Феофан (Єлеазар, Єлисей) Прокопо́вич (також: Теофан Прокопович; 18 червня 1677 або 1681, Київ— 19 вересня 1736, Санкт-Петербург) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець-гуманіст, ректор Київської академії (1710—1716); архієпископ (1718—1725), (1725—1736). У 1721 році підказав московському цареві Петру I запровадити нову зманіпульовану назву для Московського царства, запозичивши греко-візантійську назву Руси — «Росія» (грец. Ρωσία), звідки й з'явилася так звана «Всеросійська імперія».

Феофан Прокопович — визначний діяч епохи бароко. Його праці дотичні фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. Як прихильник деспотичного царя Пьотра І він був автором теорії перетворення та модернізації Московського царства у нову імперію московитів у дусі освіченого абсолютизму й реформування церкви, котра підпорядковувалася б владі самодержця.

Життєпис Народився у Києві 18 червня 1681 в родині бідного крамаря Церейського. Батько невдовзі помер, залишивши родину в злиднях. Через деякий час померла і мати Єлеазара.

Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при тому монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з найкращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.

У 1698 закінчив Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського греко-католицького колегіуму, живе у василіянському монастирі (один з основних чернечих орденів Української греко-католицької церкви, на честь Василія Великого, одного з Отців Церкви), де приймає греко-католицизм й постригається у ченці під іменем Єлисея. Греко-католицький володимир-волинський єпископ Лев (Слюбич-Заленський) помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Папської грецької колегії святого Афанасія в Римі, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

28 жовтня 1701 залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час навчається в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

У 1704 повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.

З 1705 викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав драму «Володимир» на основі сюжету про хрещення Руси-України у 988, присвятивши її українському гетьманові Іванові МазепіПовна назва:

«Всіх славеноруських стран князь і повелитель, от невірія тьми во великий світ євангельський духом святим приведен в літо от рождества Христова 988, нині же в преславной академії Могило-Мазеповіанской Кієвськой, привітствующой ясневельможного єго царського пресвітлого величества войська Запорозького обоїх стран Дніпра, Гетьмана і славного чину святого Андрея-Апостола, кавалера Іоанна Мазепи, превеликого своєго ктитора, на позор російському роду от благородних російських синов, добрі здє воспитуємих, дійствієм, єже от поетов нарицається трагікомедія, літа Господня 1705, поля з дня показанний».. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Дмітрієм Голіциним, а також Алєксандром Меншиковим.

У 1707 стає префектом Києво-Могилянської академії.

У 1711 його беруть у складі почту царя Пьотра I у Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

У 1716 за бажанням Пьотра I Прокопович переїжджає до Петербурга, став одним з найближчих радників царя, обіймав вищі посади, брав участь у заснуванні Академії наук.

2 червня 1718 призначений на єпископа та Ізборського, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» (1720). Як теоретик та активний учасник перетворення Московського царства на сучасну імперію європейського типу, Прокопович став архітектором реорганізації церковного управління, автором Духовного регламенту (або Уставу Духовної Колегії, 1720). З його ініціативи був вкрадений греко-візантійський варіант назви середньовічної держави київських князів «Русь» — «Росія» (грец. Ρωσία).

Церковна реформа Пьотра І запровадила Духовну колегію у складі Синоду, та скасувала канонічного «першого єпископа» (патріарха) і запровадила, натомість, нагляд за церквою з боку «ока государевого» — обер-прокурора і його апарату. Главою церкви, відповідно до Духовного регламенту, став сам Пьотр І як «правоверия же и всякого в Церкви Святый благочиния блюститель». Офіційно потребу такої управлінської реформи у церкві мотивували тим, що за патріаршого правління церква була незалежною, а патріарх був рівним імператору (що абсолютно відповідало канонічному праву православної церкви), а імператор Пьотр І вважав такий стан речей «неправильним і небезпечним».

Активне сприяння розбудові імперії Пьотр І поцінував належним чином і в першій половині 1720, відвідуючи архієпископа Феофана на його подвір'ї у Петербурзі, подарував йому село і два судна: «одно поменьше весельное, другое побольше парусное, въ просторѣчіи зовется бойеръ, еще новое, нарочно по приказанию его сдѣланное» для Феофана, «какого еще не видано здѣсь между судами по величинѣ и удобству».

У 1721 призначений віце-президентом Святійшого синоду, головою якого був інший виходець з України Стефан Яворський.

У 1724 за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Російській імперії. Після смерті Пьотра I сприяє сходженню Єкатєріни I на трон.

25 червня 1725 призначено архієпископом і став першим членом синоду Російської православної церкви, таким чином ставши фактичним главою Російської православної церкви. Він брав участь в організації Російської академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін.

Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників пьотрівської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії. Доноси дратували Феофана, тому він докладав неабияких зусиль для розшуку та жорстокого покарання авторів. Так за підозрою у авторстві «підкидних листів» було взято у Таємну канцелярію на допити архимандрита Йосафата Маєвського та архієрея Феофілакта Лопатинського, розстрижено та піддано тортурам Євфімія Колетті, виключено з членів Синоду Платона Малиновського і т. д.

У 1730-32 р.р. Прокопович розправився зі своїм давнім ворогом, архієпископом Георгієм Дашковим, який був позбавлений сану та відправлений у заслання до Камінного Вологодського монастиря. Пізніше синод, яким керував Феофан, наказав доправити скинутого єпископа до Нерчинського монастиря, де той і помер у 1739 році, у злиднях, колодником.

19 вересня 1736 Феофан Прокопович помер у Санкт-Петербурзі, похований у Новгороді в Софійському соборі.

Крім сел, які після смерті Феофана були взяті в казну імператриці, володів кількома дерев'яними та кам'яними будинками у Москві та Петербурзі, мав велику бібліотеку, вартістю 4500 карбованців та багато цінних речей.

Творчий доробок

У 1979 в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф. Прокопович у Києво-Могилянській Академії в 1705—1709. Раніше в радянські часи твори Ф. Прокоповича були опубліковані в Москві та Ленінграді (Ф. Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф. Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в слов'янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» було перевидане 7 разів. Курс теології Ф. Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 1770-х в трьох томах, і тоді ж у Лейпцигу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в XVIII ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф. Прокоповича видавалися книжною і літературною українською, латинською, старослов'янською, російською, німецькою, англійською, французькою, шведською, іншими мовами.

Прокопович про світобудову Філософські погляди Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф. Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Київській Русі. Але поряд з тим у творах Ф. Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так у своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції». Це дуже близько до дефініції Джордано Бруно «Бог в речах», або Бенедикта Спінози: «…сам всесвіт і є Бог». Одночасно Ф. Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він, — які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які марнословили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів.

Надзвичайно цікавими є окремі тези Ф. Прокоповича про світобудову, які адекватні або навіть ідентичні сучасним уявленням астрономії, космології та космогонії. Ось деякі з них:

По суті справи тут Ф. Прокоповичем сформульовано фундаментальну тезу про зв'язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності. Тільки «закритість» досягнень українських мислителів перед світом і невивченість їхніх праць до сьогодні не дає змоги поставити ім'я нашого вченого на достойне місце поряд з Лукрецієм Тітом Каром, Ньютоном, Фрідманом, Ейнштейном — і сучасні фізики повинні попрацювати в цій галузі, переосмисливши і переоцінивши доробок українських мислителів, зокрема Ф. Прокоповича, надати світової відомості їхнім непересічним, а іноді й абсолютно піонерським досягненням.