Історія аутизму розпочалась понад століття. Аутизм намагалися лікувати різними способами, його патологізували або розглядали як корисну властивість нейрорізноманіття людини. Розуміння аутизму визначилося культурними, науковими та суспільними факторами, і його сприйняття та лікування змінюються з часом у міру розвитку наукового розуміння аутизму.

Термін аутизм був вперше введений Ойгеном Блейлером у його описі шизофренії в 1911 році.  Діагноз шизофренії був ширшим, ніж його сучасний еквівалент. У дітей-аутистів того часу часто діагностували дитячу шизофренію. Найперші дослідження, спрямовані на дітей, яких сьогодні вважатимуть аутистами, проводила Груня Сухарєва, починаючи з 1920-х років. У 1930-х і 1940-х роках Ганс Аспергер і Лео Каннер описали два споріднені синдроми, пізніше названі дитячим аутизмом і синдромом Аспергера. Каннер вважав, що описаний ним стан може бути відмінним від шизофренії, і в наступні десятиліття дослідження того, що стане відомим як аутизм, прискорилися. Формально, проте, дітей-аутистів продовжували діагностувати з різними діагнозами, пов'язаними з шизофренією, як у Діагностичному та статистичному посібнику з психічних розладів (DSM), так і в Міжнародній класифікації хвороб (ICD),  але на початку 1970-х років ці два діагнози відокремили та вирішили, що аутизм і шизофренія насправді є різними психічними розладами. У 1980 році це було вперше формалізовано з новими діагностичними категоріями в DSM-III.  Синдром Аспергера був введений в DSM як офіційний діагноз у 1994 році, але в 2013 році синдром Аспергера та дитячий аутизм були знову об’єднані в DSM-5 в єдину діагностичну категорію – розлад аутистичного спектра (РАС).

Людям з аутизмом часто важко зрозуміти невербальні соціальні сигнали та емоційний обмін. Розвиток Інтернету дав можливість багатьом людям з аутизмом створювати онлайн-спільноти, працювати віддалено та дистанційно відвідувати школу, що може принести пряму користь тим, хто зазвичай спілкується. Суспільні та культурні аспекти сприйняття аутизму розвинулися до цього часу: одні науковці шукають ліки, а інші вважають, що аутизм — це просто інший спосіб існування.

Незважаючи на те, що зростання кількості організацій і благодійних фондів, пов’язаних із захистом інтересів людей з аутизмом та їхніх опікунів, а також зусилля з дестигматизації РАС вплинули на сприйняття РАС,  люди з аутизмом та їхні опікуни продовжують відчувати соціальну стигматизацію в ситуаціях, коли поведінка аутистів сприймається негативно, і багато лікарів первинної ланки та медичні спеціалісти висловлюють переконання, що відповідають застарілим уявленням про аутизм.

Обговорення аутизму викликало багато суперечок. Оскільки дослідники не змогли дійти консенсусу щодо різних форм захворювання, певний час не проводилося досліджень того, що зараз класифікується як аутизм.   Обговорення синдрому та його складності розчарувало дослідників. Навколо різних тверджень щодо етіології аутизму до цих пір точаться суперечки.

Аутизм до терміну «аутизм» (до 1908 р.)

Аутисти до "аутизму" Автори визначили випадки аутизму у людей задовго до появи терміну «аутизм», які, можливо, сьогодні були б діагностовані як аутисти. Застільна розмова Мартіна Лютера, складена його нотатником Матесіусом, містить історію 12-річного хлопчика, який, можливо, страждав на аутизм і потребував підтримки. Найпершим добре задокументованим випадком аутизму є випадок Х’ю Блера з Борга, як детально описано в судовій справі 1747 року, в якій його брат успішно подав петицію про анулювання шлюбу Блера, щоб отримати спадок Блера.

Генрі Кавендіш був плідним натурфілософом, вперше опублікований у 1766 році. За життя Кавендіша вважали ексцентриком, а його поведінку сучасники описували як «особливо сором’язливу». Досліджуючи Кавендіша як тему для статті в журналі Neurology 2001 року, невролог Олівер Сакс визначив, що докази діагнозу РАС «майже переважні».

Дикий хлопчик з Аверона, дика дитина, яка була знайдена в 1798 році, демонструвала кілька ознак аутизму. У підлітковому віці він не говорив, і його історія була дуже широко відома в суспільстві того часу. Такі випадки привернули увагу до аутизму та пов’язаних з ним інвалідності, і було проведено більше досліджень щодо природних аспектів людської поведінки. Студент-медик Жан Ітар лікував його за поведінковою програмою, розробленою для того, щоб допомогти йому сформувати соціальну прихильність і спонукати до мови через наслідування.

Ранні описи симптомів аутизму Близько 1810 року французький психіатр Жан-Етьєн Домінік Ескіроль дав визначення стану мономанії. Він зробив публікацію про цей термін у 1827 році. Увага публікації була зосереджена на сучасній концепції фіксованої ідеї ( idée fixe ), єдиного предмета одержимості в іншому здоровому розумі.  Аутисти часто мають сильну фіксацію на певних темах або об'єктах.

У 1877 році британський лікар Джон Даун використав термін «затримка розвитку», щоб описати стани, включно з тим, що сьогодні вважається аутизмом.

Також у 1877 році німецький лікар Адольф Куссмауль визначив стан aphasia voluntaria – коли люди вирішують не говорити.  Деякі люди, які, як вважають, мають волюнтарну афазію, могли бути невербальними аутистами.

У 1887 році Джон Даун прочитав лекцію, в якій описав ідіотів-савантів, людей, чиї розумові здібності були загалом низькими, але які мали сильні здібності в певній галузі, в якій він зазначив на відсутності простеження будь якої історії подібних здібностей у родичів пацієнта.

Французький психіатр П’єр Жане опублікував книгу Les Obsessions et la Psychasthénie (Нав’язливі ідеї та психастенія) у 1903 році. Вона включала нещодавно визначений стан психастенії, який став прототипом пізнішого інтровертного типу особистості Карла Юнга  і, на думку Груні Сухарєвої, був компонентом шизоїдної психопатії в дитинстві.

Німецький соціолог Георг Зіммель писав про міське сенсорне перевантаження у своєму есе 1903 року «Метрополія та психічне життя».

Передчасна деменція та пов’язані стани Термін dementia praecox (передчасна деменція ) вперше використав німецький психіатр Генріх Шюле в 1880 році, а також у 1891 році Арнольд Пік, чеський професор психіатрії в Карловому університеті в Празі.

Шотландський психіатр Томас Клаустон у своїй книзі «Клінічні лекції про психічні захворювання» 1883 року описав новий стан, який він назвав психоневрозом. Його опис охоплював те, що сьогодні вважається спектрами шизофренії та аутизму - те, що інші вважали "dementia praecox".

Термін «dementia praecox» був значно популяризований у 1899 році через шосте видання книги німецького психіатра Еміля Крепеліна «Psychiatrie». Ein Lehrbuch für Studirende und Aerzte  (Психіатрія. Підручник для студентів і лікарів).  Ця умова була визначена дуже широко за сучасними стандартами. Вважалося, що первинним порушенням при dementia praecox є порушення когнітивних або розумових функцій уваги, пам’яті та цілеспрямованої поведінки.  Люди з аутизмом часто мають ці ознаки, і деякі люди з таким діагнозом сьогодні вважалися б аутистами.

Італійський психіатр Санте Де Санктіс коротко згадав стан у статті 1906 року , який він назвав dementia praecocissima (дуже рання деменція), яка була формою dementia praecox, що почалася дуже рано в житті людей. Більш детально він писав про це в статті 1908 року.  Це був дуже широко визначений стан, який він вважав «дуже схожим на гебефренічний або кататонічний комплекс симптомів статевого дозрівання та підліткового віку».

У 1908 році австрійський педагог Теодор Хеллер визначив стан під назвою «dementia infantilis» (дитяча деменція).  Цей стан пізніше буде називатися синдромом Геллера та дитячим дезінтегративним розладом. Зараз DSM вважає це частиною розладу спектра аутизму. Це рідкісне генетичне захворювання.

Аутизм як симптом шизофренії (1908–1924)

Ойген Блейлер Ойген Блейлер був швейцарським психіатром, який був директором психіатричної лікарні Бургхельцлі, що була пов’язана з Цюріхським університетом. У квітні 1908 року він прочитав лекцію, пояснюючи, що dementia praecox надто відрізняється від інших форм деменції.  Він запропонував дати їй унікальну назву шизофренія - роздвоєння розуму. Протягом наступних п'ятдесяти років цей термін буде все частіше використовуватися. Те, що зараз відомо як «шизофренія», відрізняється від того, що описав Блейлер. Він включив у своє визначення те, що сьогодні вважається аутизмом, шизоїдним розладом особистості та різним спектром шизофренії та іншими психотичними розладами .

Новолатинське слово autismus (англійський переклад autism ) було введено Блейлером у липні 1910 року, в науковій статті «Zur Theorie des schizophrenen Negativismus»  (Про теорію шизофренічного негативізму). Він вивів термін autismus (від грецького слова: αὐτός , романізоване :  autós , букв. «я»), і використовував його для значення хворобливого самомилування, маючи на увазі «аутистичний відхід пацієнта від своїх фантазій, при якому будь-який вплив ззовні стає нестерпним занепокоєнням».  

Блейлер вважав, що своєрідна поведінка людей з аутизмом пояснюється тим, що вони займаються особистою фантазією, а не світом, яким він є.  Він вважав, що вони спиралися на психічний стан раннього дитинства, який не міг сформувати теорію розуму.

Август Хох: замкнута особистість У двох статтях, вперше оприлюднених у листопаді 1908 та травні 1910 року та опублікованих у 1909 та 1910 роках відповідно, швейцарсько-американський психіатр Август Хох з Психіатричного інституту штату Нью-Йорк дав визначення концепції замкнутої особистості. Він характеризувався замкнутістю, закритістю, сором'язливістю та перевагою жити у фантастичних світах, серед іншого.  Хох також додав, що вони мали «погано збалансований сексуальний інстинкт та разюче безплідні любовні зв’язки».  

Права дітей У 1913 році в Англії та Уельсі був прийнятий Закон про психічну недостатність, який забезпечував інституційний догляд за всіма дітьми, за якими були визначені «психічні дефекти».

Ганнушкін і Крепелін Стаття російського психіатра Петра Ганнушкіна 1914 року «Стан питання про шизофренічну конституцію», і verschrobene (ексцентричний) тип у восьмому виданні підручника з психіатрії Еміля Крепеліна (1915)  детально описують типи характеру, які пізніше будуть вважатися шизоїдними Грунею Сухарєвою.

Крепелін пише про поки що погано вивчену групу пацієнтів, які можуть бути інтелектуально добре обдарованими, але «розсіяними, забудькуватими та демонструють коливання інтелектуальних здібностей».  Вони ексцентричні в тому сенсі, що вони схильні дотримуватись «екстравагантних і несвітських ідей», мають безладний або заплутаний спосіб самовираження, і, як правило, не пристосовуються до досвіду інших, а натомість «займаються абсолютно безнадійними та незрозумілими планами».

Введення терміну шизоїд Термін «шизоїд» почали використовувати незадовго до 1920 року. Його використовували для опису людей, які мали симптоми, схожі на «шизофренію», але не настільки виражені.

Стаття німецького психіатра з Тюбінгенського університету Ернста Кречмера 1921 року «Körperbau und Charakter» була розширена в 1922 році. Ця розширена версія була опублікована як книга Physique and Character  англійською мовою в 1925 році, і в ній використовувалися терміни «шизоїд» і «шизотим» (останній був подібний до шизоїду, але ближче нейротиповий). Він включив шизотимічний артистичний темперамент як один із двох різновидів геніальності та визначив соціально закриту шизотимію як тип особистості.

У 1924 році Блейлер сказав, що шизоїдні люди:замкнуті, підозрілі, нездатні до дискусії, люди, які комфортно тупі й водночас чутливі, люди, які у вузькій манері переслідують нечіткі цілі, покращувачі всесвіту тощо. У той час Блейлер також вважав, що кожен має шизоїдний елемент, писав: «Кожна людина має один синтонічний (у гармонії з оточенням) і один шизоїдний компонент, і шляхом більш уважного спостереження можна визначити його силу та напрям».

Карл Юнг: Інтроверсія