Енн Тайлер (нар. 25 жовтня 1941) — американська письменниця, авторка короткої прози та літературна критикиня. Опублікувала двадцять чотири романи. Романи «Вечеря в ресторані "Ностальгія"» (1982), «Турист мимоволі» (1985) та «Уроки дихання» (1988) стали фіналістами Пулітцерівської премії з художньої літератури, а роман «Уроки дихання» здобув цю премію 1989 року. Авторка також здобула премію Джанет Гайдінґер Кафки, премію Ambassador Book Award та премію Національного кола книжкових критиків. 2012 року письменниця здобула премію The Sunday Times за літературну майстерність. Двадцятий роман Тайлер «Блакитне мереживо долі» потрапив до короткого списку Букерівської премії 2015 року, а «Рудий на узбіччі» — до довгого списку цієї ж нагороди 2020 року.

Авторка знана своїми глибоко опрацьованими персонажами, «блискуче продуманими та абсолютно точними деталями», «вишуканим і майстерним стилем» та «проникливою й відкритою мовою».

Енн Тайлер порівнюють серед інших із Джоном Апдайком, Джейн Остін та Юдорою Велті.

Дитинство та освіта

Дитинство Найстарша з чотирьох дітей, вона народилася в Міннеаполісі, Міннесота. Її батько, Ллойд Паррі Тайлер, був промисловим хіміком, а мати, Філліс Магон Тайлер, соціальною працівницею. Обоє батьків були квакерами, які активно займалися соціальними справами на Середньому Заході та Півдні. Її родина жила у квакерських громадах на Півдні, поки 1948 року вони не оселилися у квакерській комуні в Сіло, в горах Північної Кароліни поблизу БернсвіллаWillrich, Patricia R. (Summer, 1992)"Watching through Windows: A Perspective on Anne Tyler," The Virginia Quarterly Review, Charlottesville, Virginia: University of Virginia.. У поселенні громади Сіло мешкали переважно люди, які відмовлялися від військової служби з мотивів сумління, та члени ліберального відділення Гіксайтського Товариства друзів. Тайлер жила там із семи до одинадцяти років і допомагала батькам та іншим членам громади доглядати за худобою та органічним землеробством. Хоча вона не навчалася в офіційній державній школі в Сіло, уроки мистецтва, столярства та кулінарії викладали вдома, а інші предмети викладали в крихітному шкільному будинку. Її початкову неформальну освіту доповнила заочна школа.

Її першим спогадом про власне творче оповідання було те, як вона трирічною заповзала під покривало і «розповідала собі історії, щоб заснути вночі». Її першою книжкою у сім років була збірка малюнків і оповідань про «щасливих дівчат ... яким доводилося їхати на захід у критих фургонах». Її улюбленою книжкою в дитинстві був «Маленький будиночок» Вірджинії Лі Бертон. Тайлер визнає, що ця книжка, яку вона читала багато разів у цей період обмеженого доступу до книг, справила на неї глибокий вплив, показавши, «як йшли роки, люди змінювалися, і ніщо не могло залишатися колишнім». Це раннє сприйняття змін із плином часу є темою, яка знову і знову з’являється в багатьох її романах десятиліття потому, так само як і сам «Маленький будиночок» з’являється в романі «Вечеря в ресторані "Ностальгія"». Тайлер також описує, як у дитинстві 22 рази читала «Маленьких жінок». Коли родина Тайлерів покинула Сіло після чотирьох років і переїхала до Ролі, штат Північна Кароліна, одинадцятирічна Тайлер ніколи не навчалася у державній школі й ніколи не користувався телефоном. Це неортодоксальне виховання дозволило їй дивитися на «нормальний світ з певною дистанцією та здивуванням».

Тайлер відчувала себе аутсайдеркою у державних школах Ролі, в яких вона навчалася, і це почуття супроводжувало її майже все життя. Вона вважає, що це відчуття аутсайдера допомогло їй стати письменницею: «Я вважаю, що будь-яка ситуація розмежування підійде [щоб стати письменницею]. У моєму випадку це був вихід із комуни. ... і намагання вписатися в зовнішній світ». Попри те, що до одинадцяти років Енн не навчалася в державній школі, вона пішла до школи й випереджала більшість своїх однокласників у Ролі в академічному плані. Маючи тепер доступ до бібліотек, вона відкрила Юдору Велті, Габріеля Гарсіа Маркеса, Ф. Скотта Фіцджеральда та багатьох інших. Юдора Велті залишається однією з її улюблених письменниць, а «Широка мережа та інші історії» — однією з її улюблених книжок; вона назвала Велті «моїм найголовнішим впливом». Вона вважає, що Велті показала їй, що книжки можуть розповідати про повсякденні подробиці життя, а не лише про важливі події. Під час навчання в середній школі Needham B. Broughton у Ролі її надихала та підбадьорювала чудова вчителька англійської мови Філліс Пікок. «Місис Пікок» раніше навчала письменника Рейнольдса Прайса, під керівництвом якого Тайлер пізніше навчалася в Університеті Дюка. Згодом Пікок навчала письменника Армістеда Мопіна. Через сім років після закінчення середньої школи Тайлер присвятить свій перший опублікований роман «Місис Пікок, за все, що ви зробили».

Коли Тайлер закінчила середню школу у шістнадцять років, вона хотіла вступити до Свортморського коледжу, школи, яку 1860 року заснувало Гіксайтське відділення Товариства друзів"1860 Founders and the Quaker Tradition", Swarthmore College. . Однак вона отримала повну стипендію Дюка для навчання в Університеті Дюка, і її батьки змушували її вступити до Дюка, оскільки їм потрібно було заощадити гроші на освіту трьох молодших братів. У Дюку Тайлер записалася на перший курс творчого письма Рейнольдса Прайса, де також навчався майбутній поет Фред Чаппел. Найбільше враження на Прайса справила шістнадцятирічна Тайлер, яку він описав як «страшно дорослу для 16 років», «з широко розплющеними очима» та «аутсайдерку». Через роки Прайс опише Тайлер як «одну з найкращих романісток у світі, ... яка була майже такою ж гарною письменницею в 16 років, як і зараз». Тайлер пройшла додатковий курс творчого письма з Прайсом, а ще навчалася під керівництвом Вільяма Блекберна, який також викладав у Вільяма Стайрона, Джозефіни Гамфріс і Джеймса Епплвайта в Дюку, а також у Прайса і Чаппелла.

Бувши студенткою коледжу, Тайлер ще не прийняла рішення, що хоче стати письменницею. Вона любила живопис і образотворче мистецтво. Також брала участь у драматичному гуртку в середній школі та в Дюку, де зіграла в низці п’єс, грала Лауру в «Скляному звіринці» та місис Гіббс у «Нашому місті». Вона вивчала російську літературу в університеті Дюка, а не англійську, і закінчила його 1961 року у дев’ятнадцять років, після того, як її прийняли до Фі Бета Каппа. Маючи диплом з російської літератури, вона здобула стипендію на навчання в аспірантурі зі славістики Колумбійського університету.

Життя у Нью-Йорку стало для неї справжньою значною зміною. Там вона стала певною мірою залежною від їзди в потягах і метро: «Поки я їхала, я часто відчувала, що я ... величезне око, яке приймає речі, перевертає їх і сортує ... письмо було єдиним способом» [висловити свої спостереження]. Тайлер покинула аспірантуру Колумбійського університету через рік, закінчивши курсову роботу, але не закінчивши магістерську роботу. Вона повернулася до Дюка, де влаштувалася працювати в бібліотеці бібліографкою російської літератури. Саме там вона познайомилася з Тагі Модаррессі, лікарем-ординатором дитячої психіатрії у медичній школі Дюка, а також письменником, і вони одружилися через рік (1963).

Кар'єра

Ранні твори та перші публікації Ще студенткою Дюка, Тайлер опублікувала оповідання «Лаура» в літературному журналі Дюка «Архів», за яке здобула нещодавно створену нагороду Енн Флекснер за творче письмо. У коледжі та до одруження вона написала багато оповідань, одне з яких так вразило Рейнольдса Прайса, що він пізніше ствердив, що це була «найдовершеніша, найдосконаліша розповідь, яку я коли-небудь отримував від студентів за тридцять років викладання». Оповідання «Святі в домі Цезаря» також було опубліковано в «Архіві» і принесло їй другу нагороду Енн Флекснер. Ця коротка історія, яку Прайс надіслав з подякою до Діармуіда Рассела, призвела до її зустрічі з Расселом, який був агентом і Рейнольдса Прайса, і Юдори Велті, яка мала «ключовий вплив» на Тайлер, пізніше він став агентом самої Тайлер.

Працюючи в бібліотеці Університету Дюка, до та після одруження з Модаррессі, Тайлер продовжувала писати оповідання та почала працювати над своїм першим романом «Якщо коли-небудь настане ранок». У цей період її оповідання виходили у The New Yorker, The Saturday Evening Post і Harpers. Після того, як подружжя переїхало до Монреаля — термін дії американської візи Модаррессі закінчився, і вони переїхали туди, щоб він міг закінчити резиденцію, — Тайлер продовжувала писати, шукаючи роботу. Її перший роман вийшов 1964 року, а наступного року – «Дерево з бляшанок». Через багато років вона відмовилася від обох цих романів, а також від багатьох оповідань, які написала в цей період. Вона навіть написала, що «хотіла б їх спалити». Вона вважає, що більшість її ранніх творів хибує на недостатньо глибоке розкриття персонажів та її нездатність неодноразово доопрацьовувати матеріал.

1965 року 24-річна Тайлер народила першу дитину, дочку, яку вони назвали Теж. Через два роки народилася друга донька Мітра. Приблизно в цей час подружжя переїхало до Балтимора, штат Мериленд, оскільки Тагі закінчив ординатуру та отримав посаду в медичній школі Університету Мериленду. З переїздами, зміною роботи та вихованням двох маленьких дітей Тайлер мала мало часу та енергії для написання текстів і нічого не публікувала між 1965 і 1970 роками. Вона зручно влаштувалася в місті Балтимор, де залишилася жити і де розгортається дія більшості її подальших романів. Вважається, що в Балтиморі справжня суміш південної та північної культури. Це також територія значної присутності квакерів, і зрештою Тайлер зарахувала обох своїх дочок до місцевої школи Друзів. У цей період вона почала писати літературні огляди для журналів, газет тощо, щоб забезпечити родині додатковий заробіток; вона продовжувала цю роботу до кінця 1980-х років, написавши приблизно 250 оглядів. Хоча цей період не був продуктивним для її письменницької кар’єри, Тайлер справді відчуває, що цей час збагатив її дух і досвід і, своєю чергою, надав її подальшим творам більшої глибини, оскільки вона мала «більш сформоване Я, від імені якого можна висловлюватися».

Тайлер знову почала писати в 1970 році й до 1974 року опублікувала ще три романи: «Життя, що ковзає вниз», «Той, хто заводить годинники» та «Небесна навігація». На її думку, її письмо значно покращилося в цей період; коли її діти пішли до школи, вона змогла приділяти йому набагато більше уваги, ніж це було можливо після того, як вона закінчила Дюк. З виходом роману «Небесна навігація» Тайлер почала здобувати національне визнання: Гейл Годвін дала дуже схвальний відгук на нього у New York Times Review of Books. Хоча вона не пишається своїми першими чотирма романами, Тайлер вважає цей п’ятий роман одним зі своїх улюблених. Це була складна книга для написання, зазначає вона, оскільки їй довелося переписувати чернетку за чернеткою, щоб по-справжньому зрозуміти своїх персонажів. Джон Апдайк схвально відгукнувся про її наступний роман «У пошуках Калеба», написавши: «Кумедний, ліричний і правдивий, вишуканий у своїх деталях і амбітний у своєму задумі. ...Ця письменниця не просто хороша, вона шалено добра». Після цього він почав цікавитися її творчістю і також написав рецензії на її наступні чотири романи. Роман «Смерть Моргана» (1980) здобув Премію Джанет Гайдінґер Кафки за художню літературу та був номінований як на American Book Awards, так і на премію National Book Critics Circle. Джойс Керол Оутс добре оцінила його в «Мадемуазель»: «Захопливо ... Настільки нетрадиційна історія кохання, що вона, здається, застає зненацька самих її героїв». 

Всенародне визнання