Велика Індонезія () — ірредентистська політична концепція, яка прагнула об'єднати так звану малайську расу шляхом об'єднання територій Нідерландської Ост-Індії (і Португальського Тимору) з Британською Малаєю та Британським Борнео. Наприкінці 1920-х років концепцію підтримали студенти та випускники Малайського коледжу для вчителів Султана Ідріса, а також особи з Суматри та Яви, зокрема 28 вересня 1950 року Мохаммад Натсір і Сукарно. «Indonesia Raya» («Велика індонезія») була прийнята як назва того, що пізніше стало національним гімном Індонезії в 1924 році.
У той час як визначення Великої Індонезії є послідовним, визначення Великої Малаї () і пов'язаної з нею концепції малайського світу і царства ( і ) варіюється від практично синонімічного визначення Великої Індонезії до домінування, зосередженого на півострові.
Стародавня і колоніальна морська Південно-Східна Азія Стародавня концепція Нусантари підтримує історичне усвідомлення того, що територія Британської Малаї, Британського Борнео та Голландської Ост-Індії (приблизно морська Південно-Східна Азія) колись були об'єднані, особливо коли в 1824 році за Лондонським договором відбувся обмін владою між Великою Британією та Нідерландами, коли голландський колоніальний уряд замінив британський і став правити в Бенгкулу-Британській резидентській зоні, включно з районом Кепаксіан Паксі Пак Секала Брак в Бату Брак на острові Круї, Суматра, під корінними імперіями, такими як Шривіджая, Маджапагіт, і султанатами Малаккського султанату, Джохорського султанату та багатьох інших королівств на острові Борнео. Історія Шрівіджаї перетиналася з яванським королівством Маджапахіт (бл. 1293—1520 рр.). Перетин шляхів королівств Шрівіджая і Маджапахіт, двох історичних центрів сили в морській Південно-Східній Азії, схоже, призвів до такої боротьби за владу, яка визначала міжнародні відносини протягом століть. Постійною темою, яка накладає відбиток на історіографію Індо-Малайського архіпелагу, є конфлікт, породжений побоюваннями народів регіону щодо яванського домінування. Можна знайти багато інших прикладів, які ілюструють, як двір Маджапахітів на Яві намагався здійснювати вплив на малайські князівства. Виходячи з цього, ці історичні побоювання переслідували націоналістичні рухи, які агітували за Велику Індонезію та Велику Малаю.
Необхідно підкреслити три особливості колоніального внеску XIX і XX століть у розвиток «малайської раси». По-перше, у формулюванні Раффлза та деяких інших — формулюванні, яке було особливо впливовим — демографічні рамки, передбачені для «малайців», були відносно вузькими. Друга особливість колоніального формулювання полягає в тому, що поряд з відносно вузьким визначенням «малайця» за Раффлзом і вираженою зацікавленістю у визначенні расового походження, продовжували діяти й інші, більш м'які формулювання, хоча іноді й неофіційно. Пропагуючи малайську мову, голландці могли б просувати «малайців» як інклюзивний термін для позначення жителів «Індій» — але вони не зробили цього, оскільки нвживали слово тубільці (), а іноді й індійці (). Третя особливість колоніального впливу на формування «малайців», яку слід відзначити, має особливе значення, коли ми приходимо до проблем, що виникають під час поширення малайства в самій «малайській» спільноті: це те, що ідея «раси» налажела до егалітарної етики.
Пан-малайський союз ґрунтувався на розумінні схожості раси, спільності мови, релігії та культури між етнічними групами морської Південно-Східної Азії. Наприкінці 1920-х років ідея створення нової незалежної нації зростала серед населення Голландської Ост-Індії, особливо серед освічених прибумі (корінних індонезійців). На Малайському півострові запропонували ідею Великої Малаї. У Голландській Ост-Індії активна молодь індонезійських націоналістів була більш зацікавлена у створенні незалежної Індонезії. У 1928 році в Батавії (сьогодні Джакарта) індонезійські націоналістичні молодіжні активісти проголосили «Молодіжну обіцянку», в якій проголосили три ідеали: одна батьківщина, одна нація та підтримка однієї об'єднуючої мови. Малайська націоналістична група «Кесатуан Мелаю Муда», заснована в 1938 році Ібрагімом Якобом, була однією з найвідоміших організацій, що включила цю концепцію до своїх цілей
Друга світова війна Під час Другої світової війни прихильники Великої Індонезії співпрацювали з Японською імперією проти британців і голландців. Співпраця базувалася на розумінні того, що Японія об'єднає Голландську Ост-Індію, Малаю та Борнео та надасть їм незалежність. Було зрозуміло, що за умов об'єднаної японської окупації цих територій можливе утворення Великої Індонезії.
У січні 1942 року Кесатуан Мелаю Муда (КММ) попросив японців надати Малаї незалежність, яку японці обіцяли раніше. Це був перший запит на незалежність Малаї від політичного органу в масштабах Малаї. Проте запит було відхилено. Натомість японська влада розпустила Кесатуан Мелаю Муда та створила замість нього Малайську добровольчу армію.
У липні 1945 року Союз жителів Індонезійського півострова (, скорочено KRIS), назву якої пізніше буде змінено на «Kekuatan Rakyat Indonesia Istimewa» (Спеціальні індонезійські народні сили) було сформовано в Британській Малаї під керівництвом Ібрагіма Якоба та Бурхануддіна аль-Хельмі з метою досягнення незалежності від Великої Британії та союзу з Республікою Індонезія. Цей план був узгоджений із Сукарно та Гаттою.
12 серпня 1945 року Ібрагім Якоб зустрівся з Сукарно, Гаттою та доктором Раджіманом Ведіодінінгратом у Тайпінгу (Малайзія), Перак. Сукарно здійснив транзитну посадку в аеропорту Тайпін під час повернення із Сайгона до Джакарти. Раніше фельдмаршал Хісаїті Терауті викликав Сукарно в Далат, щоб обговорити незалежність Індонезії та отримати пряму заяву від Терауті про те, що Японська імперія дозволила незалежність Індонезії. Під час цієї зустрічі Якоб висловив намір об'єднати Малайський півострів у незалежну Індонезію. Саме під час цієї короткої конференції Сукарно в оточенні Гатти потиснув руку Ібрагіму Якобу і сказав: «Давайте сформуємо єдину Батьківщину для всіх синів Індонезії».
Сукарно і Мухаммад Ямін були індонезійськими політичними діячами, які погоджувалися з ідеєю цього великого союзу. Однак вони не хотіли називати цю ідею «Велика Малая» і запропонували іншу назву, а саме «Велика Індонезія». По суті, і Велика Малая, і Велика Індонезія — це однакові політичні ідеї. Небажання називати Велику Малаю через те, що вона відрізняється від Малаї, в Індонезії термін «малайський» більше стосується малайського племені, яке розглядається лише як одне з різних племен архіпелагу, що має рівне становище в регіонах Мінангкабау, Ачех, Ява, Сунда, Мадура, Балі, Даяк, Бугіс, Макассар, Мінахаса, Амбон і так далі. Об'єднання на основі раси або «малайської» етнічної групи може бути вразливим і контрпродуктивним з огляду на єдність Індонезії, яка включає різні етнічні групи, релігії, культури і раси, оскільки багато етнічних груп у Східній Індонезії, такі як папуаси, амбони і східні нуса тенгари, не належать до австронезійської малайської сім'ї, а до меланезійської.
Проте 15 серпня 1945 року імператор Хірохіто по радіо оголосив про капітуляцію Японської імперії. Відразу 17 серпня 1945 року Сукарно і Гатта проголосили незалежність Індонезії. Після того, як Індонезія проголосила свою незалежність, Кесатуан Мелаю Муда (KMM) була розчарована тим, що Малая не була включена до складу Індонезії, і вони вимагали реалізації обіцянки Сукарно та інших індонезійських лідерів відповідно до дискусії в Тайпінгу, Перак.
Однак, оскільки ситуація була небезпечною, Сукарно і Гатта вирішили відкласти переговори про об'єднання Малаї. Сукарно попросив Ібрагіма Якуба на деякий час не повертатися до Малаї, оскільки ситуація в Малаї була хаотичною, а британська армія вже висадилася там, щоб знову окупувати колонію.
Звинувачений у колабораціонізмі, 19 серпня Ібрагім Якоб вилетів японським військовим літаком до Джакарти. Якоб знайшов притулок у Джакарті разом зі своєю дружиною Маріатун Хаджі Сірадж, зятем Онаном Хаджі Сіраджем і Хасаном Мананом. Ібрагім Якоб, який боровся за об'єднання Малайського півострова з Індонезією, жив у Джакарті до своєї смерті в 1979 році.
Після капітуляції Японії в серпні 1945 року колишні кадри Кесатуан Мелаю Муда сформували ядро нових політичних рухів, таких як Малайська націоналістична партія, Ангкатан Пемуда Інсаф і Ангкатан Ваніта Седар. Після падіння японської влади в серпні 1945 року, а її ключових прихильників у Малаї звинуватили як зрадників і японських колабораціоністів, ідеї союзу півострова з Індонезією потьмяніли і майже забулися на малайському півострові.
З іншого боку, після проголошення незалежності Індонезії шляхом дипломатії під час Індонезійської національної революції між 1945 і 1949 роками Республіка Індонезія остаточно отримала незалежність від Нідерландів під час нідерландсько-індонезійської конференції за круглим столом у 1949 році. В той час як через протоки, після японської окупації, Малайський півострів повернувся під британський контроль.
Після Другої світової війни та протистояння Після закінчення Другої світової війни про ідею Великої Індонезії не обговорювали майже п'ять років. В Індонезії, де можливість створення політичної одиниці, що охоплювала б як Голландський, так і Британський архіпелаг, протягом короткого часу розглядалася, а потім була відкинута, «малайська» ідея просто не була впливовою. Навіть коли розглядали об'єднану державу, її вважали «Великою Індонезією», а не «Великою Малаєю», і в декларації про незалежність Індонезії 17 серпня 1945 року використано фразу «Ми, Велика Індонезія». Правителів (королівський двір і кераджаан) звинувачували у співпраці з голландцями, які боролися за повернення контролю над імперією від Сукарно і республіки, а також засуджували як «відсталих» і таких, що «смердять» феодалізмом. Керівництво кераджаан на Суматрі та Калімантані було скомпрометоване своїми минулими зв'язками з голландцями, а потім участю в голландських спробах створити федеративний устрій наприкінці 1940-х років. 17 серпня 1950 року президент Сукарно офіційно розпустив Сполучені Штати Індонезії та створив унітарну Республіку Індонезія. 28 вересня 1950 року був захоплений Амбон і включений до Республіки Індонезія. Між 1950 і 1962 роками Сукарно готувався до вторгнення до Західної Нової Гвінеї під евфемізмом звільнення після того, як Нідерланди готувалися до самовизначення території Західної Нової Гвінеї. Після Нью-Йоркської угоди 1962 року НідерландськаНова Гвінея була передана Організації Об'єднаних Націй. Сукарно рішуче виступив проти британської ініціативи деколонізації, яка передбачала утворення Федерації Малайзії, яка включала б Малайський півострів і Північне Борнео. Така ворожа політична позиція призвела до індонезійсько-малайзійської конфронтації на початку 1960-х років, яке проявилося у неоголошеній війні з невеликими транскордонними битвами та військовим проникненням на Борнео. Сукарно звинуватив нову державу Малайзію в тому, що вона є британською маріонетковою державою, яка спрямована на встановлення неоімперіалізму та неоколоніалізму в Південно-Східній Азії, а також на стримування індонезійських амбіцій бути регіональною гегемонічною державою. Також було припущено, що кампанія Сукарно проти утворення Малайзії була мотивована бажанням відокремити Малаю, Північне Борнео, Саравак і Сінгапур як окремі країни, отже, не підкоряючись британській пропозиції щодо деколонізації, називаючи це неоколоніалізмом, зробленим британцями держави як способу поширення британської гегемонії в регіоні.