Карл XII (; 17 червня 1682 Стокгольм — 30 листопада 1718 біля Галдена) — король Швеції за часів Шведської імперії (1697—1718) та протектор Гетьманської України (1708—1718).
Хоча Карл XII помер триста років тому, його ім'я не полишає сторінок історичних досліджень. Не припиняється потік його біографій, розпочатий 1731 року Вольтеровою «Історією Карла XII, короля шведів». За популярністю і відомістю серед своїх царствених сучасників — монархів першої половини XVIII століття він поступається хіба тільки французькому «королю-сонцю» Людовику XIV (1639—1715) та своєму військовому супернику, російському імператору Петру I (1672—1725).
Життєпис Син короля Швеції Карла XI та королеви Ульріки Елеонори Данської.
14 грудня 1697 року у Кафедральному соборі Стокгольма був коронований архієпископом Уппсальським Оловом Свебіліусом на короля Швеції, Готів та Венедів.
Діяльність
Велика Північна війна
Історія Карла XII нерозривно пов'язана з історією Великої Північної війни (1700—1721), яку Шведська імперія вела проти Данії-Норвегії, Московського царства, Речі Посполитої, Саксонії.
Коли Карл став королем, Балтійське море було фактично «шведським озером». Окрім власне Швеції, влада шведського короля поширювалася на Фінляндію, Південну Карелію, Естляндію, Лівонію, частину Померанії, Мекленбург, Бремен і спиралася на вишколену армію і кваліфіковану бюрократію — два інститути, що над їх створенням працював усе своє життя старий король Карл XI (1655—1697). Невдовзі його сину мали знадобитися й те, і друге, але армія особливо.
Шведська армія Шведська армія кінця XVII — початку XVIII ст. вважалася однією з найкращих у Європі. Вона налічувала до 80 тис. вояків і складалася з піхоти, кінноти та артилерії.
Піхота поділялася на три основні види: мушкетери, гренадери та пікінери. Мушкетери становили основну масу піхоти й мали на озброєнні мушкети зразка 1698 року з багнетом. Мушкет калібру 20 мм важив 4,7 кг і мав прицільну відстань стрільби 200 м. Багнет мав довжину 45 см та вставлявся у дуло мушкета. Гренадери на додаток до мушкета мали підсумок із залізними гранатами. В той час, коли більшість європейських армій відмовилася від пікінерів, Шведська імперія залишила їх у своїй піхоті у великій кількості: співвідношення мушкетерів, гренадерів і пікінерів становило 7 : 1 : 4. Пікінер ніс піку завдовжки 5,5 м, а також був озброєний палашем завдовжки 90 см. Офіцери озброювалися еспонтоном, унтер-офіцери — алебардами. Вся піхота одягалася в синього кольору мундири з жовтим кантом, за винятком полків Jonkoping та Narke-Varmlands (червоний кант) і Vasterbottens (білий кант). Основною адміністративною одиницею в піхоті був полк. За штатом піхотний полк складався з 2 батальйонів (по 4 роти у кожному) і мав 1354 офіцерів і солдатів. Рота ділилася на 6 взводів — 4 мушкетерські, до складу яких входили також і гренадери, та 2 пікінерські. Лейб-гвардійський піхотний полк був удвічі сильнішим за звичайний, маючи у своєму складі 1 гренадерський та 3 піхотні батальйони. Основною тактичною одиницею був батальйон, який на полі бою шикувався в колону з 6 шеренг (з інтервалами 2,2 м) і до 100 колон (з інтервалами 0,9 м). У центрі ставали пікінери, з двох боків яких прикривали мушкетери, а з самого краю стояли гренадери. Іншим способом шикування було поставити пікінерів по всій довжині фронту в центральних двох шеренгах. У битві піхота навчалася швидко зближуватися з ворогом і після двох мушкетних залпів (з 50 та 20 м) атакувати пікою, багнетом і палашем.
Кавалерія поділялася на кіннотників (рейтарів) і драгунів, озброєних важким кінним палашем завдовжки 95 см та двома пістолями. На додаток до цього кіннотники мали карабін, драгуни — короткий мушкет. Уніформа нічим не відрізнялася від піхотної за винятком важких кавалерійських чобіт. Кіннотники одягалися в сині мундири, драгуни — у сірі. Вершники організовувалися в полки, кожен із яких складався з 4 ескадронів (по 2 роти в кожному). Рота, що була основною адміністративною одиницею, налічувала 125 офіцерів і рядових. Два полки — лейб-гвардійський кінний і драгунський — складалися з 6 ескадронів. Зазвичай у бій полк ішов двома лініями по два ескадрони в кожній. Ескадрон шикувався у дві або три шеренги, у центрі першої ставав старший корнет ескадрону, а решта вершників тісно притулялася до нього коліно до коліна. Королівська кавалерія була навчена енергійно атакувати ворога з палашами в руках без попередньої вогневої підготовки.
Вся артилерія армії утворювала єдиний парк 3-, 6- та 12-фунтових гармат і 8-фунтових мортир. За нормальних умов на 1000 солдатів припадали 1-2 гармати, які в битві рівномірно розподілялися по піхотних полках армії або об'єднувалися в одній батареї.
Згідно зі звичаями епохи «лінійної тактики», на полі бою шведська армія шикувалася таким чином: одна-дві піхотні лінії в центрі та кіннота на крилах. Іноді виділявся резерв, що його розташовували за центром піхотної лінії.
Початок війни Восени 1699 року королі Фредерік IV Данський і Август II Сильний (за сумісництвом також курфюрст Саксонії) уклали таємний союз із метою покласти край шведській гегемонії в регіоні. Данський монарх бажав відібрати у шведів Сканію (область на схід від Копенгагена), яку його родина втратила 1658 року, а правитель Речі Посполитої та Саксонії мав плани збільшити свої володіння за рахунок Лівонії. Другою зацікавленою в поділі «шведської спадщини» особою був московський цар Петро I, який заявляв про свої права на Інгрію, Карелію, Ліфляндію та Естляндію — землі, втрачені у війнах зі шведами його попередниками. Вони хотіли скористатися з молодості шведського короля — 1699 року йому виповнилося лише сімнадцять — і недосвідченості Карла й склали простий план: данський король нападе на Шведську імперію з заходу, а поки шведи відбиватимуть атаку данців, московити з поляками завдадуть удару зі сходу. Проте всупереч плану першим проти шведського короля виступив Август, який у лютому 1700 року з саксонськими військами (7000) ввійшов до Ліфляндії та обложив Ригу. У березні того ж року данці (16 000) на чолі з Фрідріхом вступили на територію союзного шведам Гольштейну та здійснили облогу міста Теннінг.
Карл XII прийняв виклик і 4 серпня 1700 року з 5000 кінноти та 6000 піхоти вояків під прикриттям союзного шведсько-англо-голландського флоту висадився на Зеландії, створивши загрозу Копенгагену з півночі. Фрідріх IV був змушений укласти зі шведським королем мирний договір (18 серпня), за яким гарантував суверенітет Гольштейну, зобов'язався розірвати угоди з Річчю Посполитою та Московським царством, не розпочинати ворожих дій проти Шведської імперії в майбутньому та сплатити військову контрибуцію.
Нарва
Уже на початку осені війну Шведській імперії оголосило Московське царство, війська якого вчинили облогу фортеці Нарва, що на сході Естляндії. Гарнізон Нарви налічував 450 солдатів і 800 ополченців. 6 жовтня король прибув зі своїми військами (8000 солдатів і 37 гармат) морем до Пернова (Пярну) з наміром напасти спочатку на саксонців. Одначе, дізнавшись про їхній відступ від Риги на Ковно (Каунас), він з армією в 11 000 виступив на допомогу Нарві. Дорогою шведи без бою пройшли через два дефіле, де їх було неважко заблокувати й затримати, але московити цього не зробили. Тільки біля третього під назвою Піхейоггі шлях армії перепинив московський заслон із 6000 вершників. Карл атакував його з двома ескадронами кавалерії і розігнав.
Його невеличка армія 29 листопада дісталася села Лаген за 15 км від Нарви. Розташоване в укріпленнях московське військо налічувало 35 000 вояків при 173 гарматах. Шведи гадали, що московитів 80 000, проте чисельність противника не хвилювала Карла, який розпочав наступ під час снігового буревію 30 листопада, близько 2 години по обіду. «Час настав!» — звернувся до своїх солдатів Карл. — «У бурі за нашими спинами вони ніколи не побачать, як нас небагато.» Передавши головне командування генералу Реншильду, сам король став на чолі ескадрону драбантів на лівому фланзі. Шведська армія двома колонами (ліва під командуванням генерала Реншильда, права — генерала Веллінга) наблизилася до ворога на 50 м, і тільки тоді московити побачили, що їх атакують. Під прикриттям розташованої в центрі артилерійської батареї шведські солдати розрізали московську армії на дві частини. В тил московитам ударив гарнізон Нарви. За кілька годин склав зброю центр московської армії, а бій на флангах тривав до ночі. У цій битві Карл завдав московитам нищівної поразки, захопивши 145 гармат та 6000 полонених, у тому числі головнокомандувача, генерала-найманця герцога де Кроа. Близько 8000 московитів загинуло в бою або потонуло в річці Нарва. Загальні втрати шведів не перевищували 1900. Не маючи ради, що роботи з полоненими, Карл відпустив солдатів, але залишив офіцерів. Після Нарви Карл не повів наступ на Московське царство, оскільки вважав, що московити дістали добрий урок і неспроможні далі вести війну. Це рішення, як показала історія, мало фатальні наслідки і для короля, і для його країни. Розгром під Нарвою потряс царя Петра, і через тривалий час, оговтавшись від паніки і розпачу від ганебної поразки, він замислився про реформу в своїй армії.
Проти Августа Після поразки 20 липня 1701 року під Ригою саксонці очистили Ліфляндію та Курляндію. Залишивши в Прибалтиці 15 000 солдатів, у січні 1702-го шведський король випустив прокламацію про «узурпацію польської корони курфюстом Саксонським» та виступив на Варшаву, куди ввійшов 14 травня. Були скликані збори Варшавської конфедерації, що позбавили влади Августа II. Скинутий монарх спробував 9 липня оскаржити рішення зборів на полі бою біля Клішова (170 км на південь від Варшави), але безуспішно: шведи (16 300 вояків і 4 гармати) на чолі зі своїм королем розгромили польсько-саксонську армію (30 100 і 48 гармат). За три тижні Карл здобув Краків. Так у руках шведського короля опинилися спочатку столиця Польського королівства, а згодом і місто коронації його правителів. Август спробував укласти компромісний мир, одначе Карл не збирався йти на угоду з фактично розбитим противником.
Наступний, 1703 рік відзначився перемогою шведської кінноти під командуванням короля над саксонської кавалерією біля Пултуска (1 травня) та здобуттям фортеці Торн (Торунь) (14 жовтня), облога якої тривала шість місяців.
Навесні 1705 року на допомогу Августу II до Речі Посполитої прибула союзна московська армія під командуванням самого царя Петра (30 000). Московити увійшли до Вільно, примусивши відступити до Риги шведського генерала Левенгаупта. Московити з'єдналися з військом Августа II (10 000) у Гродно, де простояли до кінця осені. Карл, залишивши у Сілезії корпус під командуванням генерала Реншильда, виступив на Гродно. Не чекаючи на прибуття шведського короля, Петро I побоюючись шведів, від'їхав до Москви. Головнокомандувачем залишився Август. У січні 1706 Карл XII підступився до Гродно, але, не маючи облогової артилерії, не пішов на штурм, а вирішив блокувати союзників і став за 70 км вгору за течією Німану на правому березі. Август із кавалерію спромігся втекти з Гродно, пообіцявши фельдмаршалу Огільві, командувачу московських сил, повернутися із саксонською армією. Ще до нього до Мінська з московською кіннотою втік товариш московського царя, князь Меншиков. Саксонська армія під командуванням генерала Шуленбурга (19 000), якій призначено деблокувати корпус Огільві, до Гродно не дісталася, розбита шведами під командуванням генерала Реншильда (8000) під Фрауштадтом (13 лютого). Зрештою у березні московські війська вислизнули з Гродно в протилежному від розташування шведського табору напрямку на південний захід і через Білосток, Брест, Ковель прийшли на з'єднання з військами Меншикова біля Острога. Дізнавшись про рух московитів, Карл кинувся наздоганяти їх, одначе льодохід і водопілля уповільнили переслідування. Шведи не наздогнати московську армію і в Луцьку повернули на захід до Саксонії, щоб остаточно розбити Августа.