Достик (узб. Do‘stlik, Дўстлік; каз. Dostiq — «Дружба», за радянських часів — Канал імені С. М. Кірова; у дореволюційних джерелах — Романовський зрошувальний канал, також зустрічаються назви Канал Імператора Миколи I та Канал великого князя Миколи Костянтиновича) — міждержавний іригаційний канал, що пролягає територією Сирдар'їнської області Узбекистану та Туркестанської області Казахстану.

Канал відіграє помітну роль у водогосподарському комплексі басейну Сирдар'ї (у складі Шардаринської багатоцільової системи). Свій початок бере від скидного каналу Фархадської ГЕС на річці Сирдар'я. Державна магістраль (Романовський канал) будувалася з 25 вересня 1901 року і була урочисто відкрита 5 жовтня 1913 року.

Характеристики Пропускна здатність каналу становить 230 м³/с. Спочатку гідротехнічна споруда проектувалася як самопливний водотік у земляному руслі. Однак у 2011 році казахстанську ділянку об'єкта було модернізовано та оснащено сучасною системою машинної (помпової) подачі води.

Загальна протяжність водного тракту становить 113 км, з яких 49 км територією Республіки Казахстан.

Найбільші відвідні гілки:

Права — 58 м³/с Сардобинська — 13 м³/с Малекська — 12 м³/с

Має три скиди з об'ємом водовідведення 40, 18 та 17 м³/с.

У Мактааральському районі Казахстану водні ресурси каналу задіяні для інтенсивного зрошення 136 тис. га сільськогосподарських угідь. Для порівняння, станом на 1984 рік сукупна площа зрошуваних масивів в Узбецькій та Казахській РСР сягала 216 тис. га.

Маршрут та гідротехніка +Вузол/дільницяОписДжерелоГоловна спорудаВідбір із скидного каналу Фархадської ГЕСТраса каналуЗемляне русло; самоплив, на казахстанській ділянці доповнена машинною подачеюВеликі відгалуженняПрава (58 м³/с), Сардобинська (13 м³/с), Малекська (12 м³/с)СкиданняТри скидання: 40, 18 та 17 м³/сУстяВпадання в Шардаринське водосховище у Жетисаю

Передісторія

Економічні передумови створення каналу У другій половині XIX століття економічна політика Російської імперії була спрямована на зниження залежності від імпорту сировини шляхом розвитку власного бавовництва в Туркестанському краї. У межах цієї стратегії було розроблено комплексну програму обводнення Голодного степу, метою якої стало розширення площ під посіви технічних культур, насамперед бавовнику.

Характеристика Голодного степу Голодний степ  — посушлива лісова рівнина площею близько 10 тис. км² на лівому березі Сирдар'ї, придатна для землеробства лише за надійного штучного поливу.

Спроби зрошення Голодного степу Археологічні та топографічні дослідження свідчать про існування локальних іригаційних систем у середній та нижній течії Сирдар’ї за доби Середньовіччя. Найбільш вивченою є гідротехнічна мережа каналу Урумбай (XII—XV ст.): його траса протяжністю близько 70 км пролягала переважно заплавою річки і лише на прикінцевій ділянці виходила в степ; площа зрошуваних земель за оцінками дослідників становила приблизно 70 тис. га. У науковій літературі також описано залишки каналу Чардара (обстежений у 1905 році інженером М. О. Петровим) та невеликі аричні системи, які живилися стоком із Туркестанського та Нуратинського хребтів (зокрема, канал Бус від річки Аксу). В історіографії зафіксовано відомості про масштабний проєкт Тюя-Тартар (XVI ст.), спрямований на перекидання частини стоку Зарафшану в басейн річки Санзар.

Перші спроби освоєння: канал імператора Миколи I Знаковим етапом стало спорудження за кошти великого князя Миколи Костянтиновича Романова зрошувального каналу, відомого як канал Імператора Миколи I (початкова назва — «Хивинський арик»). Дослідницькі та підготовчі роботи розпочалися в 1886 році, а основний етап будівництва тривав упродовж 1895–1897 років. Перший пуск води відбувся 1 вересня 1896 року, і вже до 1897 року канал функціонував у штатному режимі. Довжина гідроспоруди становила 70 верст (близько 74,7 км), а площа зрошуваних земель досягала майже 7 тисяч десятин. Отриманий досвід засвідчив як високу потенційну родючість території за умови штучного зволоження, так і технічну недосконалість тогочасних гідротехнічних споруд, що спонукало державу до розробки проєкту нової масштабної магістралі. Історія Царський період (до 1917)

Перші успішні роботи з обводнення Голодного степу здійснювалися як приватна ініціатива великого князя Миколи Костянтиновича Романова. Упродовж 1895–1897 років за його кошти було споруджено та введено в експлуатацію канал «Микола I» (протяжністю близько 84 км), який забезпечував забір води із Сирдар'ї нижче Бекабадських порогів. Перший пуск води відбувся 1 вересня 1896 року, а вже до 1897 року гідроспоруда запрацювала на повну потужність. У тогочасному діловодстві паралельно вживалися назви «Канал великого князя Миколи Костянтиновича» та «Канал Імператора Миколи I» (остання назва почала стало фіксуватися в офіційних виданнях, починаючи з 1899–1904 років).

У 1898 році іригаційні споруди перейшли у державну власність (казну). Переглянувши та суттєво доопрацювавши початковий проєкт, держава розпочала будівництво великої магістральної артерії для зрошення північно-східної частини Голодного степу — майбутнього Романовського каналу.

Організаційним та технічним забезпеченням робіт керувало Міністерство землеробства і державного майна. Упродовж 1900–1907 років безпосереднє будівництво здійснювала спеціальна комісія під головуванням інженера, статського радника М. О. Петрова. До її постійного складу також входили:агроном С. В. Понятовський, молодші чиновники з іригації О. І. Крюченко та А. А. Матісен, технік-іригатор Лундінг, а також управителі земель К. О. Молчанов і К. О. Касаткін. З метою інспектування ходу робіт і розробки подальшої комплексної програми зрошення в серпні 1907 року Головне управління землевпорядкування і землеробства Російської імперії відрядило спеціальну комісію. До її складу увійшли С. Ю. Раунер (голова), К. О. Рухлов, М. С. Ширяєв та К. С. Гадзецький.

За результатами детальної інспекції комісія констатувала прогресуюче замулення старих приватних гідротехнічних споруд і наголосила на гострій необхідності якнайшвидшого переходу до єдиної державної (казенної) магістралі з одночасною плановою підготовкою навколишніх територій для раціонального заселення колоністами.

Безпосереднє будівництво цієї нової державної іригаційної магістралі розпочалося ще 25 вересня 1901 року. Роботи тривали понад дванадцять років, і 5 жовтня 1913 року відбулося урочисте відкриття та запуск в експлуатацію Романовського каналу, який став найбільшою гідротехнічною спорудою регіону того часу.

Радянський період (1917-1991) Після встановлення радянської влади всі іригаційні споруди в Голодному степу були націоналізовані, а їхня подальша модернізація та розширення стали складовою частиною державних програм із розвитку бавовняного комплексу СРСР.

Хронологія розвитку та реконструкції іригаційної системи в радянський період:

17 травня 1918 року — Рада народних комісарів РРФСР видала декрет «Про організацію зрошувальних робіт у Туркестані». Документ затверджував план обводнення, що охоплював до 500 тис. десятин земель у Голодному степу (а також Дальверзинський степ та низку інших об'єктів), і закріплював виключно державне управління іригаційними проєктами регіону. Кінець 1930-х років — водотік отримав офіційну назву — канал імені С. М. Кірова. Упродовж 1939–1941 років проведено його першу масштабну реконструкцію: русло значно поглибили та розширили, що заклало основу для подальшого нарощування обсягів регулярного поливу на території Мірзачуля та Мактаарала. 1942–1949 роки — розпочато будівництво Фархадського гідровузла (Фархадська ГЕС). Введення перших гідроагрегатів в експлуатацію відбулося у 1948 році, а повне завершення будівництва об'єкта — у 1949 році. Після пуску ГЕС головну ділянку каналу приєднали до її скидного каналу, що забезпечило стабільніший та регульований забір води з річки Сирдар'я. 1954 рік — здійснено чергову модернізацію каналу імені Кірова (нині — Достик). Відповідно до водогосподарських зведень, пропускну спроможність головної споруди для забезпечення казахстанської ділянки було доведено до 220–230м³/с. 1959 рік — паралельно у складі Голодностепської зрошувальної системи вводилися в дію нові об'єкти, зокрема Південно-Голодностепський канал. Одночасно відбувався активний розвиток колекторно-дренажної мережі, ключовим елементом якої став Центральний Голодностепський колектор. 1967 рік — завершилося наповнення Шардаринського водосховища, в яке впадає гирлова частина каналу. Водойма стала головним регулятором гідрологічного режиму зрошувальних систем півдня Казахстану та нижньої течії Сирдар'ї. Середина 1980-х років — за даними галузевої статистики, загальна площа зрошувальних земель у казахстанській частині системи по трасі каналу досягла близько 115 тис. га. 27 серпня 1987 року — з метою інституціоналізації управління міжреспубліканськими водними об'єктами басейну Сирдар'ї було створено Східно-Сирдар'їнське басейнове управління (Упрводгос «Сирдар'я»). До його структури на правах підрозділу увійшло Голодностепське управління гідровузлів і каналу імені С. М. Кірова з дислокацією в місті Ґулістан.