Манул (; від , «дикий кіт») — хижий ссавець родини котових (Felidae), представник малих кішок (Felinae). Зовнішністю і розмірами схожий на свійську кішку, але відрізняється коротшими коренастим тулубом і лапами, а також довгим густим хутром. Довжина голови й тулуба становить від 46 до 65 см, довжина хвоста — від 21 до 31 см, маса становить 2—5 кг. Хутро манула, що є найпухнастішим і найгустішим серед котових, має своєрідне нерівномірне забарвлення, причому основу в ньому зазвичай становить сірий колір, від темнішого до світлішого, а також домішка рудуватої чи охристої барви.
Манул живе на великому, але шматованому просторі в Азії: від Західного Ірану й Вірменії, Середньої Азії і деяких областей Сибіру до Забайкалля, Монголії та Тибету. Загальна чисельність становить 58 тисяч особин, найбільша популяція, як вважається, проживає біля Монголії.
Манул живе в безлісних, посушливих областях із різко континентальним кліматом: у горах, степах і напівпустелях, де випадає мало снігу. Манул не пристосований до швидкого бігу, але добре маскується. Притулок влаштовує в ущелинах скель або норах інших тварин. Харчується переважно пискухами та іншими гризунами. У дикій природі розмножується раз на рік, вагітність триває 60—75 днів. Кошенята народжуються навесні, в приплоді найчастіше 3—4 кошенят, котрі за 4—5 місяців стають самостійними і залишають матір.
Вперше цей вид описав 1776 року пруський зоолог Петер-Симон Паллас, який спостерігав манула на узбережжі Каспійського моря. Його внесли до Червоного списку Міжнародного союзу охорони природи як вид в найменшій загрозі, але в минулому мав стан близький до загрозливого; також його включили до Червоних книг різних країн. Деяким популяціям загрожують браконьєрство, скорочення кормової бази через програми боротьби з гризунами, а також фрагментація оселищ внаслідок антропогенних чинників. Манул вивчений досить погано через свою скритність і малу чисельність. У зоопарках манул міститься з початку 1950-х років, а розмножується — з 1960-х. На 2020 рік у зоопарках Європи міститься тільки близько 100 особин.
Родова назва Otocolobus походить від грецького us, otos — «вухо» і kolobos — «потворний», тобто «потворне вухо», а «манул» має монгольське походження.
Зовнішній вигляд
Манул — хижий ссавець родини котових, зовнішністю та розмірами схожий на свійського кота. Довжина його тіла — 45—65 см, довжина хвоста — 21—31 см, висота — 30—35 см, маса — 2—5 кг. Самці трохи більші, ніж самки.
Манул має досить своєрідний вигляд — він має короткі та товсті лапи, а тіло загалом виглядає дебелим через пишне хутро. Хвіст рівномірно широкий і пухнастий, із округлим кінчиком. Голова манула невелика, куляста, на щоках ростуть пучки подовженого волосся, схожі на бурці. Вуха мають невеликий розмір, округлу подобу, посаджені низько і широко розставлені. Очі великі, близько і високо розміщені. Ймовірно, така будова голови дає манулу перевагу при полюванні, дозволяючи краще приховуватись перед нападом і показувати лише невелику частину тіла при вистежуванні здобичі (див. нижче). Кігті гострі, сплюснуті з боків, можуть втягуватися.
Очі манула мають жовтий колір, зіниці при яскравому світлі залишаються круглими, на відміну від котів, у яких вони стають щілиноподібними. Серед котових таку ж особливість мають представники пум, пантер і гепардів. Щодо манула невідомо, чому цей вид має круглі зіниці.
Для манула властиве низьке, грубе нявкання, більше схоже на гавкіт, ніж на крик свійських котів. При роздратуванні манул хрипко бурчить чи пирхає; може муркотіти як домашні коти, коли пеститься.
Шерсть і забарвлення
Шерсть у манула м'яка, найпухнастіша і найгустіша серед котових; частково через нього манул виглядає досить масивним і присадкуватим. Максимальна густота волосків — до 9 тисяч на см² — на спині; на нижній частині тулуба хутро рідкіше — 800 волосків на см². Довжина напрямного волосся може досягати 70 мм, причому найбільша довжина волосся на нижній частині тулуба, а на спині волосся вдвічі коротше: це пояснює можливість манула повзати холодною землею і лежати на ній. Товщина волосся від 17 мікронів для пухового волосся до 93 мікронів для напрямного волосся на спині. Влітку шерсть стає рідшою, ніж взимку.
Забарвлення хутра манула нерівномірне, основу в ньому становить сіра барва, від темнішої до світлішої, а також домішка рудуватої або вохристої. Оскільки волоски мають білий колір поблизу кінчиків та чорний — на самих вершках, то складається враження білого, ніби крижаного нальоту на шерсті, і слабшого — чорного. Колір хутра на спині — сіріший, а з боків — вохристіший, найяскравіший вохристий колір спостерігається біля пахв і з боків шиї.
Одна з особливостей забарвлення манула полягає в тому, що по хребту не проходить виразна темна смуга, притаманна для кішок, спостерігається лише поступове потемніння до хребта. На спині манула, зазвичай у задній частині тулуба, є 6—7 поперечних темних смуг, найпомітніші на літній шерсті, ширина котрих становить приблизно один сантиметр. Вони можуть мати різний колір та різну довжину.
Хвіст має сірий колір, крім чорного кінчика і темних поперечних (сповивальних) смуг, яких зазвичай 7 штук. Ноги загалом мають сірий колір, як спина і боки, з внутрішньої сторони — ясніший. Нижня частина стоп — вохриста. Між пальцями шерсть коротка і не закриває подушечок. Передня частина живота переважно бура, волоски мають білі кінчики. Задня частина живота, груди і горло мають брудно-білий колір.
Верхня частина голови має сірий колір і всіяна чорними цятками. Навколо очей — область білого кольору, на підборідді і на нижній частині губ шерсть також біла, на верхніх губах — біла з іржавим відтінком. Бурці мають білий колір біля основи та чорний — на кінцях. Верхня частина носа біла. Від очей через щоки йдуть по дві чорні смуги: верхні продовжуються до вух, нижні проходять під вухами і продовжуються до шиї, решта щік до очей і вух — біла. Вібриси білого кольору.
Глибокі частини хутра за забарвленням схожі на такі, як у барханного кота. Здебільшого саме забарвлення глибоких частин хутра визначає зовнішній вигляд та колір різних частин тіла. Манул має досить сильну особисту мінливість забарвлення: наприклад, зустрічаються особини переважно охристого кольору, причому особини різного забарвлення локалізовані географічно.
Скелет
Морфологічні ознаки скелету помітно відрізняються від таких у інших дрібних котових. З одного боку, скелет виявляє плезіоморфні ознаки, а з іншого боку, наприклад, улаштування зубної системи спеціалізованіший до поїдання м'яса, ніж в інших котових, а будова вушних бульбашок — до проживання в пустелі.
Атлант дуже короткий, має маленькі крила, максимальна ширина складає 36,5 мм. Епістрофей високий і короткий. Трубчасті кістки маленькі та тонкі. Лопатка вузька. Плечова кістка має довжину близько 99—102 мм, ліктьова приблизно на 10 % довша. Довжина стегнової кістки — 101—108 мм, великогомілкова на 4 % довша. Бакулюм має подобу невеликої подовженої кістки, його довжина становить 3 мм. Основа трохи розширена, на ній знаходиться слабко виражений середній виступ.
Череп манула округлий, високий, має невеликі розміри — його найбільша довжина становить 87—95 мм для самців і 84—96 мм для самок, вилицева ширина — 66—74 мм для самців і 65—68 для самок. Виличні дуги широко розставлені, кісткове піднебіння коротке. Вушні бульбашки мають невеликий розмір і здуті. Череп манула схожий на череп барханного кота, але манулові ознаки котячого типу виражені сильніше і взагалі якнайбільше.
Зубна формула для манула — . Другі передкорені зуби відсутні, верхні ікла щодо великої довжини, хижі зуби не довгі, але досить масивні.
Розповсюдження і чисельність Манул поширений територією Азії. Західна межа його ареалу — Західний Іран. В Ірані вид зустрічається переважно у горах Загрос й Ельбурс. Також повідомляється про спостереження манула у Вірменії, а в минулому він також мешкав на найбільш північно-східній околиці Туреччини, в Азербайджані та, можливо, у Північному Іраці.
У Середній Азії манул зустрічається в Центральному і Східному Казахстані, а також у деяких регіонах Киргизстану та рідко — в Туркменістані, у Копетдаґу. До 1960-х років зустрічалися свідчення про його проживання в Узбекистані і Таджикистані. У південно-західній частині ареалу, окрім Ірану, також мешкає у частинах Афганістану, в Пакистані вздовж кордону з Афганістаном. Манул також поширений землями Монголії й у Китаї: на заході і на північному заході країни, зокрема, у Тибетському нагір'ї, а іноді й у Центральному Китаї. На Китай припадає близько половини площі ареалу. В Сибіру вид поширений уздовж кордону з Монголією та Китаєм: переважно на Алтаї, в Туві, Бурятії та Забайкаллі. Також є окремі нечисленні спостереження виду в Непалі, Бутані та Індії, в області Гімалаїв. Так, результатом експедиції, проведення якої у 2019 році було ініційовано National Geographic і Rolex Perpetual Planet Everest, стало виявлення чітких доказів проживання манула у Національному парку «Сагарматха» в Непалі, де розміщена найвища вершина земної кулі Еверест (Джомолунгма). Про це було повідомлено Wildlife Conservation Society та National Geographic в журналі Cat News. Протягом чотирьохтижневої експедиції, вчені зібрали зразки навколишнього середовища з двох місць на висоті 5110 і 5190 метрів над рівнем моря за 6 км одне від одного на території Національного парку «Сагарматха» на південному схилі гори Еверест. ДНК-аналіз посліду підтвердив, що два манули живуть на Евересті і перетинаються на цій території з червоною лисицею. Також дослідники виявили сліди ДНК пискухи та гірської ласки, на яких полює манулНа Евересті вперше знайшли манула або кота Палласа: що це за хижак. 29.01. 2023.
Крім того, є декілька областей, в яких сучасні спостереження манула нечисленні або відсутні, але вони вважаються придатними для проживання цього виду: це, наприклад, гірський хребет Баба в Афганістані, степи Внутрішньої Монголії і Куньлунь в Китаї, а також Памір і Тянь-Шань у Таджикистані, Киргизстані та Китаї. Ареал виду широкий, але сильно пошматований і поділений на окремі осередки, що пояснюється його стенотопністю (див. нижче).
Вважається, що найчисельніша популяція манула знаходиться у Монголії. Визначення загальної кількості особин є складним, сучасна оцінка цієї кількості становить близько 58 тисяч. При цьому чисельність окремих популяцій доволі сильно і різко коливається з часом: скорочується під час несприятливих зим, а згодом швидко відновлюється, та у реченці 1—2 років може змінитись на порядок. Наприклад, в Забайкальському краї з середини XX століття спостерігалися коливання чисельності від менш ніж 3 тисячі особин до 25 тисяч.
Біологія та екологія
Середовище проживання Манул мешкає в безлісих, посушливих областях з різко континентальним кліматом: в горах, степах і напівпустелях. У гори манул піднімається в середньому до 4800 м, максимальна зареєстрована висота проживання — понад 5500 метрів на Тибетському нагір'ї.
У місцях проживання манула температура взимку може досягати −50 °C, але оскільки манул погано пристосований до переміщення пухким снігом, він селиться там, де товщина снігового покриву не перевищує 10 см, максимум — 15—20 см. Для проживання манула також необхідна наявність чагарників та скельних ділянок, де тварина може ховатися під час полювання і влаштовувати притулки, — на відкритих ділянках манул не селиться. Типовий ландшафт, що підходить для манула, — схили гір і височин або краї низин, пересічені балками. Крім того, поширеність манула безпосередньо залежить від кормової бази: до типових жертв манула приходяться гризуни і зайцеподібні, які не проводять зимову сплячку, а найчисленнішим манул є там, де мешкає багато пискух або щурів. Таким чином, манул досить стенотопний, тобто пристосований тільки до певного довкілля, що і пояснює пошматованість його ареалу.