Про безмежність, Всесвіт і світи ()На оригінальному титульному аркуші фігурує назва «De l'infinito universo et Mondi» (про безмежний/нескінченний Всесвіт і світи), тоді як енциклопедично усталеною тепер вважається форма «De l'infinito, universo e mondi». Якщо "et" є лише італіанізованим варіантом, то кома в заголовку може бути, навпаки, друкарською помилкою. Як зазначає Нуччо Ордіне (див. список літератури), вживання іменника замість прикметника походить від Джованні Джентіле й згодом було підтверджене іншими дослідниками, зокрема Джованні Аквілекк’я. Це виправдано тим, що в самій праці, як і в інших, автор вживає кому. Як пояснює сам Ордіне, для Бруно Всесвіт є не лише нескінченним, а ще й містить нескінченну кількість світів — тобто нескінченність (як іменник) виявляється як в просторовій протяжності Всесвіту, так і в незліченності його світів. — третій філософський діалог, який Джордано Бруно опублікував у Лондоні в 1584 році, закриваючи цикл лондонських космологічних діалогів, розпочатий «Бенкетом на попелі» і продовжений діалогом «Про причину, початок і єдине». Розвиваючи теми попередніх двох діалогів, зв'язок між іманентним Богом і нескінченним Всесвітом, з одного боку, і відмінність між ролями теології та філософії, з іншого, «Про безмежність» служить остаточною точкою розриву думки філософа як з арістотелівською доктриною, так і з християнством.

Загальні відомості Присвячений французькому послу в Англії , твір «Про безмежність» складається з п'яти діалогів, яким передує присвята («proemiale epistola»), в яку Бруно вставляє три вірші. Головні герої — Філотео, який, як і в попередніх діалогах, передає голос автору; Фракастріо, лікар, реальний персонажДжироламо Фракасторо (1478–1553), лікар і астроном із Верони, який спілкувався з Коперником.; Буркіо, перипатетик, вигаданий персонаж; Ельпіно, молодий студент, який виступає співрозмовником Філотео; Альбертіно, який з'являється лише в останньому діалозі й, можливо, є реальним персонажем і ототожнюється з .

Текст «Тож крила я в повітря міцно зводжу; Завад з кришталю й скла я не страшуся, Я рвуся в небо, у безмежність лину. Зі свого світу я підношусь в інший, І крізь ефірний простір проникаю: Те, що для інших обрій — я минаю.»

(Д. Бруно, «Про безмежність, Всесвіт і світи») У першому діалозі автор різними аргументами демонструє нескінченність Всесвіту, головну тему твору. У ті часи вважали, що Всесвіт має скінченні розміри, Земля лежить у його центрі, інші планети та Сонце обертаються на сферах навколо неї, а нерухомі зорі перебувають на поверхні останньої сфери. Це система Птолемея, яку вважали істинною католицька церква й більшість натурфілософів. Система Коперника була запропонована лише нещодавно, але вона теж, хоча й поміщала Сонце в центр, припускала скінченність розмірів Всесвіту. Бруно, однак, пропонує інше бачення Всесвіту, — нескінченного і з нескінченною кількістю населених світів, яке було розроблено кардиналом Ніколою Кузанським у його праці «Про вчене незнання» (1440).

У другому діалозі Бруно захищається від можливої критики його теорії з боку опонентів. У третій частині філософ критику концепцію зовнішнього нерухомого першорушія, з яким можна пов'язати першопричину руху тіл у Всесвіті, а також концепцію сфер Птолемеєвої системи, які не мають підстав існувати в нескінченному просторі. Четвертий діалог стосується питань про можливість існування інших світів у цьому нескінченному Всесвіті. В останньому діалозі присутній Альбертіно, більш підготовлений супротивник, ніж Бурчіо, який висуває нові заперечення, але врешті змушений погодитись з Філотео.

Перший діалог

Бруно підходить до демонстрації нескінченності Всесвіту з двох точок зору, логічної та теологічної. Філософ запитує: якби Всесвіт був скінченним, у чому б він містився? «Сам у собі»«Так я й вчиню. Якщо світ є обмеженим...» — Філотео, діалог I., відповів би Арістотель; але Бруно заперечує, що якби це було так, Всесвіту не було б ніде, оскільки він не має нічого, що вміщує його, і тому він був би нічим: це було б «те, що неможливо знайти». Таким чином, філософ використовує те саме визначення місця, дане Арістотелем, щоб показати його суперечності: якщо місце є «межею вміщуючого тіла», то місце самого Всесвіту було б нічим, оскільки воно міститься в собі. З іншого боку, якби межа була реальною, а світ був сферичним, його опуклість межувала б з увігнутістю, яка не могла б ніде розташуватися. І що заважає нам переступити цю межу? Тут автор наводить приклад стріли, який навів римський поет і філософ Лукрецій у своїй праці «Про природу речей». Він розмірковував, що може заблокувати гіпотетичну стрілу, випущену за межі Всесвіту, і дійшов висновку, що це не може бути небуття, бо небуття як таке нічого не може зробити. Тому логічно неможливо уявити скінченний і самодостатній Всесвіт.

Повертаючись до того, що вже було написано в діалогу «Про причину, початок і єдине», якщо Бог нескінченний і є причиною Всесвіту, то як нескінченна сутність могла б спричинити скінченний наслідок, «адже кожна скінченна річ у порівнянні з нескінченним — ніщо»«Це те, що я мав додати...» — Філотео, діалог I.? Або Бог обмежений — що було б абсурдом, — або Його нескінченна могутність виявляється у скінченному акті; але для Бруно могутність і акт — це одне й те саме в Бозі: «інакше принижується природа й гідність того, хто може творити, і того, хто може бути створений».

Другий діалог Як Всесвіт нескінченний, то він нерухомий. Бруно цитує «Про небо» Арістотеля, де він хоче продемонструвати, що завдяки круговому руху неба ми можемо зробити висновок, що саме небо є сферичним і, отже, скінченним«Якщо кругле тіло є нескінченним…» — Ельпіно, діалог II.. Для Бруно це міркування є софізмом, а Арістотель — «жебрак», який використовує протилежну тезу для підтримки своєї власної гіпотези. Для Бруно простір і Всесвіт — це одне й те саме, оскільки Всесвіт складається з матерії, і саме матерія визначає простір«Якщо ця потенція існує, отже, простір у певному сенсі є матерією; якщо це матерія — вона має здатність; якщо має здатність, з якої причини ми маємо заперечувати їй акт?» — Філотео, діалог II, тому Всесвіт, хоча й містить нескінченну кількість частин із скінченними розмірами, які підлягають «незліченним змінам», є «непорушним, незмінним, нетлінним».

Третій діалог

Рух нашої планети та нескінченність Всесвіту дають підстави припустити, що кожна зоря й планета підпорядковуються своїм власним рухам«Чому ж тоді ми хочемо стверджувати, що є різниця між цим і тими тілами, якщо бачимо між ними повну подібність?» — Фракасторо: діалог III.. Усі «землі» мають «ті самі причини» руху, що й наша. Ці інші планети не видно, тому що вони або малі, або дуже далеко. Остання сфера, сфера тверді небесної, яка все ще зберігається в теорії Коперника, є «фантазією»: поза нею зорі простягаються без кінця, кожна зі своїми планетами«Отже, існує незліченна кількість сонць…» — Ельпіно: діалог III.. Але якщо існують інші планети, чи можуть вони бути населені так, як наша? У діалозі це питання ставить Буркіо; воно є логічно прийнятним наслідком на основі того, що щойно було сказано, але він формулює його як знущанняПрочитаймо далі: у відповідь на почуте Буркіо звинувачує Фракасторо в тому, що той хоче викинути усі висновки великих філософів минулого, «поставити світ догори дриґом».. Відповідь — так, є й інші жителі, схожі на нас, якщо не «кращі».

І Бруно продовжує своє космологічне дослідження, уявляючи, що, якби ми були на іншому небесному тілі, ми б так само прийшли до висновку, що знаходимося в центрі Всесвіту. Все залежить від точки спостереження, і рух тіла можна сприйняти, «лише у певному порівнянні та співвіднесенні з чимось фіксованим».

Так само немає потреби припускати, що «божественний пульс якогось розуму» змушує тіла рухатися, їхній рух відбувається в силу внутрішнього принципуЦе може бути передчуттям ще не відкритого закону інерції..

Четвертий діалог Після короткого викладення основних тез у попередніх діалогах, тепер Бруно прояснює деякі аспекти механічної природи, питання, які здебільшого стосуються співіснування цих світів у ВсесвітіПід словом «світ» Бруно розуміє сонячні системи, подібні до нашої, тобто зорі з планетами: «сонця» й «землі».. Однією з проблем є вплив одного світу на інший. У той час, як для Арістотеля цей аргумент показав би абсурдність існування інших світів, оскільки кожен з чотирьох складових елементів матерії прагне зберегти своє природне місце в космічному порядку, для Бруно складові частини світів, дотримуючись «внутрішнього рушійного принципу», натомість підлягали б тому руху, який їм найзручніший«[...] Там, де краще й швидше вона зможе утриматися й зберегтися», Філотео: діалог IV. Бруно наводить приклад каменя, розташованого на однаковій відстані від двох земель (тобто двох планет): куди рухатиметься цей камінь? Якщо камінь знаходиться в точній рівновіддаленості, він залишиться на місці, інакше — він рушить до однієї з двох планет, здійснюючи «найкоротший шлях». Міркування Бруно є помилковим, оскільки не враховує мас планет, однак він інтуїтивно правильно передбачає наявність власних сфер гравітаційного впливу небесних тіл.. Таким чином, кожен світ цілком може існувати зі своїми внутрішніми рухами без будь-якого впливу від інших світів, якщо вони не настільки близькі, щоб частина одного була близькою до іншого.

Ще одна тема, до якої тут звертається Бруно, — це комети, які на той час вважалися метеорологічним явищем. Бруно відкидає цей висновок, схиляючись до гіпотези про те, що комети подібні до «видів зір».

П'ятий діалог Перше, що запитує Альбертіно, новий співрозмовник, — звідки походять ці новації: чи є вони плодом новаторської думки, чи ні. Ельпіно відповідає, що «це стародавні речі, які повертаються, це приховані істини, які відкриваються». Він посилається на думку тих стародавніх філософів і мудреців, яких часто не беруть до уваги коментатори Арістотеля, оскільки для них те, що проігнорував Арістотель, «не може бути пізнаним». Філофей відповідає, що такою була його позиція, коли він був молодим і присвятив себе вивченню текстів Арістотеля, але тепер усе змінилося. Бруно в усьому творі цитує Демокріта («хто розумів краще»Діалог V), Епікура («який найвідкритішими очима споглядали природу»Філотео, діалог V), Геракліта («той мудрець, який сказав, що Бог приносить мир у суперечливі вищі речі»Фракасторіо, діалог III), Лукреція (у діалозі процитовані деякі уривки з його поеми «Про природу речей»).

Далі Альбертіно пропонує тринадцять нових запитань, тринадцять проблем, на які Філотео дає відповіді, які зрештою переконують Альбертіно, який з великим ентузіазмом закликає філософа продовжувати ще сміливіше викорінювати помилкові переконання, не зважаючи на думку грубих, дурних і заздрісних людей, «з тією метою, щоб з допомогою світла таких міркувань ми більш впевненими кроками просувалися до пізнання природи»Альбертіно, діалог V.

Примітки

Література