Ібн Хальдун (ібн Халдун), Абу Зейд 'Абд ар-Рахман бін Мухаммад ібн Хальдун аль-Магрібі, аль-Андалусі, ат-Тунісі, аль-Хадрамуті (, латинкою Ibn Khaldun; 27 травня 1332— 17 березня 1406, 732—808 хіджри) — арабський ісламський вчений, історик, філософ і соціолог. Він загальновизнаний як один із найвидатніших суспільствознавців СередньовіччяBernard Lewis: «Ibn Khaldun in Turkey», in: Ibn Khaldun: The Mediterranean in the 14th Century: Rise and Fall of Empires, Foundation El Legado Andalusí, 2006, , pp. 376—380 (376) S.M. Deen (2007) Science under Islam: rise, decline and revival. і вважається багатьма вченими головним попередником історіографії, соціології, економіки та демографії.• Joseph J. Spengler (1964).
Його найвідоміша книга, «Мукаддима або Пролегомени» («Вступ»), яку він написав за шість місяців, як він стверджує у своїй автобіографіїAli Zaidi, Islam, Modernity, and the Human Sciences, Springer, 2011, p. 84, вплинула на османських істориків 17-го та 19-го століть, таких як Катіп Челебі, Мустафа Найма та Ахмед Джевдет-паша, які використовували її теорії для аналізу зростання та занепаду Османська імперія. Ібн Халдун спілкувався з Тамерланом, засновником імперії Тимуридів.
Його називають одним із найвидатніших мусульманських та арабських учених та істориків. Нещодавно роботи Ібн Халдуна порівнювали з роботами впливових європейських філософів, таких як Нікколо Макіавеллі, Джамбатіста Віко, Девід Юм, Г. В. Ф. Гегель, Карл Маркс і Огюст Конт, а також економістів Давида Рікардо та Адама Сміта, припускаючи, що їхні ідеї знайшли прецедент (хоча і не мали прямого впливу) у його працях. Він також вплинув на деяких сучасних ісламських мислителів (наприклад, представників традиціоналістської школи).
Біографія Ібн Хальдун народився в Тунісі 27 травня 1332 року. Його повне ім'я — Валі-д-Дін Абд-ар-Рахман Ібн Хальдун. Життя та діяльність Ібн Хальдуна відома достатньо добре, оскільки він залишив після себе свої спогади «Знайомство з Ібн Хальдуном та його подорожами на Захід та Схід», що є своєрідною «Автобіографією».Published by Muḥammad ibn Tāwīt aṭ-Ṭanjī, Cairo 1951
Розпочавши кар'єру простим придворним писарем, Ібн Хальдун став згодом особистим секретарем султана Абу-Інана в Фесі, а потім спеціальним емісаром нового феського султана Абу-Саліма, послом гранадського султана Мухаммада до короля Кастилії Педро Жорстокого, і нарешті хаджибом у султана Бужі Абу-Абдаллаха. Це була вершина політичної діяльності Ібн Хальдуна. На схилі свого життя йому довелося служити «завойовнику Всесвіту» Тамерлану (Тимуру), і тільки непередбачені обставини перешкодили йому перебратися в Самарканд. Він повернувся до Каїру, де помер у 1406 році й був похований на каїрському цвинтарі.
Твори Окрім «Вступу» та семитомної історії під назвою «Книга повчальних прикладів та збірка повідомлень про дні арабів, персів, берберів та їхніх сучасників, які володіли могутньою владою», наприкінці якої можна віднайти ще й автобіографію автора («Знайомство з ібн Хальдуном, автором ціє книги»), мислитель створив ще низку праць, з яких до наших часів дійшли:
«Ядро „Короткого викладу“ основ віри». Цей трактат, який містить у собі фрагменти праці «Короткий виклад думок давніх та їх наступників» Фахр ад-Діна ар-Разі (1149—1209 рр.), коментарі Насир ад-Діна ат-Тусі (1201—1274) а також самого ібн Хальдуна, написаний автором у віці 19—20 років. Він демонструє надзвичайно високий рівень філософської освіти ібн Хальдуна.
«Зцілення того, хто запитує і покращення запитань». Російська дослідниця С. М. Бацієва встановила, що ця праця була написана ібн Хальдуном у пізній, «каїрський» період життя (1382—1406 рр). Він присвячений ісламському містицизму — суфізму, послідовником якого був і сам ібн Хальдун. Цей трактат-послання написаний з приводу певних дискусій між суфіями Андалусії (територія Піренейського півострова).
Політико-правові погляди Класична мусульмансько-правова політична думка розглядала халіфат як особливу модель організації держави. На основі порівняння форм виконавчої влади та правового становища Халіфа зі структурою інших держав до XIV ст. вона змогла розробити класифікацію форм правління, яка перш за все пов'язана з ім'ям видатного вченого Ібн Хальдуна (1332—1406). Відмінною особливістю вчення Ібн Хальдуна про державу і політику, викладеного ним у знаменитому трактаті «Мукаддима» («Вступ»), є з'єднання філософського та юридичного підходів до держави на загальному тлі історико-соціологічного аналізу. Перш за все, він ставив завдання виявити «природні закони» становлення, розвитку і падіння держави, які розглядав як показник, форми, критерій та прояви «цивілізації». Інша характерна риса його теорії полягала в тому, що вчений вивчав не ідеальну, а реально існуючу мусульманську державу вже тоді, коли правителі у своїй політиці далеко відійшли від принципів мусульманського права. На цій основі він зміг простежити історичну еволюцію халіфату і розробити оригінальну класифікацію форм правління.
За вченням Ібн Хальдуна, будь-яке суспільство в силу природи самої людини потребує «стримуючого початку», покликаний протистояти «природному» прагненню людей до агресії та взаємному винищуванню. Така примусова влада і відрізняє державу від простого «проводу» плем'ям і є показником рівня цивілізації, досягнутого тим чи іншим народом. Держава пригнічує членів суспільства, згуртовує племена в єдине ціле і здійснює примусову владу як по відношенню до своїх підданих, так і у зовнішній сфері. «Внутрішня» сторона цієї влади полягає у всевладді правителя, здатного силою керувати підданими, реалізовувати закони, забезпечувати порядок всередині держави, збирати податки і формувати армію. Зовні верховна влада держави проявляється в її непокорі будь-якої іншої влади або примусу. Державна політика Ібн Хальдуна, не обмежується одними правителями, а включає участь у ній всіх підданих. Тому і всі зміни держави пов'язані не просто зі змінами становища глави держави, але всього суспільства в цілому. Сама держава має певні тимчасові рамки існування, обумовлені віком трьох поколінь. Протягом цього терміну воно проходить п'ять етапів розвитку: виникнення нової примусової влади замість колишньої; зосередження верховної влади в одних руках після того, як правитель розправиться з усіма своїми спільниками, що допомагали йому прийти до влади; розквіт держави, в якому панує порядок, спокій і впевненість; перехід до насильства і деспотичних методів правління для придушення опозиції; занепад і загибель держави. Ібн Хальдун не тільки розглядав питання про етапи розвитку держави в теоретичній площині, але і спробував застосувати свою теорію до аналізу історичної еволюції халіфату, його перетворення в монархію. Основною причиною такого перетворення він вважав кризу соціальних умов громади, коли як початок, що об'єднував мусульман, «віру замінив меч». В результаті якщо спочатку халіфат був позбавлений ознак монархії, то поступово форма правління мусульманської держави стала поєднувати в собі риси халіфату і монархії і врешті-решт перетворилася на монархію в повному розумінні. На думку Ібн Хальдуна, мусульманське суспільство в своєму розвитку пройшло чотири етапи: повний («чистий») халіфат «праведних» халіфів; поступовий перехід до монархії при збереженні зовнішніх атрибутів халіфату, коли «віра» була поступово замінена «силою» при збереженні — це особливо важливо підкреслити — всіх основних цілей і функцій халіфа (тобто йдеться про зміну методів досягнення цілей, заради яких халіфат був створений), а «консультації» і договір халіфату поступилися місцем силі меча і деспотичним методам правління (від Муавії до початку халіфату Аббасидів); претворення держави по суті в монархію при збереженні за ним лише назви «халіфат» (халіфат Аббасидів); розпад єдиної мусульманської держави і завоювання арабів іншими народами, коли держава навіть офіційно перестало іменуватися халіфатом і глава держави перестав бути муджтахидом.
Ібн Хальдун виділяв три різновиди форм правління — «природну» монархію, «політичну» монархію і халіфат. Сутністю першої з них, на його думку, є управління підданими виходячи лише з особистих корисливих спонукань правителя, його суб'єктивних оцінок і примх. Інакше кажучи, «природна» монархія — деспотичний режим особистої влади, не пов'язаний якими-небудь, крім суб'єктивтивних, інтересами. На відміну від даної форми, для «політичної» монархії характерно таке правління, яке існувала на раціональних, «розумних» критеріях, проведення політики захисту «земних» інтересів і протидії всьому тому, що наносить «шкоду» підданим. Ібн Хальдун оцінив цю форму двояко: з одного боку, він підкреслював її позитивні аспекти (здійснення «раціональної» справедливості), з іншого — критикував за те, що політика правителів при даній формі не пов'язана релігійними цінностями. Що ж стосується халіфату, то тут цей недолік усунуто, оскільки влада халіфа над підданими спирається на мусульмансько-правові основи і одночасно спрямована на захист віри і здійснення земних справ. Іншими словами, «законом» халіфату є не суб'єктивні бажання правителя або суто «раціональні» принципи, а принципи священного мусульманського права, в яких — і тільки в них — ідеальним чином враховуються всі без винятку інтереси підданих, навіть такі, які не можуть бути зрозумілі раціонально. Природно, Ібн Хальдун віддає перевагу халіфату, що поєднує в своїй формі як релігійні, так і земні цінності.
Якщо суверенітет монархії, на думку Ібн Хальдуна, полягає в примусовій силі, то суверенітет халіфату — в мусульманському праві, яке уособлює вищу справедливість . Монарх — «чужий» для підданих правитель, бо він править, спираючись виключно на примусову владу, а халіф — «свій» глава держави, що спирається у своїй політиці на загальне переконання в справедливості шаріату. Політична теорія Ібн Хальдуна стала тією вершиною, досягнувши якої мусульмансько-правова політична теорія, по суті, зупинилася в своєму розвитку. У період османського панування важко знайти хоча б одного мислителя, який додав що-небудь до класичної розробки проблем халіфату і форм правління. Наука в цілому виявилася в руках богословів і тих правознавців, які були однією з опор офіційної влади.
Вчення В основі історіософського вчення ібн Хальдуна знаходяться ідеї соціологічного спрямування. У створеній ним «науці про людське об'єднання» мислитель детально обґрунтовує теорію, яка згодом, вже у європейській науці, отримала назву «теорії соціального договору». Продовжуючи розвивати соціально-політичне вчення арабських перипатетиків, зокрема аль-Фарабі, ібн Хальдун переосмислює суспільство зовсім в новому руслі — руслі кратоцентризму. Стимулом створення суспільства є не лише забезпечення загальнолюдських потреб, а й «стримування від ворожості». Остання є особливістю людської природи. Саме таку функцію на перших етапах розвитку виконує мульк — царська влада, яка, відповідно до уявлень ібн Хальдуна, «характеризується перевагою над кимось та примусом». В певних аспектах вона навіть підміняє релігію адже, як відзначає мислитель, «помиляється той, хто вважає релігійну місію обов'язковою». Стабільність царської влади гарантується почуттям групового духу, сформованого на основі родинних або дружніх зв'язків. Втім, перші є тривкішими. «Груповий дух» ('асабійя, букв. — «прив'язаність») виступає як надійного підґрунтя для створення династії, тривалість перебування при владі якої в середньому сягає 120 років. В залежності від економічних та соціальних показників, ібн Хальдун виокремлює два типи суспільств — «бадавва», тобто «сільське, кочове суспільство» (наприклад, кочові араби — бедуїни), а також «хадара» — «осідле, міське населення».