють собою пародії та бурлески на популярні жанри XVIII століття, такі як . У них вона з гумором демонструє, що звичні для сентиментальних романів заперечення соціальних умовностей, як-от презирство до батьківських настанов, є до смішного непрактичними; її герої «мертві для будь-якого здорового глузду»Waldron, 17; Litz, 7–14.. Інтерес Остін до цих комедійних стилів, на який частково вплинули праці романіста Френсіс Берні та драматургів Річарда Брінслі Шерідана і Девіда ГаррікаGrundy, "Jane Austen and literary traditions", 203; Kirkham, 35; Litz, 14–17., протягом усієї її професійної кар'єри проявлявся не дуже явноDoody, "The short fiction", 98..
Бурлеск Остін характеризується глузливою імітацією та перебільшеними, зміщеними акцентамиLascelles, 49, 55–72; Fergus, 20.. Наприклад, у «Нортенґерському абатстві» вона висміює сюжетні неправдоподібності та жорсткі умовності готичного романуJohnson, 35; see also Litz, 51–53; Fergus, 20–24; Mudrick, 39–40.. Однак вона не відкидає готику категорично. Як стверджує дослідниця , Остін з безтурботними веселощами висміює «стандартні готичні механізми — бурі, шафи, штори, рукописи», але загрозу тиранічного батька вона сприймає всерйозJohnson, 35; see also Mudrick, 46–48.. Остін використовує пародію і бурлеск не тільки для створення комедійного ефекту, а й, на думку критиків-феміністок, щоб показати, як сентиментальні та готичні романи спотворювали життя жінок, намагаючись прожити зображені в них роліGilbert and Gubar, 119; see also Kirkham, 35.. Як пояснювали і у своїй фундаментальній праці «Божевільна на горищі» (1979), Остін висміює «такі романні кліше, як кохання з першого погляду, верховенство пристрасті над усіма іншими емоціями та/або обов'язками, лицарські подвиги героя, вразливу чутливість героїні, проголошену закоханими байдужість до фінансових міркувань і жорстоку грубість батьків»Gilbert and Gubar, 151..
Іронія
Іронія є одним із найхарактерніших і найбільш обговорюваних літературних прийомів ОстінBrownstein, "Northanger Abbey, Sense and Sensibility, Pride and Prejudice", 34; Litz, 107–111; Mudrick 1–3.. Вона протиставляє простий сенс висловлювання комічному, підриваючи сенс оригіналу і створюючи іронічні диз'юнкції. У своїх юнацьких роботах вона спирається на сатиру, пародію та іронію, засновану на невідповідності. У її зрілих романах іронія висуває на перший план соціальне лицемірствоMudrick, 1..
Зокрема, Остін використовує іронію для критики шлюбного ринкуGilbert and Gubar, 112.. Ймовірно, найвідомішим прикладом іронії в Остін є перший рядок «Гордості і упередження»: «Загальновизнаною істиною є те, що самотній чоловік, який має гарні статки, неодмінно потребує дружини». На перший погляд, речення прямолінійне і правдоподібне, але сюжет роману йому суперечить: саме жінки без статків потребують чоловіків і шукають їх. До кінця роману істинність цього твердження визнає лише один персонаж, місіс Беннет, мати, яка шукає чоловіків для своїх дочокMandal, "Language", 29–30; Litz, 107..
Іронія Остін виходить за рамки рівня речення. Як пояснює дослідник Остін Ян Фергюс, «основним структурним прийомом у „Гордості і упередження“ є створення іронії в дії роману, що, подібно до паралелей і контрастів, кидає виклик увазі й судженням читача впродовж усього роману та, зрештою, також зачіпає його почуття»Fergus, 93; see Litz, 107–111 for another discussion of structural irony.. Іронія Остін проливає світло на слабкості окремих персонажів та її суспільства. У своїх пізніших романах, зокрема, вона спрямовує свою іронію «проти помилок закону, моралі та звичаїв, які не визнають жінок відповідальними істотами, якими вони є або мають бути»Kirkham, 92..
Невласне-пряма мова Остін найбільш відома завдяки розробці невласне-прямої мови — техніки, яку вперше застосували письменники XVIII століття Генрі Філдінг і Френсіс БерніPage, 124; Mandal, "Language", 30–31.. У вільній невласне-прямій мові думки і мова персонажів змішуються з голосом оповідача. Остін використовує її для того, щоб подати короткий зміст розмови або для того, щоб драматично чи іронічно стиснути мову та думки персонажаMandal, "Language", 30–31; Page, 121.. У романі «Чуття і чуттєвість» Остін вперше широко експериментує з цією технікою, зокремаButler, 189-90.:
Як пояснює дослідник творчості Остін Норман Пейдж, «перше речення — це пряма оповідь, „голосом“ [оповідача]; третє речення — звичайна непряма мова; але друге і четверте — це те, що зазвичай описують як невласне-пряму мову»Page, 122.. У цих двох реченнях Остін представляє внутрішні думки персонажа і створює ілюзію, що читач потрапляє в його свідомістьLynch, Economy of Character, 237.. Вона часто використовує непряму мову для другорядних персонажів. Однак Пейдж пише, що «для Джейн Остін... найбільша перевага невласне-прямої мови... [полягає] в тому, що вона дає змогу досягти деякої жвавості мовлення, не створюючи ні на мить видимості повного замовчування авторського голосу»Page, 134..
Теми Виховання та читання
В основі сюжетів Остін лежить виховання; її героїні проходять «процес, під час якого вони ясно бачать себе і свою поведінку» і тим самим «стають кращими людьми»Devlin, 1.. Наприклад, у романі «Гордість і упередження» Елізабет проходить через процес помилки, визнання помилки, каяття і рішучості стати кращою. Вона розуміє, що помилялася і щодо Вікхема, і щодо Дарсі. Під час аналізу своїх душевних процесів її осіняє, що вона ніколи не була об'єктивною щодо Дарсі. Вона розуміє, що, крім почуття антипатії, яке наполегливо зберігається, у неї немає об'єктивних причин для неприязні або відторгнення:
Оповідання Остін рухаються до цих моментів самореалізації, які є найдраматичнішими та найзапам'ятовуються в її романахButler, 176; Devlin, 3–4; Litz, 132—143.. Остін також намагається навчати читачів, особливо їхні емоціїFergus, 3–4.. Наприклад, у «Чутті і чуттєвості» та пізніших романах вона зосереджується на тому, щоб викликати засудження та співчуттяFergus, 39..
У всіх романах Остін читання асоціюється з інтелектуальним і моральним розвитком. Однак не всі практики читання призводять до «покращення». Ті персонажі, які читають поверхнево, щоб накопичити знання з метою продемонструвати своє розуміння культури (наприклад, Мері Беннет у «Гордості і упередженні»), або щоб похизуватися своїм соціальним статусом, не отримують вигоди від такого морального зростання. Ідеальний читач представлений в образі Елізабет, яка переглядає свою думку про Дарсі, перечитуючи його лист і залишаючись відкритою для його переосмисленняRichardson, 402; Armstrong, 138..
Мораль Мораль, що характеризується манерами, обов'язком перед суспільством і релігійною серйозністю, є центральною темою творів Остін. Спираючись на традицію Джонсона, Остін послідовно використовує такі слова, як «обов'язок» і «манери», у своїй художній літературі як означення своєї етичної системи. Манери для Остін — це не лише етикет, але й моральний кодекс. Згідно з однією важливою інтерпретацією, Остін можна вважати «консервативною християнською моралісткою», чий погляд на суспільство був «зрештою заснований на релігійному принципі». Однак твори Остін унікальні серед її сучасників тим, що містять мало посилань на Біблію, якщо взагалі містять їх. Натомість вона часто посилається на твори поетів-моралістів, таких як Вільям Коупер. Проте інші критики зазначають, що «Менсфілд-парк» можна розглядати як виклик консервативним романам 1790-х років, оскільки персонаж, який найбільше дотримується цінностей побожності, синівської покірності та скромності, Фанні, найбільше страждає від невдач консервативної ідеології.
Остін боялася, що економічні міркування візьмуть гору над моральними в людській поведінці; її найаморальніші персонажі — Вікхем, Мері Кроуфорд, містер Еліот — є найбільш економічно вмотивованими. Моральне вдосконалення в її творах стосується не лише персонажів, але й читачів. Її романи покликані «навчати і вдосконалювати емоції, а також сприйняття і моральне почуття»
Релігія Критики і коментатори давно зійшлися на думці, що Остін була «сумлінною і віруючою церковницею»MacDonagh, 4; Kelley, 152; Butler, 162, citing Richard Whately, one of Austen's earliest reviewers; Collins, 181—184; Wheeler, «Religion», Jane Austen in Context, 406, 409—410.. Згадки в її листах до Олівера Макдонаха свідчать про те, що Остін була ортодоксальною англійкою, що англіканську церкву вона сприймала (у патріотичних термінах) як національну за своїм характером, і що вона була задоволена «зростаючою релігійністю та розвитком суспільної моралі» в Англії впродовж її життяMacDonagh, 6–7; Kelly, 152; Butler, 162—164. 1939 року канонік Гарольд Енсон стверджував, що «романи Остін є релігійними не тому, що містять релігійну полеміку чи „сильний церковний мотив“… а тому, що вони показують „глибинні принципи, за якими люди живуть своїм життям і за якими вони судять про характери інших людей“». За словами Гері Келлі, «це стало домінуючим поглядом тих критиків, які вважають Остін релігійною письменницею»Kelly, 155..
На стиль Остін сильно вплинула мова Біблії короля Якова і, особливо, «Книга спільних молитов», яку Остін чула щотижня на англіканських богослужіннях усе своє життяDoody, «Reading», 348; Grundy, 195—196; also Jenkyns, 3–4 and Wheeler, 406.. За словами Ізабель Гранді, «майже доісторичні автори Старого Заповіту передали їй свою швидкість і лаконічність оповіді, а автори Нового Заповіту — свою чудову здатність проникати у свідомість обивателів і створювати ілюзію правдоподібності за допомогою однієї-єдиної деталі… її пристрасть до коротких оповідних речень — це те, що вона поділяє з Євангеліями»Grundy, 196.. Однак, незважаючи на те, що стиль Остін зазнав значного впливу цих творів, вона, скоріше за все, вирішила не посилатися у своїх творах безпосередньо на Біблію чи інші священні твори. Дуді зазначає, що «вона є унікальною серед письменників свого часу у своїй відмові допускати посилання на Біблію або на біблійних персонажів, сцени чи історії»Doody, «Reading», 348..
Критики неоднозначно оцінюють ставлення Остін до зростаючого євангелічного руху в англіканській церкві її часу. У перші два десятиліття XIX століття євангелісти стали потужною впливовою групою серед вищого середнього класу, що підтримувала реформи і виступала проти аморальності. На думку Батлера, незалежно від того, симпатизувала Остін євангельській релігії чи ні, її твори відображають зростаючу серйозність настроїв суспільства і прагнення до реформButler, 162–164.. Інші критики зайняли більш рішучу позицію щодо особистих поглядів Остін. Наприклад, Макдонах і Волдрон стверджують, що вона особисто не любила цей рухMacDonagh, 6–7; Waldron, 85.. Волдрон стверджує, що Остін не схвалила б ідеалізацію поведінки в рамках цього рухуWaldron, 85.. Макдонах вважає, що листи Остін та інші приватні записи свідчать про те, що з віком вона стала більш серйозною в релігійному планіMacDonagh, 4.. Романи «Менсфілд-парк» і «Переконання» найчастіше наводять як приклади зростаючої релігійності Остін. Наприклад, «Переконання» «трохи відрізняється від більш розслабленої, вседозволеної соціальної атмосфери трьох романів Джейн Остін, написаних до 1800 року», і містить частіші посилання на ПровидінняJohnson, 163.. У «Менсфілд-парку» головна героїня Фанні виступає за духовність і належну мораль. Саме вона найяскравіше характеризує роман Генрі Кроуфорда з Марією з релігійної точки зору, мовою гріха, провини та покарання. Вона зображена як серйозна, сувора християнка, що бореться, яка є не ідеальною, але такою що дуже стараєтьсяMacDonagh, 11–12..
Гендерність
Фемінізм