Ві́дьма, чаклу́нка — жінка, наділена чаклунськими здібностями, які отримала у спадок, або навчилася чаклувати. Часто відьмам приписується зв'язок із нечистою силою та завдання різноманітної шкодиЛюди наділені надприродними здібностями. Міфологічні вірування // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. — Кн. 1 / Редкол.: В. А. Смолій (голова редкол.), Г. В. Боряк (заст. голови) та ін. — НАН України. Інститут історії України. — К.: Наукова думка, 2018. — 608 с. — С. 288—289..
Етимологія Етимологи пов'язують походження слова «відьма» з давньоруським іменником вѣдь — «знання»: слово відьма спочатку вживалося в значенні «та, що все знає», звідки розвинулося подальше «ворожка», а пізніше — «зла, сварлива жінка». Бі́ла ві́дьма — жінка, яка нібито звільняє людей від чаклунства.
У германських народів назви чаклунки походять від wicken з середньонижньонімецької мови. Це слово пов'язується з праіндоєвропейським коренем *weg'- — «прокидатися». Звідси, наприклад, англійське witch. Інші версії пояснюють походження назв чаклунок із інгвеонським *wikkōn — «ворожити» і готським weihs — «священний».
Характерні риси
Відьма — це жінка, що володіє надприродними силами чи знаннями. Здатність жінок виношувати та народжувати дітей виходить за межі впливу спільноти, тому здавна асоціювалася з таємницями, вмінням контролювати межу між життям та смертю. Часто образ відьми пов'язаний з відхиленнями у вигляді: відьма може вирізнятися як потворністю (горбатість, кульгавість), так і навпаки надзвичайною красою чи незвичайною особливістю, як-от руде волосся чи ліворукість. Чаклунську силу відьма отримує від угоди з дияволом, вселенням до свого тіла духа або успадковує. В слов'ян поява відьми також вбачалася в неправильній поведінці її батьків: зачаття до шлюбу, задовге грудне годування.
Часто відьма постає як особа, здатна керувати погодою та любовним потягом. Типове уявлення, що відьми вміють готувати чаклунські зілля. Витоки цього уявлення полягають у використанні цілющих і отруйних рослин в обрядах ініціації, родючості, для лікування чи отруєння, підкорення своїй волі, спричинення викиднів. Поширене повір'я, що секрети чаклунства передаються від відьми її дочці або учениці. Нерідко відьмам приписується володіння фамільярами — демонами в подобі дрібних тварин, які виконують доручення, але за це висмоктують у відьми кров через особливу «відьмину мітку».
Відьмам приписується здатність перетворюватися на тварин, які вшановувалися як тотемні тварини, пов'язані з ніччю та магією. А саме: кішок, кажанів, змій, жаб, сов. Міфічний птах стрикс, який нібито п'є вночі кров і поїдає людську плоть, за середньовіччя міцно асоціювався з відьмами. Ідея про відбирання відьмами крові та молока в худоби пов'язана з латинським культом померлих, де в подобі птаха постає душа людини. Місцями зібрання відьом вважалися гори, перехрестя, дерева, де вони влаштовують шабаші. Під час шабашів вони веселяться, бенкетують, б'ються між собою.
У європейських віруваннях характерним атрибутом відьом є мітла, на якій вони нібито літають уночі. Його походження може мати декілька витоків. Оскільки прибирання традиційно вважається жіночим заняттям, то коли господині виходили з дому, лишали мітлу біля дверей на знак того, що відсутні вдома. Тож мітлу, залишену біля каміна, забобонні чоловіки могли сприймати за ознаку, що жінка вилетіла з дому через камін. Інша версія пояснює, що мітла як символ єдності чоловічого й жіночого начал, використовувалася в язичницьких обрядах одруження: держак, який нагадує фалос, символізував чоловіче начало, а прутики — жіноче. Відьомський політ пояснюється застосуванням у обрядах зіль, зроблених з беладони, блекоти чи дурману, що спричиняють затерпання та відчуття невагомості. Намазування таких зіль на шкіру могло відбуватися за допомогою щіток чи мітел. Водночас у слов'ян відьмам приписувалися й польоти верхи на різних інших господарських знаряддях: лопаті, кочерзі, косі, вилах або просто палиці, а також у ступі, на кінському черепі, на сороці чи інших тваринах.
На Заході відьми часто зображаються в гостроверхому капелюсі. Ця деталь походить від середньовічного забобону, що євреї, котрі носили характерні гостроверхі капелюхи, виділяючись цим із натовпу, займаються чаклунством. Також походження відьомського капелюха може виводитися від головних уборів продавчинь елю в Англії. Виготовлення ними алкоголю спонукало до підозр і у варінні чаклунських зіль.
Для захисту від відьом слугували різноманітні обереги та магічні дії. На Заході Європи це були так звані відьомські пляшечки, наповнені волоссям, нігтями, сечею. В Англії вірили, що відьмі не можна дозволяти казати останнє слово в розмові, переступати поріг, від неї не можна нічого брати. Для захисту використовувалися такі обереги, як накреслена буква М, що означає Діву Марію. Іншим відомими оберегом слугувала спіраль, в якій відьма нібито заблукає. Подібні засоби проти відьом відомі і в слов'ян: використання трав, магічні дії для позначення межі, різні способи змусити відьму себе викрити.
Історія образу Образ чаклунки широко відомий по світу. Походження «західної відьми» можна простежити до грецької міфології та найдавніших народних традицій Єгипту, Північної Європи та кельтів. В античній міфології відомими відьмами були Медея, Церцея та деякі богині, а саме Геката й три мойри. Відьми згадуються в творах Горація, Лукана («Фарсалія») та Апулея («Золотий віслюк»). Відьмою уявляється Ліліт — за єврейськими переказами, жінка, що передувала Єві. У народних казках відьма зазвичай виступає лиходійкою: людоїдкою, що їсть дітей, злою мачухою, як у «Гензель і Гретель». Чаклунки згадуються в Біблії, зокрема в 1-й книзі Самуїла та книзі Виходу. Біблійні уривки застерігають від ворожіння, заклинання чи використання чаклунок для зв'язку з мертвими. На багато народних свят стара відьма уособлює темряву, зиму, і її опудало належало спалювати.
Жіноче чаклунство тісно пов'язане з сексуальністю, звідки й два типових образи відьми: вродлива молода жінка, або стара й потворна. В першому випадку чаклунство асоціюється з жіночою привабливістю, страхом для чоловіків утратити над собою контроль через неї. У другому старість зумовлює втрату можливості народжувати, а тому жінка в традиційному суспільстві втрачала і свою значущість для спільноти.
До орієнтовно 1100 року в Європі відьомське чаклунство розглядалося християнською церквою скептично. Оскільки язичницькі боги вбачалися як хибні божества — демони чи вигадки, поширені демонами, язичницькі ритуали не сприймалися як суттєва загроза. Єпископ Бурхард Вормський відгукувався на звістки про відьомство, що магія, нічні польоти на шабаші — це лише сни, наслані Сатаною, і нічого подібного насправді не відбувається.
Вплив маніхейства на християнство утвердив ідею, що Сатана є другою за силою сутністю після Бога, і відповідно здатний творити чудеса й наділяти людей, які відвертаються від Бога, надприродними силами чаклунства. Відкриття ісламського та кабалістичного окультизму відбилося на уявленнях про те, як відбувається спілкування відьом з Сатаною. Значною мірою популярний образ відьми сформувався під впливом ілюстрацій, які завдяки появі книгодрукування можна було масово поширювати. Так, Йоан Тінкторіс був одним з перших, хто зобразив відьом, які спілкуються з Сатаною, що постає в подобі цапа. Альбрехт Дюрер, Петер Бінсфельд, Ян Зярнко створювали популярні малюнки відьом.
З XIV ст. здобула популярність ідея, що відьми збираються на нічні шабаші в Першотравневе свято, Пасху, Купала і в ніч перед Днем усіх святих. Імовірно, що до східних слов'ян, зокрема й українців, образ відьми з такими рисами, як нічні польоти, шабаші, угоди з дияволом, прийшов із Заходу.
Епідемії чуми в Європі між приблизно 1430 і 1660 роками посилили страх перед відьмами, у яких вбачалися причини хвороб. Також страхові перед ними посприяло зміцнення протестантства, що звинувачувало католицизм у «священницькому богохульстві». Католицькою реакцією стало прирівняння протестантства до єресі та чаклунства. До близько 1450 року оформився образ відьом як земних слуг Сатани, за допомогою яких той виконує свою злу волю. Наслідком стало «полювання на відьом» з метою їх убивства чи примусу до каяття. Безпосередніми жертвами «полювання на відьом» стали понад 50 тис. осіб (за іншими даними 80 тис.). При цьому переслідування та страти за звинуваченням у чаклунстві стосувалися як жінок, так і чоловіків. Чоловіки складали 20-25 % жертв, у деяких випадках бувши в більшості. Найбільший розмах «полюванням на відьом» припав на пізнє Відродження та раннє Просвітництво. До 1750 року всі європейські країни, крім Швейцарії, декриміналізували чаклунство. Зображення відьом цієї епохи вже не несуть такого страху та відрази, як раніше. У 1800-х роках у моду ввійшов окультизм, інтерес до жіночого чаклунства зріс як у повсякденному житті, так і в мистецтві. До образу шкідливої відьми додався образ романтичний, екзотично-таємничий, як на картині «Відьомська магія» Джона Вільяма Вотергауса 1886 року. Деякі художниці XIX ст., такі, як Джорджіана Гоутон і Гільма аф Клінт, асоціювали свої експерименти у творчості з чаклунством, спілкуванням із духовними сутностями. До образу відьми зверталися Огюст Роден, Пауль Клее та Кікі Сміт.
Сучасний популярний образ відьми зазнав сильного впливу англійських уявлень про жінок-чаклунок. За правління Єлизавети I оформилися уявлення, що відьма має вигляд старої бідної жінки, кульгавої чи сліпої на одне око. Що вона здатна завдати шкоди людям і тваринам, просто розмовляючи з ними або дивлячись на них.
Хоча образ відьми-лиходійки зберігається, відьма також набула символізму як вільна жінка, володарка своєї долі. Рух суфражисток використовував архетип відьми в сенсі переслідуваного «іншого», а переслідування відьом як приклад патріархального гніту. Відьомство знову набуло популярності в 1960-х роках, коли фемінізм другої хвилі трактував відьом і їхні шабаші вираженнями жіночої влади та матріархату.
Англійський історик та професор Брістольського університету Рональд Гаттон присвятив дослідженню відьомства в ранньомодерній Європі цілу книгу «Відьомство. Історія одного страху», що спирається на численні етнографічні дані й фольклорні засади та пояснює звідки пішов образ відьом та як він вкорінився у світовій культурі.
За сучасності відьмами називають себе багато жінок, які цікавляться спіритуалізмом і належать до вікканства, визнаного однією з офіційних релігій у США й Канаді. Водночас переслідування та навіть убивства за звинуваченням у чаклунстві стаються в Африці, Південній Америці, на Близькому Сході, а також в громадах іммігрантів у Європі та Сполучених Штатах. Популярність відьомства на Заході зросла в 1990-х роках після слухань Аніти Гілл й утвердження фемінізму третьої хвилі; а потім знову після перемоги Дональда Трампа на президентських виборах 2016 року та руху #MeToo. Популярність сучасного чаклунства, як пояснює Пем Гроссман, зумовлена пошуками альтернатив інституційній владі, а також способів підключитися до духовності.
Полювання на відьом Покарання за чаклунство згадуються в законах Хаммурапі, Біблії, римських Законах Дванадцяти таблиць, візантійському кодексі Феодосія. За європейського середньовіччя відьомство почали вважати забобоном, але переслідування відьом повернулося внаслідок поширення єретичних рухів на півдні Франції наприкінці ХІІІ ст. Відьом і чаклунів було прирівняно до віровідступників, для яких призначалася смертна кара. Пошукам відьом сприяв папа Інокентій VIII, який 5 грудня 1484 року видав буллу Summis desiderantes affectibus, яка зобов'язала владу німецьких князівств спряти боротьбі церкви з відьомством. В трактаті «Malleus Maleficarum» (поширений переклад — «Молот відьом», 1487) описувався процес виявлення, допиту відьом, суду над ними та страти. «Malleus Maleficarum» була авторитетною як для католиків, так і протестантів.