Роберт Генрі Байрон (; 26 лютого 1905, Вемблі — 24 лютого 1941, біля берегів Західної Африки) — англійський мандрівник, письменник, історик та критик мистецтва. Найбільш відомий за свій тревелог «Дорога до Оксіани», який The Guardian заніс у свій список «100 найкращих нон-фікшн книг усіх часів». Входив до богемної групи Bright Young Things.

Раннє дитинство Роберт Байрон народився 26 лютого 1905 року в Лондоні, у районі Вемблі. Він був єдиним сином у сім'ї з трьох дітей. Голова родини, Ерік Байрон, працював інженером на будівництві залізниці. Він також був далеким родичем відомого поета Джорджа Байрона. А мати, Маргарет Байрон, була художницею і походила з джентрі. Попри дещо шляхетне походження, сім'я не була заможною. 12 квітня 1905 року його похрестили в соборі Святого Стефана як Роберта Генрі Байрона.

Через роботу батька сім'я часто переїздила. Тож коли Роберту виповнився рік, родина змушена була переїхати до Кардіффа, проте через низьку якість житла, Роберта було вирішено відправити до маєтку батьків Маргарет у західній частині Лондона. Це був величезний будинок, оздоблений і наповнений у вікторіанському стилі, що створювало значний контраст між життям сім'ї Байронів. Згодом батька знову перевели і родина оселилася у невеличкому селищі Лланвайр (), куди згодом привезли і малого Роберта. Лише в листопаді 1912 року сім'я в повному складі переїхала знову до Лондона, де батько відкрив свій власний бізнес і перевіз усіх своїх дітей.

Маргарет Байрон ніколи не сумнівалася в інтелекті свого сина. Вона навчала його читати за творами Беатрікс Поттер, а потім читала йому Шекспіра та інші класичні твори, так що він незабаром міг декламувати довгі уривки напам'ять. Освіта Роберта продовжилася в Блекгіті під керівництвом двох гувернанток, поки у віці шести з половиною років його не відправили як «денного учня» до школи Ліндісфарн на сусідній Белмонт-Парк-Роуд. Ця невелика підготовча школа, що належала та керувалася містером Артуром Кілбі, налічувала близько п'ятдесяти п'яти хлопчиків і мала високі академічні стандарти: щороку половина хлопчиків вигравала стипендії до багатьох найкращих державних шкіл. Бувши «денним учнем», Роберт був позбавлений жорстокого режиму, характерного для більшості його однолітків, яким доводилося залишати дім у віці семи-восьми років, щоб почати навчання в традиційній школі-інтернаті. Ця зміна зрештою відбулася у вересні 1916 року, коли йому було одинадцять, і була викликана воєнними потрясіннями.

Вплив війни на сім'ю Байронів Початок війни у 1914 році вплинув і на сім'ю Байронів. Влітку 1915 року над Блекгітом з'явилися цепеліни, а на Вулвіч були скинуті бомби. Країною ширилися чутки про вторгнення, перемогу та мир, що спонукало Маргарет Байрон записати у своєму щоденнику: «Чула, як невидиме військо на Марні змусило німців відступити». У цей час її брат Норман, інженер-будівельник, як і чоловік Маргарет, керував заводом з виробництва боєприпасів у Російській імперії―. Звістка про їхнього молодшого брата Берджесса ознаменувала першу сімейну втрату під час війни. Того серпня він втонув, купаючись у річці Волга. Незабаром після цього Ерік Байрон отримав можливість взяти участь у воєнних діях. Занадто старий і непридатний для призову, він влаштувався на роботу в армії на Солсбері-Плейн.

Байрони вирішили оселитися в сусідньому Честерфілді знайомій місцевості з часів їхньої молодості, де вони орендували великий окремий будинок у непривабливій частині міста. «Дуже шкода приїжджати в цей район», — бідкалася Маргарет у своєму щоденнику. Переїзд збігся з першим семестром Роберта як учня в новому навчальному закладі містера Кілбі в сільській місцевості. Кілбі давно хотів залишити околиці Лондона, і загроза бомб підштовхнула його до цього. Його пошуки відповідних приміщень завершилися придбанням Аберлі-Холл, розкішного особняка, розташованого в самому серці Вустерширської сільської місцевості. Аберлі-Холл був пам'ятником вікторіанському смаку. Послідовні власники дев'ятнадцятого століття переробляли, модернізували, збільшували та прикрашали оригінальний будинок, покриваючи його цегляне ядро імпозантним італійським фасадом.

Навчання та захоплення в Аберлі-Холл

В Аберлі-Холл підтримувався суворий академічний розклад. Хлопчики проводили довгі дні за партами, дотримуючись навчальної програми, де домінували математика та класичні мови, розбавлені малюванням, поезією, вивченням священного писання, географії та французької мови. Такий «інтелектуальний режим» підходив Роберту. Восени 1917 року, у віці дванадцяти років, він склав «Кембридзький молодший іспит», заслуживши похвалу в шкільному журналі за те, що був «без сумніву, наймолодшим хлопчиком в Англії, який склав Кембридзький молодший іспит».

Для хлопчика, який любив природу, віддалена Вустерширська сільська місцевість була раєм. Увесь вільний час він проводив блукаючи навколишніми лісами та полями й піднімаючись на сусідній Вудбері-Хілл у пошуках флори та фауни. Його зразком для наслідування був натураліст вісімнадцятого століття , і як і він, Роберт почав малювати картини з квітами, які квітнуть найпершими. Запозичивши ще одну ідею у Гілберта Уайта, він склав «календар натураліста», упорядкувавши відкриття, зроблені протягом перших кількох місяців року, у хронологічному порядку. Інформація була легкодоступною, оскільки з січня 1918 року Роберт вів щоденник, що охоплював його життя як у класі, так і поза ним. Ця звичка викликала невелике захоплення Семюелом Піпсом. Деякі записи переходили на орфографію сімнадцятого століття: «почало сніжити…» () — писав він, — «найхолодніше понад усе» (). Малювання було ще одним улюбленим заняттям. Уроки від міс Гаррісон, чудової вчительки, часто заслуговували на запис у щоденнику. Під її керівництвом він вивчав перспективу, малював портрети та писав місцеві краєвиди. У глибині душі він також мав приклад своєї матері, яка сама була добре підготовленим художником.

Едмунд Байрон, дідусь Роберта, мав давнє бажання надіслати хлопця до Ітонського коледжу, продовжуючи сімейну традицію. Оскільки старший кузен Роберта навряд чи міг вступити до Ітона, Едмунд вирішив, що Роберт, як найстарший по чоловічій лінії, повинен туди піти. Він навіть запропонував оплатити навчання. Однак, коли з'явилася можливість зарахування Роберта до Ітона раніше, у січні 1918 року, Едмунд відмовився через подвоєння плати. Замість цього він запропонував Роберту спробувати отримати стипендію, яка значно знизила б вартість навчання.

Попри всі труднощі, Роберт успішно склав іспити, отримавши тринадцяте місце з вісімнадцяти. Його блискучі математичні здібності компенсували слабкіші результати з латини та грецької. Однак, через брак місць, вступ Роберта відкладався. На початку нового року сім'я дізналася, що через закінчення війни кількість вільних місць у Коледжі значно скоротилася, і Роберт міг бути занадто старим для вступу. Саме тоді Маргарет Байрон взяла справу у свої руки. Вона поїхала до Ітона і домоглася зустрічі з директором. Маргарет наполягла на тому, щоб Роберт зайняв це місце. Той пообіцяв зробити все можливе, щоб знайти Роберту постійне місце в школі. Хоча стипендія більше не діяла, Едмунд Байрон підтвердив свою готовність оплатити навчання онука. Таким чином, Роберт зміг вступити до Ітона в січні 1919 року.

Освіта та формування поглядів

Навчання в Ітонському коледжі

Наприкінці січня 1919 року Роберт Байрон несподівано перевівся з Аберлі до Ітона, потрапивши у зовсім нове для нього середовище. Крім мовних труднощів, Роберту було важко орієнтуватися в новій школі, і у своєму першому листі додому він скаржився на самотність та відчуття, що за ним постійно спостерігають. На початку наступного семестру невизначеність для Роберта продовжилася: у будинку містера Тодда для нього більше не було місця. На щастя, вихователь Ф. Е. Робсон мав вільне місце через хворобу іншого учня. Роберта перевели до його будинку, спочатку лише на один семестр, але згодом термін продовжили, і у лютому 1920 року йому дозволили залишитися в Робсона на постійній основі.

Війна завдала величезних втрат Ітону: загинуло 1100 випускників, а 1400 були поранені. Роберт, хоча й був молодим школярем, вже тоді сумнівався в ефективності мирного договору, зауваживши, що «єдиним недоліком є те, що виконання умов договору та війни в інших частинах світу, ймовірно, триватимуть ще століття». Пізніше, дорослим, Роберт розмірковував, що події того літа, свідком яких він був у такому вразливому віці, залишили на ньому важкий відбиток, сформувавши його світогляд та поведінку на все життя.

Протягом перших двох років в Ітоні Роберт наполегливо працював, дотримуючись суворого академічного режиму. Його розклад був щільним: заняття починалися о 7:30 ранку і закінчувалися о 17:45. Між уроками Роберт писав конспекти або готувався до наступних тестів. Дві години на день виділялися на фізичні вправи. Вечорами він працював над грецькою мовою з викладачем класики Хаусоном, а потім виконував домашнє завдання з математики до відбою о 21:50.

Навчальна програма включала класичні мови, математику, історію, французьку, природничі науки та богослов'я. Успішність Роберта була дещо мінливою, особливо з класики, хоча інколи він показував блискучі результати. Роберт тримався на відстані від більшості своїх однолітків. Обидва викладачі, які знали його найкраще, Робсон і Хаусон, вважали, що це було через сором'язливість. Хаусон зауважував, що Роберт здається незацікавленим у великій компанії, але поводиться більш природно у вузькому колі. Пізніше сам Роберт описував свій стан як «ментальний параліч», сприймаючи навколишні умовності як незмінні.

Напередодні Різдва 1920 року у Роберта виникли проблеми із зором, через що йому довелося носити «призматичні окуляри» для читання. Це також призвело до обмежень у кількості домашніх завдань та уроків, що змусило вчителів ставитися до його успішності поблажливіше.

Освіта в Оксфорді

У 1921 році Роберт Байрон вступив до Мертоновського коледжу в Оксфорді, де його формуванню як інтелектуала значно сприяло спілкування в студентських колах. У коледжі він вступив у богемний «Клуб лицемірів» () — компанію молодих аристократів і літераторів, відому своїми епатажними вечірками та ексцентричними витівками. Там Байрон опанував вільнодумство і пристрасть до естетичних дискусій. Його зацікавлення історією культури і мистецтва було помітним ще під час навчання: вже в Ітоні він відвідував музейні виставки й читав праці з архітектури, а в Оксфорді продовжував цю практику, проводячи час в Асоціації мистецтв (). Ця освіта з історії мистецтва та сходознавства склала основу його світогляду — саме тоді в Байрона зросла зацікавленість візантійською культурою та в збереженні старожитностей. Крім того, в університеті він познайомився з літературними критиками та майбутніми письменниками.

Байрон не зміг знайти глибокого порозуміння з більшістю студентів свого коледжу, яких він описував як таких, що вважали його за «божевільного». Зате він створив тісне коло друзів, серед яких були Гарольд Актон, Евелін Во, Генрі Йорк, Девід Талбот Райс і Джон Сутро. Саме в цій компанії сформувалася його богемна ідентичність та інтелектуальна свобода. Центром соціального життя Байрона став клуб «Лицеміри», розташований у старому дерев'яному будинку над велосипедною крамницею. Там влаштовували вечірки, диспути та мистецькі інсталяції, включно з «порнографічними фресками», які малював сам Байрон. Теми обговорень варіювалися від сербо-візантійського живопису до Ніцше.