De officiis () — пізній філософський твір Марка Тулія Цицерона. Він був написаний у 44 до н. е. Він був створений в І ст. до н. е. і є одним із стандартних творів античної етики. У ньому коротко розповідається про обов'язки повсякденного життя, особливо про обов'язки державного діяча.
Словом officium Цицерон переклав грецьке (kathēkon), що означає щось, що належить комусь, і, в технічному сенсі, обов'язок. De officiis написаний у формі листа до сина Цицерона Марка, а не у формі діалогу, як багато філософських творів Цицерона. Праця складається з трьох книг, перша присвячена чесній поведінці, друга — корисним для людини обов'язкам, а третя — ситуаціям, у яких вони можуть суперечити одна одній. У першій і третій книгах він також посилається на чотири кардинальні чесноти та доктрину ойкейозису (спорідненість), яка є важливою частиною стоїчної етики та основною основою Цицерона. Зокрема, він посилається на Панаетія Родоського та його основну працю "Про обов'язки (perí toū kathēkontos)., але також спирається на інших стародавніх філософів, таких як Посейдоній і Платон.
Історія виникнення Твір було створено восени чи взимку 44 р. до н. е. після смерті Гая Юлія Цезаря. Цицерон різко критикував Марка Антонія у своїй першій Філіппійській промові, зокрема через його претензію стати наступником Цезаря на посаді імператора. Тоді Цицерону довелося втекти з Риму до свого заміського маєтку. Там він усамітнився над Laelius de amicitia (Лелій про дружбу) і De officiis.
Адресат твору, його син Марк, протягом року вивчав філософію в Афінах у перипатетика Кратіппа під час створення De officiis. Кажуть, що на відміну від свого батька він не був дуже працьовитим, але насолоджувався життям, а не поглиблював свої дослідження політики та філософії. Кажуть, Цицерон не схвалював цього. Згідно з De officiis, Цицерон хотів дати йому деякі вказівки, хоча у нього було «більш ніж достатньо вказівок (від Кратіппа)». Його метою було не представити стоїчний ідеал вчення про обов'язок, а дати практичні настанови, засновані на численних прикладах.
De officiis в деяких частинах натякає на політичну ситуацію під час його створення. На початку третьої книги Цицерон також докладно розповідає про свою відставку, яка спонукала його до написання філософських творів. Він порівнює свою відставку з відходом Сципіона Африканського, який стверджував, що він «ніколи не був менш бездіяльним, ніж коли був бездіяльним, і менш самотнім, ніж коли був самотнім». Однак його відставка була добровільною, Сципіон час від часу усамітнювався «на самотність, як у гавань»; Однак через політичну ситуацію Цицерон був позбавлений можливості повернутися до громадського життя.
Зміст
Перша книга Цицерон рекомендує своєму однойменному синові, який присвячує себе філософським студіям в Афінах, продовжити вивчення латинської мови в Греції, як це робив його батько. Для цього він посилає йому ці книги, які за своєю спрямованістю не надто відрізняються від того, що син дізнається від Кратіппа (1–2). Жоден грек не досяг такої слави в публічних виступах і філософських викладах, за винятком, можливо, Деметрія Фалерського. Тим не менш, великі філософи та оратори класичного періоду могли б це зробити, якби вони тільки хотіли (3–4).
Що є чесним, а що соромним – це тема, спільна для всіх філософів. Однак не всі школи можуть змістовно включити концепцію обов’язку в свою теоретичну базу. У цих книгах Цицерон має намір орієнтуватися на стоїків, але залишає за собою право робити власний вибір і судження (5–6). У першій дихотомії Цицерон оголошує, що він розглядатиме поняття обов’язку з двох сторін: по-перше, з точки зору його зв’язку з найвищим благом, по-друге, з точки зору втілення поняття в приписи та правила життя (7). У наступному визначенні він ототожнює грецьке з rectum, абсолютним обов’язком, а потім захищає використання слова officium для грецького , середнього обов’язку, який є раціонально виправданим.(8).
Панаїтій визначив потрійне міркування, яке передує кожній наміченій дії:
1. Це почесно чи ні? 2. Це корисно чи ні? 3. Чи є конфлікт між честю та корисністю?
Цицерон хоче заснувати свою дискусію на цьому, але хоче продовжити власне дослідження (9–10):
4. Наскільки це почесно? 5. Наскільки це корисно?
На додаток до основних функцій всього життя, самозбереження та відтворення, люди також мають усвідомлення минулого та майбутнього. Ця причина дає йому бажання жити в людському суспільстві. Також специфічно людським є інтерес до істини, який пробуджує в ньому потяг до дослідження і спонукає людину прагнути до незалежності (11–13). Сприйняття красивих і гармонійно впорядкованих речей пробуджує в людях бажання реалізувати таку ж гармонію в своїх думках і вчинках. З усього цього складено почесне, яке завжди можна простежити до однієї з чотирьох чеснот (пізніше названих кардинальними чеснотами ), які тепер будуть розглянуті окремо:
мудрість (prudentia, параграфи 18–19) Правильне судження вимагає уважності та часу. Не варто витрачати надто багато зусиль на те, що важко зрозуміти, складне, а також не є життєво необхідним. В інтересах теорії обов'язку, яка була б якомога більш практичною, Цицерон приділяє дуже мало місця цій чесноті: "Дозволити відрадити себе від виконання дій через свій інтерес до того, що є правдою, є порушенням свого обов'язку. Вся слава чесноти заснована на діяльності". (I,19) справедливість (iustitia, параграфи 20–60) Тепер Цицерон обговорює тісно пов’язані чесноти справедливості та щедрості, які мають спільне походження у вимогах інших людей до людини. Не завдавати нікому шкоди без необхідності є одним із найважливіших принципів справедливості (20-23). Основними мотивами тих, хто чинить несправедливість іншим, є страх, жадібність і жага влади. При оцінці слід розрізняти, чи пристрасть чи розрахунок спричинили несправедливість (24–27). Однак бажання не чинити несправедливості часто призводить до іншої форми несправедливості, оскільки вихід із конфлікту нехтує захистом тих, хто перебуває під захистом (28–30). Хоча надійність є елементарною рисою справедливості (23), речі, які самі по собі є справедливими, можуть порушити принцип справедливості, якщо, наприклад, дотримання обіцянки тепер завдасть шкоди людині, якій вона була дана за змінених обставин. Зловмисне буквальне тлумачення формулювання закону чи контракту також слід розглядати як шахрайство (31–33). Справедливість також має підтримуватися під час збройних конфліктів; Насильство виправдане лише до тих пір, поки неможлива розмова. Римські генерали могли похвалитися тим, що особливо захищали нижчих супротивників. Загалом, війна вимагає ретельного дотримання норм фетального права, щоб бути виправданою (34–36). В принципі, доцільною є максимально можлива поблажливість. На відміну від битв за виживання народу, війни просто за владу та вплив не слід вести надто запекло. Тут також є місце для вчинків щедрості та відданості, навіть по відношенню до ворога (37–40). Справедливість має відбутися і щодо найслабших, рабів. Лицемірство навіть гірше грубої сили (40). Для Цицерона милосердя або щедрість також підпадають під загальне поняття справедливості. Благодійність не повинна бути пов’язана з недоліками для когось і повинна бути особливо обережною, щоб гарантувати, що кожен отримує те, що йому потрібно. Приклади Сулли та Цезаря (42–43) показують, наскільки шкідливо брати в однієї людини, щоб здаватися щедрим іншим. Кожен, хто займається милосердям понад власними можливостями, марнує власність своїх родичів. Найпоширенішим мотивом цього є марнославство (44). Роблячи добрі справи, слід звертати увагу на заслуги одержувача. Однак стандарти для інших людей не повинні бути занадто високими. Скромну поведінку слід сприймати як позитивний знак. Слід також враховувати стабільність доведеного ухилу (45–47). Отримані блага мають бути щедро взаємними. Однак необхідно також враховувати обставини та потребу (48–49). Щоб орієнтуватися в масштабах соціальної дійсності, Цицерон поділяє сфери життя людей за їх близькості. Люди спочатку відрізняються від тварин мовою та розумом і тому пов’язані з усіма людьми. Разом з ними він використовує дари природи. Як можна підтримувати інших, не зазнаючи втрат самому, можна побачити за допомогою образу розпалювання вогнища (50–52). З’являються все тісніші зв’язки між людьми через спільну етнічну приналежність і мову, через політичні асоціації та через спорідненість. Сім'ї є, так би мовити, ядром громадянства, нащадки від вторинних ліній відповідають колоніям міст. Спільність у культі сприяє зміцненню спільності (53–55). Найтісніший зв’язок між людьми виникає в дружбі добрих людей (viri boni), які через подібні характери об’єднуються у взаємній підтримці для досягнення спільних цілей (55–56). Проте емоційно найважливішою спільнотою є res publica, за яку кожен без вагань віддає своє життя (57). На завершення цих дискусій Цицерон згадує про ієрархію соціальної реальності. На першому місці – рідне місто та батьки, потім діти та родичі, які потребують захисту. Формування спільного життя словом і ділом має своє місце в дружбі (58). Мірою всіх послуг, які можна зробити іншим, є потреба та індивідуальна ситуація одержувача. Усі ці правила не хочуть залишатися теорією, а радше реалізовуватись на практиці (59–60). хоробрість і велич душі (fortitudo і magnanimitas, параграфи 61–92) Цю основну чесноту мають особливо розділяти ті, хто обіймає керівні посади в державі. Цицерон визначає це як «чесноту, що бореться за справедливість», але воно також може бути небезпечним, а саме, коли відбувається без справедливості. У цій главі він представляє себе як ідеального державного діяча, який поєднує в собі справедливість і велич душі. У Цезарі він бачить vir magnanimus, але того, хто править державою, як тварина (belua) без справедливості. Нарешті він підсумовує завдання для державного діяча і філософа. помірність (temperantia/moderatio, параграфи 93–151) Ціцерон визначає цю чесноту як внутрішню гармонію душі. Це принципово пов'язане з природою людини (але не богів і мудреців). Особливо до неї (але також до всіх інших чеснот) належить пристойність (decorum), яка має на меті пом’якшувати бажання та пориви людини. Так звана теорія персони (ролі) Цицерона також відноситься до цієї категорії. Він складається з наступних чотирьох ролей/персон: 1. загальна роль, визначена для кожної особи декором 2. роль природи особистості людини 3. роль, зумовлена вибором професії 4. роль особистості, гармонійно налаштованої на середовище
Нарешті, як висновок, Цицерон зауважує, що обов’язки перед громадою важливіші, ніж обов’язки перед окремою людиною, і що гармонійна, справедлива особистість має бути пріоритетом.
Друга книга У цій значно коротшій книзі (89 параграфів) Цицерон розглядає питання про те, що корисно для людини. У передмові (prooemium) він обговорює питання корисності в принципі та обґрунтовує своє філософське ставлення до розгляду лише тих ситуацій у цій роботі, які здаються йому ймовірними.Мабуть, освічені люди звинуватили Цицерона в недостатній послідовності, на що він відповів, що все, що здається йому «імовірним», гідне його трактування. ( De officiis II, 7f.).
Потім він зазначає, що користь і честь можна розділити лише теоретично, але не практично, оскільки згідно з ідеалом стоїків все, що є чесним, є також корисним, і навпаки.
Далі Цицерон стверджує, серед іншого, що майже всі людські досягнення були б немислимі без допомоги інших людей. Тому необхідно залучити їх до своїх ідей. Інша частина книги тепер присвячена, головним чином, способам завоювання симпатії інших, хоча Цицерон вважає, що страх для цієї мети непридатний засіб. Як приклад він спочатку наводить грецьку тиранію, але як більш пізній приклад він також цитує Рим. Він називає Луція Корнелія Суллу Фелікса та Гая Юлія Цезаря римськими тиранами.