Націона́льний музе́й істо́рії Украї́ни — провідний історичний музей України, що за кількістю та значенням колекцій є одним з найзначніших музеїв країни. Його зібрання налічує близько 800 000 експонатів, серед яких є археологічні та нумізматичні колекції світового значення, етнографічні зібрання, колекції зброї, пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва, рукописів, стародруків, творів живопису та графіки, реліквії українського національно-визвольного руху ХХ століття, що відображають історію України від найдавніших часів до сьогодення. Найбільш цінні колекції виробів з дорогоцінних металів та коштовного каміння зберігаються у філії музею — Скарбниці. Заснований у 1899 році, з 1944 року музей розташовується в історичному серці Києва на Старокиївській горі. Будівля музею, що є пам'яткою архітектури, збудована у 1937–1939 роках за проєктом Йосипа Каракіса.
Назва Музей багаторазово змінював свою назву: 1899—1904 рр. — Музей старожитностей та мистецтв. 1904—1917 рр. — Київський художньо-промисловий і науковий музей ім. государя імператора Миколи Олександровича. 1917—1919 рр. — Київський художньо-промисловий і науковий музей (Національний український музей). 1919—1924 рр. — Перший державний музей. 1924—1935 рр. — Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка. 1935—1941 рр. — Центральний історичний музей. 1942—1943 рр. — Крайовий музей до- і ранньої історії або Крайовий музей прадавньої та давньої історії або Крайовий музей первісної та стародавньої історії (під час німецької окупації). від листопада 1943 р. — Державний Центральний історичний музей. 1944—1945 рр. — Державний Республіканський історичний музей. 1946—1950 рр. — Державний історичний музей. 1951—1965 рр. — Київський державний історичний музей. 1965—1991 рр. — Державний історичний музей Української РСР. від жовтня 1991 року — Національний музей історії України.Історія музею.
Поширена розмовна назва — «Історичний музей».
Історія
Створення та перші роки
Музей розпочав свою діяльність археологічною виставкою у серпні 1899 році як Музей старожитностей та мистецтв у недобудованому приміщенні по вулиці Олександрівській (нині це будівля Національного художнього музею). Будівлю музею спроєктував знаний київський архітектор Владислав Городецький, а кошти на її спорудження зібрали кияни. Засновником музею було Київське товариство старожитностей і мистецтв, зокрема відомі вчені Вікентій Хвойка, Данило Щербаківський, Вадим Щербаківський, Микола Біляшівський.
Першим відділом, створеним у музеї, був археологічний, яким керував український археолог Вікентій Хвойка. У 1902 році Микола Біляшівський став першим директором музею та відіграв значну роль у формуванні його колекцій.
Офіційне відкриття та освячення відбулося у 1904 році. Музей отримував пожертви від відомих меценатів, зокрема родин Терещенків та Ханенків, які фінансували археологічні експедиції та сприяли формуванню історичних та етнографічних колекцій. Щорічно заклад отримував пожертви — предмети прикладного мистецтва, нумізматичні колекції.
У 1909 році археологічний відділ музею налічував 15 тисяч одиниць, етнографічний — близько 13 тисяч, історичний — понад 600, художньо-промисловий — близько 400, а бібліотека — понад 1,7 тисяч книжок. Музейні колекції значно поповнилися завдяки діяльності Данила Щербаківського, який очолював історичний та етнографічний відділи. У 1910-14 рр. він організував експедиції майже до всіх українських губерній Російської імперії.
У 1912 році було створено відділ «Старий Київ», що став частиною Київського художньо-промислового і наукового музею. Ініціатором створення комісії та розробки програми розвитку відділу був Микола Біляшівський. У той час київські часописи закликали громадян передавати цінні предмети до музею, що дозволило поповнити колекцію печатками та корогвами київських ремісничих цехів, а також барельєфом Архистратига Михаїла та статуєю Феміди з київської ратуші.
Перша світова та Українська революція Після початку Першої світової війни музей продовжував свою роботу, поповнюючи фондові колекції та приймаючи відвідувачів. Він складався з археологічного, художньо-промислового, художнього, нумізматичного, історичного та етнографічного відділів, відділу «Старий Київ» та бібліотеки.
В часи Української революції (1917—1921) ідеологічно-просвітницька роль установи значно зросла. У 1917 році Микола Біляшівський розробив проєкт Національного українського музею, що мав бути створений на базі Київського художньо-промислового і наукового музею. Це питання розглядалося у період правління Центральної Ради, гетьмана Павла Скоропадського та Директорії, попри принципове схвалення цієї ідеї, через складну військово-політичну обстановку проєкт не було реалізовано.
Більшовицька окупація Після того, як більшовики захопили Україну, розпочався процес націоналізації культурних цінностей. Микола Біляшівський та Данило Щербаківський зробили великий внесок у порятунок цінних пам'яток, що надійшли до музейних фондів з приватних колекцій, церков, монастирів та розграбованих маєтків.
У червні 1919 року Раднарком УСРР видав спеціальний декрет, який оголосив Київський художньо-промисловий і науковий музей власністю держави та перейменував його у Перший державний музей.
Проте наприкінці 1923 року Миколу Біляшівського усунули з посади, а 21 квітня 1926 р. науковець, який перетворив музей з міського на загальнонаціональний, помер. Директором музею став колишній чекіст Андрій Вінницький, який намагався звільнити музей від усього «зайвого». Це призвело до нестерпної атмосфери в музеї, і в червні 1927 року Данило Щербаківський, зневажений таким підходом, скоїв самогубство.
У 1934 Всеукраїнський історичний музей виселили з його першої будівлі, залишивши лише експонати художнього та, частково, художньо-промислового відділів (1936 р. на їхній основі був створений Державний український музей). Історичний музей було переміщено до Музейного містечка на територію Києво-Печерської лаври, де експонати розмістили у непристосованих для цього монастирських приміщеннях.
Друга світова
Після початку німецько-радянської війни, найбільш цінні експонати евакуювали до міста Уфа (Башкортостан). Інші музейні колекції, зокрема археологічні та етнографічні, які залишилися у Києві, були переміщені до Будинку вчителя та Українського музею на вулиці Олександрівській. У 1942 році археологічний музей очолив німецький археолог Пауль Ґрімм, а його заступником був український археолог Петро Курінний. У період 1942—1943 років музей був перейменований на «Крайовий музей до- і ранньої історії». Значна кількість цінних музейних експонатів була вивезена до Третього Рейху у 1941—1943 роках.
Після вступу радянських військ до Києва, музей, який знаходився у Будинку вчителя, відновив свою діяльність у листопаді 1943 року. Деякі з колекцій музею зберігалися в інших місцях Києва.
У зв'язку з війною музейна колекція зазнала серйозних змін. Значна частина унікальних пам'яток музейної колекції була втрачена. Пізніше, за рахунок інших музеїв, таких як Львівський історичний музей, Львівський музей українського мистецтва, Одеський археологічний музей, Музей українського мистецтва, Софія Київська, Києво-Печерський заповідник та Чернігівський історичний музей, колекція музею поповнилась.
У травні 1944 року музей перевели у колишнього приміщення художньої школи імені Тараса Шевченка на вулиці Володимирській, 2, де він знаходиться й дотепер. Після війни співробітникам музею довелося довго систематизувати реевакуйовані та повернуті з Німеччини матеріали. Музей було відкрито для відвідувачів лише у 1948 році.
Післявоєнна радянська доба
Після відкриття музею на вул. Володимирській комуністична влада використовувала його для проведення обряду прийому в піонериЦей період діяльності висвітлювала книга: Київський державний історичний музей: путівник / відп. ред. М. М. Лисенко; М-во культури Укр. РСР. — Київ: Держполітвидав УРСР, 1955. — 164 с..
Згідно з розпорядженням Ради Міністрів УРСР від 22 листопада 1963 року, при музеї було створено спеціальний відділ «Золота Комора», який почав діяти як філія — Музей історичних коштовностей України з 1965 року.
Фонди історичного музею стали базою для створення інших його філій, таких як музей «Визволення Києва від фашистських загарбників» (зараз — Національний музей-заповідник «Битва за Київ у 1943 році») та музей «Косий капонір» (зараз — музей «Київська фортеця»). З фондів музею (25 тис. експонатів) було створено Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 років (зараз — Національний музей історії України у Другій світовій війні).
У «період застою» працівники музею сконцентрувалися на збиранні матеріалів, пов'язаних з так званими «досягненнями Радянської держави». Серед них були трудові рапорти колективів, соціалістичні зобов'язання, комплекси радянських героїв, вимпели, прапори, документи партійних з'їздів та інше. Музей повинен був пропагувати «досягнення соціалізму», нав'язуючи мешканцям УРСР та туристам ідею про «керівну та направляючу роль» Компартії в суспільстві.
Незалежність Після відновлення незалежності України й згідно із Постановою Кабінету Міністрів України від 15 жовтня 1991 р. на базі Державного історичного музею УРСР було створено Національний музей історії України. Таким чином музей одним із перших закладів культури України отримав статус Національного й відтоді має сучасну назву.
Після Революції гідності Від 26 лютого 2015 року до 16 березня 2020 р. генеральним директор музею була Тетяна Сосновська. Міністр культури В'ячеслав Кириленко написав з приводу її призначення у Twitter: «Впевнений, музей тепер запрацює по-новому». Під час зустрічі з колективом музею міністр наголосив, що настав час для підходів і експериментів, аби вдихнути життя в головний музей країни.Національний музей історії України очолила Тетяна Сосновська.Gazeta.ua 27 лютого 2015.
У листопаді 2015 музей став партнером та майданчиком для започаткованого спільно з ініціативою «LIKBEZ. Історичний фронт» проєкту «Відкрита школа історії». За словами його координатора Кирила Галушка, проєкт був сформований через необхідність «налагодити постійний робочий зв'язок між цехом фахових істориків і цехом фахових журналістів». В межах «Відкритої школи історії» в музеї що два тижня мали відбуватися відкриті науково-популярні публічні лекції експертів та фахівців на ті історичні проблеми, які є дражливими, актуальними, з приводу яких відбуваються суперечки в суспільстві.Презентація проекту «Відкрита школа історії» 30.10.2015. З 02:48 Свою підтримку проєкту також надали Український інститут національної пам'яті, Інститут історії України НАН України, Історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Першою стала лекція Кирила Галушка «Назва і простір: формування території України» 31 жовтня 2015 р.«30 ЖОВТНЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ „ВІДКРИТОЇ ШКОЛИ ІСТОРІЇ“ — ЛІКБЕЗУ ДЛЯ МЕДІЙНИКІВ» УІНП
Восени 2018 року, музей став майданчиком для поширення сучасних профільних знань серед українських музейників в межах освітнього проєкту «Школа музейних лідерів».
Сьогодення 17 березня 2020 року, за результатами відкритого конкурсу, директором музею був призначений доктор історичних наук Андрощук Федір ОлександровичКонкурсна комісія обрала нового очільника Національного музею історії.