Марсе́ль Пруст, повне ім'я Валантен-Луї-Жорж-Ежен-Марсель Пруст (, 10 липня 1871 — 18 листопада, 1922) — французький письменник, есеїст та критик, що здобув світове визнання як автор роману-епопеї «У пошуках утраченого часу» (), одного з найвизначніших творів світової літератури двадцятого століття.
Біографія
Марсель Пруст народився в районі Отей (, південний район Парижа), в будинку свого двоюрідного діда перед самим закінченням франко-прусської війни. Його батько, Адріан Пруст, відомий епідеміолог, займався вивченням способів запобігання розповсюдження холери у Європі й Азії та був автором багатьох книг із медицини та гігієни. Мати, Жанна Вейль, походила з родини успішного біржового маклера єврейського походження. Вона була освіченою та начитаною жінкою, її листи свідчать про неабияке почуття гумору. Марсель був старшим за свого єдиного брата Робера на два роки.
У віці дев'яти років Пруст захворів на астму, й загалом був хворобливою дитиною. У дитинстві він проводив свої канікули у селі Ільє, і саме це село, з деякими елементами дідового будинку в районі Отей, стало моделлю містечка Комбре, де відбуваються основні події «У пошуках втраченого часу». До святкування столітнього ювілею Пруста, село Ільє було перейменовано на Ільє-Комбре.
Літературна діяльність Марселя почалася в ліцеї Кондорсе, до якого він вступив у 1882 році зразу до п'ятого класу, але відвідував не дуже регулярно через часті напади астми. Пруст опублікував свої перші тексти у журналі «Ревю ліла» (La Revue Lilas), що видавався учнями ліцею Кондорсе. За свідченням самого Пруста найраніші тексти, що увійшли до першої збірки «Дні й радості», були написані ним у віці 14 років. Майже всі тексти з цієї збірки спершу були опубліковані в журналах «Бенкет» (Le Banquet) та «Ревю бланш» (La Revue Blanche). По закінченні ліцею в 1889 році Пруст у 1890 році вступив до Політехнічної школи. У Сорбонні він слухав лекції Анрі Бергсона. 1893 року він одержав диплом з права, а 1895 року — диплом з філософії.
Університетські друзі сприяли Прустові в світських знайомствах. Він став завсідником деяких престижних паризьких салонів. Так Жак Бізе запросив його до салону своєї матері мадам Строс, що була вдовою композитора Жоржа Бізе, автора «Кармен». Пруст також відвідував салон пані де Каяве, подруги Анатоля Франса та салон Мадлени Лемер (1845—1928).
Незважаючи на слабке здоров'я, Пруст рік прослужив у французькій армії (1889—1890), і цей епізод знайшов своє відображення у романі «На Германтову сторону» (третя частина епопеї). У молодості Пруст здобув репутацію сноба та дилетанта, через що у нього були певні проблеми із публікацією першої частини роману у 1913 році.
У нього були теплі стосунки з матір'ю. Для того, щоб заспокоїти батька, який наполягав на тому, щоб Марсель ішов працювати, влітку 1896 року він влаштувався у бібліотеку Мазаріні, проте одразу пішов на лікарняний, який тривав кілька років, після чого його звільнили. Він не пропрацював на своїй роботі жодного дня і не переїжджав з дому батьків аж до часу їхньої смерті.
У лютому 1903 року брат Марселя Пруста, Робер, одружився і виїхав з батьківського дому. Батько родини помер у вересні того ж року. Врешті, у вересні 1905 року померла й мати, яку Марсель дуже любив, і яка залишила йому великий спадок (приблизно шість мільйонів доларів у перерахунку на теперішні гроші, що становить місячний дохід у 15 тисяч доларів). Увесь цей час стан його здоров'я безперервно гіршав.
Приблизно у 1909 році він почав роботу над основним своїм твором — «У пошуках втраченого часу». З 1907 по 1919 роки Пруст мешкав у квартирі, успадкованій від батьків на бульварі Осман, 102, де й писав свій роман-епопею. У вересні 1913 року вийшов перший роман епопеї «На Сваннову сторону» (), виданий власним коштом у видавництві «Ґрассе», оскільки видавництво Ґаллімар в особі Андре Жіда забракувало рукопис. До того ж видавництво Ґрассе погодилося на публікацію лише в скороченому варіанті, тож Пруст змушений був вилучити майже 200-сторінковий уривок, який пізніше він включив у другий том. Роман був холодно зустрітий читачами та критиками.
У рік публікації роману «На Сваннову сторону» Пруст близько зійшовся з Альфредом Агостінеллі, якого запізнав ще 1907 року під час перебування у Кабурі. Тоді Агостінеллі працював для Пруста водієм, а 1913 року навідав Пруста в Парижі з проханням посприяти в працевлаштуванні. Пруст призначив його своїм особистим секретарем. Невірність Агостінеллі та його раптова смерть в 1914 році були великим потрясінням для Пруста. Агостінеллі надихнув Пруста на створення образу Альбертіни та написання так званого романного «циклу Альбертіни» — останніх чотирьох частин роману-епопеї, який в літературознавстві протиставляється «циклові Жильберти», що складає перші частини роману.
Другий роман Пруста «У затінку дівчат-квіток» () приніс йому славу та був удостоєний премії братів Гонкурів за 1919 рік. Під час голосування в гонкурівському комітеті роман Пруста здобув 6 голосів, а роман Ролана Доржелеса «Дерев'яний хрест» — лише 4 голоси. Після Гонкурівської премії Пруст ще більше заглибився в написання й вдосконалення свого роману-епопеї. 1921 року Пруст публікує роман «Ґермантська сторона» (Le Côté de Guermantes). 1922 року — роман «Содом і Гоморра». Інші частини роману-епопеї з'явилися вже після смерті автора. Велику роботу з впорядкування й редагування рукописів Марселя Пруста провів його брат Робер.
Останні три роки свого життя Пруст через тяжку форму астми майже не виходив зі своєї спальні, він спав удень і працював уночі. Марсель Пруст помер 18 листопада 1922 року за вичитуванням однієї з частин роману. Похований у Парижі на цвинтарі Пер-Лашез.
Особисте життя Відомо, що Пруст був гомосексуалом; його сексуальність та стосунки з чоловіками часто обговорюються його біографами.Painter (1959), White (1998), Tadié (2000), Carter (2002 and 2006)
Творчість
Ще в юності Пруст почав писати й видавати літературні твори. В школі він дописував до журналів La Revue verte та La Revue lilas, а в 1890—1891 вів регулярну світську рубрику в газеті Le Mensuel. У 1892 він був одним із організаторів літературно-критичного журналу Le Banquet. Впродовж наступних кількох років він публікував критичні статті як у цьому журналі, так і в престижному La Revue Blanche. У 1896-му він видав збірку віршів у прозі та оповідань під назвою Les Plaisirs et les Jours («Радості й дні») з передмовою Анатоля Франса.
Починаючи з 1896, Пруст старанно вивчав твори мистецтвознавців сучасної йому епохи: Джона Раскіна, Ральфа Волдо Емерсона та Томаса Карлайла. Під впливом цих авторів склалися його власні погляди на мистецтво, художню літературу, її завдання і місце в житті. Письменник повинен спостерігати за тим, що відбувається, збагнути його суть і врешті відтворити або пояснити цю суть в художньому творі. Захоплення Пруста Раскіном було настільки великим, що він взявся перекласти його твори французькою мовою, незважаючи на недосконале знання англійської. 1904 року була видана «Ам'єнська біблія» Раскіна, а в 1906 «Сезам та лілеї». До обох книг Пруст написав передмову.
Історики літератури відзначають, що крім Раскіна на формування Пруста як письменника вплинули також Сен-Сімон, Монтень, Стендаль, Флобер, Джордж Еліот, Федір Достоєвський та Лев Толстой.
Збірка «Радості й дні» «Радості й дні» () — перша книжка Пруста, яка є збіркою віршів у прозі та оповідань. Книжка вийшла 1896 року у видавництві Кальман-Леві. Під час публікації роману «У пошуках втраченого часу» Пруст відмовився від перевидання «Радостей і днів», оскільки вважав цю збірку недосконалою.
Роман «Жан Сантей» У 1895 році Пруст написав свій перший роман «Жан Сантей» (), що вийшов посмертно 1952 року. Головний герой роману — молода людина, що проходить своє становлення в Парижі кінця XIX століття. Літературознавці розглядають роман «Жан Сантей», як своєрідний перший варіант роману «У пошуках втраченого часу». Роман написаний від третьої особи, але є радше автобіографією Пруста. Текст роману не має закінченого вигляду. У романі згадується зокрема справа Дрейфуса, сучасником якої був Пруст. Пруст, за власним висловом, був одним з перших дрейфусарів: він почав збирати підписи під петицією на підтримку Дрейфуса, звинуваченого у зраді. Одним з перших підписантів був Анатоль Франс.
«Проти Сент-Бева» Збірку есе «Проти Сент-Бева» (), що вже стала канонічною в корпусі текстів Пруста, вперше видали посмертно, у 1954 році. У збірці зібрано різні тексти, де зароджувалися теми роману «У пошуках втраченого часу» або згадувалися письменники, доробок яких особливо вплинув на Пруста: Бальзак, Флобер тощо. Пруст критикує концепцію відомого французького критика Сент-Бева, за якою творчість письменника є насамперед відображенням його особистого життя й може бути пояснена лише з погляду життя письменника. Натомість Пруст розробляє свою поетику, власне, роман «У пошуках втраченого часу» можна розглядати як реалізацію ідей, викладених у цій збірці. Деякі пасажі Пруст пізніше використав у останній частині свого роману «Віднайдений час».
«Пастиші й різні тексти» Збірка «Пастиші й різні тексти» () була надрукована Прустом у 1919 році в Нувель ревю франсез. Тут зібрано Прустові передмови та статті, опубліковані в Ле Фігаро, починаючи з 1908 року.
Роман «У пошуках втраченого часу»
Розпочатий у 1909 році, роман-епопея «У пошуках втраченого часу» () є головною книгою Пруста, він складається з семи романів, у яких діють понад 200 персонажів. Пруст помер раніше, ніж встиг завершити редагування останніх трьох томів, і вони вийшли посмертно після редагування брата Робера. Ліричний герой роману нагадує самого Пруста. В романі розповідається про дорослішання й становлення героя в аристократичному та богемному середовищі Прекрасної епохи на шляху до письменництва.
Критики писали, що сучасний роман розпочинається з Марселя Пруста. Пориваючи із поняттям інтриги, письменник прагне передати правду душі. Про це свідчить композиція «В пошуках втраченого часу»: сюжет розгортається подібно до музичного плану і гри відповідностей, які схожі на поезію. Пруст хотів схопити життя в русі без будь-якого іншого порядку, ніж порядок коливань в емоційній пам'яті. Він залишає унікальні портрети, відтворені місця, роздуми про любов і ревнощі, про образ життя, про порожнечу існування та мистецтво. Його письмовий стиль нагадує розмовний стиль, характеризується іноді довгим реченням, «приголомшливим в його відступах, які підтримували його в повітрі, як повітряні кулі, запаморочливе своєю довжиною, (…) вас захоплює в мережу подій, настільки заплутаних, що можна бути заколисаним його музикою, якби нас раптово не збадьорювало міркування неймовірної глибини.»Paul Morand, Le Visiteur du soir, La Palatine, 1949, ., але згідно з «ритмом нескінченної гнучкості. Пруст його змінює за допомогою коротких речень, оскільки популярна ідея, що проза Пруста складається лише з довгих речень є помилковою (так неначе довгі речення були б вадою)»Charles Dantzig, Dictionnaire égoïste de la littérature française, 2005, ..
"Тільки за допомогою мистецтва ми можемо вийти з нас, дізнатися що бачить інший із цього всесвіту, який є не тим самим як наш і чиї пейзажі залишилися б такими ж невідомими, як ті, що можуть бути на Місяці. Завдяки мистецтву, замість того, щоб побачити єдиний світ, наш, ми бачимо, що він множиться, і стільки, скільки є оригінальних художників, стільки світів є в нашому розпорядженні, відмінніших один від одного, ніж ті які котяться в безкінечність і які століття після того як згасне джерело з якого вони поширюються, зветься він Рембрандтом чи Вермеєром, нам все ще надсилають свій особливий промінь. Ця робота митця прагнути побачити в матерії, в досвіді, в словах щось інше, ця робота цілком протилежна тій, яку щохвилини, коли ми живемо, відвернені від нас самих самолюбство, пристрасть, інтелект, звичка здійснюють в нас, коли вони накидають на наші справжні враження, щоб приховати їх цілком номенклатури, практичні цілі, які ми помилково називаємо життям " (" Віднайдений час).