Дучкін Семен Степанович (Дучко; рос. Дучкин Семен Степанович; , село Стретенка, тепер Узункольський район, Костанайська область, Казахстан — , місто Харків) — радянський військовий діяч, капітан-лейтенант та капітан 2-го рангу, автор автобіографічних повістей.
Життєпис Народився у неіснуючому сьогодні селі Стретенка в Казахстані в родині переселенців (1898 р.) із Полтавщини Степана Степановича Дучко та Поліни (Палагеї) Спиридонівної Худолєєвої (Петрушиної, за другим шлюбом з 1920). Батько працював сільським та волосним писарем в селі Стретенка, після революції 1917 р. —діловодом.
З 1924 року навчався три класи спочатку в Стретенській школі, а з 1927 року — в Пресногорьковскій загальноосвітній школі Узункольського району Кустанайскої області Казакської АРСР, яку закінчив у 1931 році. У цей час, під впливом русифікації, було змінено його прізвище Дучко на Дучкін. Проживав у гуртожитку для сиріт.
30 жовтня 1931 року вступив до Ленінградського вищого військово-морського училища імені Фрунзе. Після закінчення військово-морського училища у 1936 році служив на Дніпровському флоті помічником начальника нештатної Об'єднаної школи флоту, до 1938 року був також помічником командира монітора «Ростовцев». До січня 1940 року — командир броньованого катеру №112.
З 1 по 9 вересня 1941 року в званні лейтенанта служив капітаном морських суден, зокрема монітору «Смоленськ» у складі Чернігівського загону під час оборони Києва та помічником командира монітору «Жемчужин» . У складі дивізіону "Жемчужин (монітор)" брав участь у боях біля гори Рени, перекриваючи прорив біля села Переправа, а також в обороні міста Каневау складі Кременчуцького загону кораблів. Потім служив начальником штабу Чернігівського загону кораблів Пінського флоту в обороні міста Чернігова. Після виходу з оточення 5 листопада 1941 року прибув на Червонопрапорну Амурську Флотилію (ЧАФ), де був капітаном рятувального судна «П—1» 83-го загону ЧАФ. Член ВКП(б).
Демобілізувався в 1956 році. Останні 40 років, аж до самої смерті проживав в Україні, у Харкові.
Помер у 1993 році від раку.
У 2012 році у Харкові побачила світ його автобіографічна повість «Степова ковила».
Родина Був одружений з землячкою Любовю Крисенко з Черкащини. У грудні 1939 р. в Пінську, в Білорусі, народився його старший син Микола, у 1942 р. в Києві його дочка Тетяна, а у травні 1945 р. у Хабаровську син Олександр.
Нагороди орден Леніна (30.12.1956) орден Червоного Прапора (27.12.1951) два ордени Вітчизняної війни ІІ ст. (14.09.1945, 6.04.1985) орден Червоної Зірки (5.11.1946) медаль «За бойові заслуги» (3.11.1946) медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1945) медаль «За перемогу над Японією» (1945)
Примітки
Джерела Дучкин Семен Степанович Дучкин С. С. Степная колыбель. Харьков. 2012.
Студьонова Людмила. Долі обпалені війною. ISBN 966-340-079-x Ніжин, Видавництво «Аспект-поліграф» 2005.- С. 16.