Бомбардування Югославії силами НАТО (в джерелах НАТО — операція «Союзна сила» () — військова операція блоку НАТО проти Союзної Республіки Югославія в період з 24 березня по 10 червня 1999 року, що стала завершальним етапом Косовської війни, призвівши до виводу югославських військ з території краю Косово й Метохія та до його переходу під контроль сил НАТО, а пізніше — ООН.

Передумови Ситуація почала загострюватися після того, як уряд Югославії у 1996–1997 роках почав переселяти сербських біженців із Хорватії та Боснії і Герцеговини на територію Косова. Це призвело до збройних конфліктів між загонами Армії визволення Косова (ВАК) та югославською поліцією та армією. З початку 1998 року ці сутички набули характеру воєнних дій, з боку югославської армії почалися репресії щодо мирного населення, які наприкінці 1998-го та на початку 1999 року мали всі ознаки етнічних чисток.

Попри різке зростання кількості албанських біженців з кінця 1998-го та на початку 1999 року, що кваліфікувалося як гуманітарна катастрофа, Рада Безпеки ООН в умовах блокування з боку Росії не могла ухвалити жодної резолюції, яка б примушувала центральну владу Югославії припинити етнічні чистки й вивести регулярні військові частини з території Косова. Так, ще до початку операції НАТО, понад 350 тисяч косовських албанців були змушені покинути територію Косова. Сербська армія й далі вчиняла акції примусового виселення албанців, навіть попри військово-повітряну операцію НАТО. На момент її припинення та початку виведення збройних сил Сербії з території Косова понад 800 тисяч албанців, за даними ООН, були змушені залишити свої домівки.

Югославська сторона стверджувала, що вихід албанців у табори біженців на кордонах зумисно організовано для того, щоб створити видимість гуманітарної катастрофи й надати привід для збройного втручання.

Дипломатична частина 18 жовтня 1998 до Белграду прибули троє головних представників НАТО — генеральний секретар Хав'єр Солана, керівник військового комітету генерал Клаусс Науманн та головнокомандувач сил Альянсу в Європі Веслі Кларк. Вони передали президенту Югославії Слободанові Мілошевичу повідомлення, що Альянс розпочав формування сил і якщо уряд Югославії не припинить репресії проти цивільного населення, то організація використає натиск у формі авіаційних атак.

Тим часом Контактна група вислала свого представника Річарда Голбрука, що мав добитися дипломатичного врегулювання конфлікту в Косові. Після 9 тижнів переговорів президент Югославії Слободан Мілошевич погодився на виведення своїх військових та політичних сил із Косова та розміщення там 2 тисяч неозброєного персоналу ОБСЄ із завданням моніторингу за виведенням сербських військ, а також погодився на те, щоби повітряні сили НАТО спостерігали за територією Косова. Наслідком цього погодження були операції Eagle Eye та Determined Guarantor.

Перша з них полягала у спостереженні з повітря за всіма сторонами конфлікту, а також наданні оцінки результатів спостереження з точки зору жовтневого погодження. Результати спостереження, яке виконували літаки U-2, Canberra, RC-135, C-160, P-3, Atlantic та Predator, передавали Північноатлантичній Раді, що переказувала їх ОБСЄ та ООН.

Попри неодноразові попередження з боку НАТО і Контактної групи, югославські війська все ж і далі чинили репресії проти албанського населення, і в лютому 1999 року президент Мілошевич офіційно оголосив, що він не допустить введення будь-яких військ на територію Югославії, які б мали змушувати до перемир'я чи провадити спостереження.

Невдачі зазнали також переговори в Рамбує, що проходили в лютому та березні 1999 року. Проєкт порозуміння складався з дев'яти частин, що стосувалися політичних, економічних та військових питань. Головними основами було формування самостійного парламенту, президента, уряду та судової влади для провінції. Серби не погодилися на умови пропозиції, вважаючи, що вона закладає основи незалежності Косова.

Військова концепція розв'язання кризи Вступний план повітряної операції під назвою Operation Nimble Liton склали планувальники команди повітряних сил USAFE, він передбачав близько 250 об'єктів ураження на території всієї Югославії. Саме НАТО опрацювало окремий план під назвою CONPLAN 1061. Попри наявність багатьох спільних елементів, плани значною мірою були різними. План USAFE закладав дуже інтенсивну від самого початку операцію зі знищення визначених об'єктів на території Сербії, тоді як план НАТО закладав пофазове зростання тиску на Мілошевича за посередництва авіації Альянсу. Ціллю авіації НАТО мало бути завдавання Югославії таких втрат, які би переконали президента Мілошевича до капітуляції. Планувальники НАТО відібрали для повітряних ударів 51 об'єкт системи протиповітряної оборони та 40 інших споруд із 169 включених до плану об'єктів.

Друга фаза охоплювала ліквідацію об'єктів нижче від 44 паралелі на південь від Белграда. Якби друга фаза не дала результатів, то мав відбутися перехід до третьої фази, суть якої полягала в інтенсивному обстрілі вище 44 паралелі, включно з Белградом.

Країни — члени НАТО висловили сумніви в законності військової операції без виразного мандату зі сторони ООН, втім, ці сумніви розвіяли зіткнення югославської армії з цивільним албанським населенням у вересні 1998 року, після якої підтримка повітряної операції зросла. 24—25 вересня 1998 року під час зустрічі міністрів оборони країн — членів Альянсу з генеральним секретарем Хав'єром Соланою, секретар оборони США Вільям Коен та власне Хав'єр Солана аргументували, що з метою уникнення гуманітарної катастрофи треба відмовитися від необхідності авторизації операції резолюцією Ради безпеки ООН. Під завершення зустрічі всі міністри оборони членів НАТО погодилися, що якщо президент Мілошевич не припинить репресії проти албанського цивільного населення, треба «пригрозити» йому повітряною операцією. Відтак у жовтні того ж року троє найвищих представників НАТО відвідали Белград з метою виконання цього рішення.

Мета і план операції Під час переговорів у Рамбує та після їх провалу сербські збройні сили надходили до Косова та до кордону з цією провінцією. Водночас Альянс висловив позицію, що потрібно провести повітряну операцію, а політичним аргументом на її користь є необхідність зупинити криваві бої та етнічні чистки, а також встановити тривалий мир та відновити автономію провінції. Альянс мав намір відновити автономію Косова, але це не означало незалежності провінції, а відновлення її автономії у складі Югославії.Maciej Marszałek: Sojusznicza operacja «Allied Force», ss. 20—31 Гуманітарним мотивом військової інтервенції було бажання змусити президента Мілошевича до ведення мирних переговорів як необхідної умови для встановлення тривалого порозуміння, яке б гарантувало безпеку біженців, що мали повернутися у свої домівки.

Північноатлантичний альянс визначив свої цілі так: завершення всяких збройних дій та припинення репресій щодо цивільного населення албанського походження в Косові; виведення з Косова сербських військових, поліційних та парамілітарних одиниць; надання згоди на розміщення у спірній провінції міжнародних миротворчих сил; надання згоди на безумовне та безпечне повернення всіх біженців та вигнанців до провінції, а також надання гуманітарним організаціям вільного доступу до них; реальне запевнення з боку Мілошевича про намір працювати з метою досягнення політичного порозуміння в загальних рамках, визначених мирними пропозиціями в Рамбує.Michael W. Lamb Sr.: Operation Allied Force Golden Nuggets for Future Campaigns, s. 2-7

Політична концепція повітряної операції передбачала проведення таких заходів, які би переконали президента Мілошевича, що в боротьбі з НАТО може втратити значно більше, ніж у переговорах. План операції мав характер ступінчастої ескалації з систематичним зростанням тиску на Белград та нищенням об'єктів із ключовим значенням для Югославії. Водночас НАТО відкинуло концепцію керівництва ВПС США у Європі про застосування сильного тиску авіації вже на початковій стадії операції. Подібно як у жовтні 1998 року Альянс не досягнув згоди щодо питання про наземні операції. Тим часом (у березні 1999) на території Косова було сконцентровано вже понад 30 тисяч сербських солдатів, тобто вдвічі більше, ніж це передбачала угода з Річардом Голбруком. Додаткові 40 тисяч перебували на кордоні провінції.

З військового погляду, Північноатлантичний альянс поставив собі за мету провести повітряну операцію проти військових об'єктів на території всієї Союзної Республіки Югославії, щоб зменшити здатність сербів і далі вчиняти репресії проти етнічних албанців у Косові. Виходячи з цього, НАТО створило низку стратегічних цілей для застосування сили в Косові, які згодом представили президентові Мілошевичу як умови завершення бомбардувань. Тими цілями були: залякування президента Мілошевича від продовження і ескалації сербських атак на беззбройне цивільне населення та встановлення умов для ліквідації наслідків етнічних чисток; знищення сербської здатності вести війну проти Косова та розширення військових дій на території сусідів Югославії в майбутньому завдяки знищенню або зменшення здатності Сербії вести військові операції. За словами президента США Білла Клінтона, операція Allied Force мала три головні цілі: демонстрація реакції Альянсу у відповідь на агресію в Косові; стримання президента Мілошевича від продовження чи ескалації атак на беззбройне цивільне населення; значне обмеження операційних можливостей Сербії проводити збройні дій в Косові завдяки великому скороченню бойового потенціалу югославської армії.

В кожному збройному конфлікті після Другої світової війни (окрім корейського, в'єтнамського та власне косовського) командир театру військових дій завжди ставив перед авіацією завдання контролю над сухопутними військами в зоні операції військ противника. В Косові югославські сухопутні військові одиниці палили будинки та проводили етнічні чистки.Maciej Marszałek: Sojusznicza operacja «Allied Force», s. 164—177 Через це багато сторін тиснули на Альянс, аби серед вибраних об'єктів ураження були також сухопутні військові одиниці. Остаточно однією з головних цілей НАТО було завдання югославській армії таких втрат, які би понизили можливості проведення репресії щодо населення Косова.

В плані операції, що отримала остаточну назву «Союзна Сила» (Allied Force), було закладено п'ять фаз її проведення:Maciej Marszałek: Sojusznicza operacja «Allied Force», ss. 67-77 нульова фаза — експлікація літальних засобів на європейському театрі дій; перша фаза — встановлення панування в повітрі над територією Косова шляхом заборони польотів та виведення з ладу підсистеми командування (а надалі — всієї системи повітряної оборони) Союзної Республіки Югославії; друга фаза — знищення військових об'єктів у Косові та югославських збройних сил на південь від 44 паралелі, що могли би підтримати війська в Косові; третя фаза — розширення повітряної операції на боротьбу проти всього спектру військових об'єктів великого значення на терені всієї федерації; четверта фаза — переміщення сил та їх зміцнення (якщо ця потреба виникала із ситуації).

Сили сторін

Сили НАТО

+ Виділені для операції Allied Force літальні засоби країн Європи та КанадиКраїна Рід літальних засобів Винищувачі-бомбардувальники,розвідувальні Транспортні Літаки-заправники ДРЛВ системи «Авакс» Гелікоптери 12 F-16 16 Harrier GR-71 Canberra PR-912 Tornado7 Sea Harrier FA-2 4 L-1011 3 VC-10 2 E-3D 10 Sea King 9 F-16 6 EF-18 1 KC-1301 CASA C-212 22 Tornado ECR/IDA6 AMX10 F-104 ASA6 Tornado IDS4 Tornado ECR/IDS Boeing 707T 18 CF-16 18 F-16 2 KDC-10 14 Tornado 1 C-160 6 F-16 1 C-130 3 F-16 11 F-16 12 Jaguar3 Mirage IV-P6 Mirage F1CR8 Mirage 2000C8 Mirage 2000D4 Étendard IVP 1 C-130 3 KC-135 1 E-3F SDCA Super Frelon

Слід зазначити, що фактично кількість використаних в операції машин була значно вищою від представленої вище. Лише літаків ПС США на Югославському ТВД перебувало більше 650 одиниць.