Волощина, чи то пак Валахія (), — перше незалежне румунське середньовічне князівство — постала в XIV столітті шляхом об'єднання декількох дрібних воєводств та князівств, які існували межи Карпатськими горами та річками Дунай, Сірет і Мілков. Традиційно заснування Волощини пов'язують з особою Басараба I, який здобув перемогу над угорським королем у битві при Посаді 1330 року, що стало символом здобуття фактичної незалежності від Угорського королівства та Золотої ОрдиPop 1999, p. 45.Georgescu 1991, p. 17.Treptow, Popa 1996, p. 218..
До консолідації Волощини через її територію пройшли хвилі кочових народів — останніми з них були половці та монголи.Pop 1999, p. 30. Після 1242 року територія стала прикордонною зоною між Золотою Ордою (найзахіднішою частиною Монгольської імперії) та Угорським королівством.Vásáry 2005, pp. 144, 148. Румуни в Мунтенії, на схід від річки Олт, мусили платити данину монголам; а на захід від річки, в Олтенії, їх гнобили бани Северина, призначені королями Угорщини.Vásáry 2005, p. 148. Наприкінці ХІІІ століття панування Золотої Орди в регіоні зменшилося, і в той час Угорське королівство також переживало сильну політичну кризу.Sălăgean 2006, p. 193. Ці події дозволили молодим державам території зміцнити свою автономію.
В одному румунському переказі зазначається, що Волощина була заснована, коли у 1290-х роках з регіону Фегераш прибув Раду Негру («Раду Чорний»).Sedlar 1994, p. 24.Rădvan 2009, p. 48. Він перетнув Південні Карпати з «великою кількістю людей, що йшли за ним». Жан В. Седлар писав, що «більш достовірним» є повідомлення про те, що деякі румунські лорди в долинах Олт та Арджеш обрали своїм вождем одного зі своїх, певного Басараба.
Саме воєвода Басараб I (бл. 1310—1352) розірвав залежність від Угорського королівства і відмовився визнати сюзеренітет короля. Басараб I отримав міжнародну підтримку та визнання автономії Волощини завдяки своїй великій військовій перемозі над королем Угорщини Карлом I (1301—1342) при Посаді 12 листопада 1330 року.Engel 2001, p. 434. Митрополія Волощини, безпосередньо підпорядкована Вселенському патріархату Константинополя, була заснована за часів правління сина Басараба I, Ніколає Александру (1352—1364).Pop 1999, p. 46.Georgescu 1991, p. 33. Перші срібні та бронзові монети були викарбувані у Валахії у 1365 році.Georgescu 1991, p. 27.
Останні століття раннього Середньовіччя
Серед найдавніших свідчень про країни волохів (ранніх румунів) на лівому боці Дунаю є цитата уривку з вірменської книги з географії.Spinei 2009, p. 50. Цей уривок є інтерполяцією, ймовірно, з перших століть ІІ тисячоліття, яка стосується «невідомої країни під назвою Балак», розташованої по сусідству з «країною сарматів» та «Загурою» (Болгарією).Spinei 2009, pp. 50–51. Ще однією згадкою про країну волохів у XI столітті, ймовірно, є розділ давньотюркської хроніки «Огуз-наме» («Повість хана Огуза»), що зберігся в тексті XVII століття, де розповідається про битви половців проти кількох народів, зокрема волохів (улаків).Spinei 2009, p. 81.Curta 2006, p. 306.
Кочові племена половці підійшли до дельти Дунаю невдовзі після 1064—1065 років, а з 1068 року вся територія між Аральським морем і нижнім Дунаєм контролювалася ними.Spinei 2009, pp. 114., 116–117. Проте, ця величезна територія ніколи не була політично об'єднана сильною центральною владою.Vásáry 2005, p. 7. Різні групи половців перебували під владою незалежних правителів або ханів, які втручалися в політичне життя навколишніх територій, таких як Руські князівства та Візантійська імперія. У нападі на Візантійську імперію половцям також допомагали волохи, що жили в Балканських горах (нині в Болгарії), які показали їм гірські стежки, де не стояла імператорська варта.Vásáry 2005, p. 21.
У 1185 році балканські волохи разом з болгарами повстали проти Візантійської імперії.Pop 1999, p. 40. За допомогою половців та волохів, які жили на лівому березі Дунаю, повсталі створили нову державу, Друге болгарське царство. Вано постало між Балканськими горами та Дунаєм (на південь від майбутньої Воллощини). У західних джерелах нова держава називалася «Болгарія та Волощина».Vásáry 2005, pp. 29–30. Скажімо, 1204 року Папа звів главу болгарської церкви до рангу «примаса» (предстоятеля) «всієї Болгарії та Воллощини».Dimitrov 2007, p. 52. Волощина як екзонім північної Болгарії зникла з джерел лише після середини XIII століття.Vásáry 2005, p. 31.
Щоб покласти край частим вторгненням половців до Трансильванії, 1211 року король Угорщини Андраш II (1205—1235) поселив Тевтонських лицарів у районі Брашова.Engel 2001, pp. 90., 431.Spinei 2009, p. 146. Як лен, що мав утримуватися від короля Угорщини, лицарям було надано всю територію, яку вони могли завоювати за Карпатськими горами.Engel 2001, p. 90. За королівською хартією 1222 року, військова могутність лицарів простягалася через Карпати аж до Дунаю.Spinei 2005, p. 417. Те, що Тевтонські лицарі здобули кілька перемог «за сніговими горами» (ultra montes nivium), тобто на південь і на схід від Карпат, також підтверджується папськими грамотами. Однак 1225 року тевтонські лицарі були витіснені з цієї території королем Андрашем II, який стверджував, що вони проігнорували його владу.Spinei 2005, p. 418.
1223 року монголи з'явилися у Європі коли розгромили об'єднане русько-половецьке військо на річці Калка (нині в Україні).Korobeinikov 2005, p. 388. Після поразки від монголів деякі половецькі групи виявили бажання прийняти християнство.Engel 2001, p. 95.Spinei 2005, p. 427. Ще 1227 року, один з половецьких вождів, Борц, підкорив себе та свій народ майбутньому королю Угорщини Белі IV, прийняв християнство та погодився сплачувати щорічний податок і десятину.Spinei 2005, p. 423. Римсько-католицька єпархія Куманії, розташована на північному сході Волощини та південному заході Молдавії, була заснована 1228 року.Spinei 2005, pp. 426., 436 Значна присутність волохів у новоствореному єпископстві задокументована в листуванні між угорським кронпринцем та Папою Григорієм IX (1227—1241), оскільки папа скаржився на православних прелатів, активних серед місцевих волохів.Curta 2006, p. 352.
Куманська єпархія де-юре була частиною Угорського королівства, а король Андраш II 1233 року прийняв титул «короля Куманії».Spinei 2005, p. 432. Немає сумнівів, що король також розмістив гарнізони в ключових точках на південних схилах Карпатських гір у північно-східній Волощині.Vásáry 2005, p. 138. Але військові форпости в регіоні єпископства вперше згадуються лише у зв'язку з монгольським вторгненням Рожера з Торре-Маджоре 1241 року.
Паралельно з виникненням Другого Болгарського царства, з кінця XII століття Угорське королівство проводило активну експансіоністську політику на Балканському півострові.Vásáry 2005, p. 136. З цією метою Олтенія була передана під контроль угорського намісника, який отримав титул бана.Spinei 2005, p. 421.Vásáry 2005, p. 146. Центром нової провінції (Северинський банат) став форт Северин (нині Дробета-Турну Северин, Румунія) на Дунаї, поблизу Залізних Воріт. Його перший бан, Лука, згадується 1233 року.
У 1236 році під верховним керівництвом хана Батия було зібрано велике монгольське військо, яке вирушило на захід, здійснивши одне з найбільших вторгнень у світовій історії.Korobeinikov 2005, p. 390.Spinei 2009, p. 166. Найбільш руйнівні напади монголів на західні території Дешт-і Кіпчака («степу половців») відбулися у 1237—1238 роках.Spinei 2009, p. 38. Розвиток битв не зафіксовано в джерелах, але подальша міграція половців до Угорщини, Болгарії та інших сусідніх територій є достатньо красномовною.Spinei 2009, p. 167. Хоча деякі групи половців пережили монгольське вторгнення, половська аристократія була знищена.Korobeinikov 2005, p. 406. Степи Східної Європи були завойовані армією хана Батия та стали частиною Улусу Джучі.
Монголи не залишили гарнізонів чи військових загонів у нижньому Дунаї та не взяли його під прямий політичний контроль.Curta 2006, p. 413. Хоча теоретично степовий коридор між Дніпром та нижнім Дунаєм був частиною Золотої Орди, він був лише «регіоном гегемонії», а не прямого контролю.
Найдавніші воєводи в середньовічних документах
Після монгольського вторгнення значна частина (якщо не більшість) половців покинула Волоську рівнину, але волоське (румунське) населення залишилося там під керівництвом місцевих вождів, яких називали князями та воєводами.Vásáry 2005, p. 144. У 1247 році король Бела IV спробував привести до регіону лицарів-госпітальєрів і надав їм низку територій у «землі Северина».Pop 1999, p. 44.Curta 2006, p. 407. Місія лицарів, щоправда, виявилася цілковито провальною (навіть не повідомляється, чи зайняли вони свої посади), але в королівській грамоті для лицарів, датованій 2 червня 1247 року, перераховані чотири автономні територіально-адміністративні одиниці (кенесати) в Олтенії та західній Мунтенії.Vásáry 2005, p. 147.
Два з них, кенезати Йоганнеса та Фаркаша, були передані лицарям-госпітальєрам. Але кенезати під керівництвом Литовоя та Сенеслава були звільнені від надання допомоги, і королівська грамота прямо передбачала, що вони мають бути залишені «волохам, як вони володіли ними дотепер». З іншого боку, у королівській хартії також описується, що правління воєводи Литовоя поширювалося на північну сторону Трансильванських Альп, аж до регіону Хунедоара, але 1247 року король вилучив цю територію з-під влади Літовоя; відтоді кенезат Литовоя обмежувався Олтенською частиною долини Жіу.Curta 2006, pp. 407–408. Воєвода Сенеслав володів територіями центральної та південної Мунтенії на берегах річок Арджеш та Димбовіца.Georgescu 1991, p. 16.
Після провалу та зникнення госпітальєрів історія регіону оповита темрявою на десятиліття. Але тенденція до об'єднання румунських політичних утворень, схоже, починається з воєводи Литовоя. Він (або його син-тезка) десь між 1270 та 1280 роками воював з угорцями та загинув у битві. У битві взяли в полон його брата Бербата. Бирбату довелося не лише заплатити викуп, а й визнати угорське правління.
«Зліт» Раду Негру Румунські хроніки, написані в XVII столітті, розповідають, що герцог Фегераша та Алмаша на ім'я Раду Негру («Раду Чорний») або Негру Воде («Чорний воєвода») був першим воєводою Волощини.Brătianu 1980, p. 87. У цих текстах зазначається, що Раду Негру разом з деякими колоністами («румунами, католиками та саксами») прибув з регіону Фегераш у Трансильванії.Brătianu 1980, pp. 93., 102. Першим документальним свідченням існування terra Blacorum («землі влахів») на території, яка пізніше стала називатися Фегераш, є реєстр власності початку XIII століття, в якому згадується наказ короля Угорщини Андраша II про передачу маєтків, що раніше належали волохам, цистерціанському абатству в Карці.Curta 2006, p. 354.Engel 2001, p. 119. Раду Негру та його послідовники перетнули Карпати до Мунтенії та заснували Волощину зі столицями в Кимпулунг і Куртя-де-Арджеш. Хроніки описують ці події під 1290 або 1292 роком.
Румунський термін «заснування» (descălecat, буквально «спішення») стосується цього нібито поселення у Волощині.Brătianu 1980, p. 93. Але точне значення цього слова є дискусійним, оскільки румуни проживали у Волощині ще до приходу Раду Негру; таким чином, термін, швидше за все, означає просто об'єднання земель під владою одного правителя. Більше того, ця розповідь про «спішення» Раду Негру може бути лише легендою, вигаданою згодом, щоб провести паралель з обставинами, за яких, за найдавнішими літописами, була заснована Молдавія, інше румунське князівство.Treptow, Popa 1996, p. 135.
Походження Олтенії деякі літописи подають по-різному: за цими літописами, Олтенія була колонізована румунами з Турну-Северина, які заснували дві інші столиці — Стрехаю та Крайову.Brătianu 1980, pp. 102–103. Після прибуття Раду Негру та його спішення ці румуни присягнули йому на вірність.