В альпінізмі зоною смерті () називають висоти, кількості кисню на яких . Зазвичай початком зони смерті вважають відмітку 8000 м над рівнем моря, де атмосферний тиск становить менш як 35,6 кПа (267 мм рт. ст., 356 мілібар). Концепцію запропонував у 1953 році швейцарський лікар Едуар Вісс-Дюнан, який назвав її «летальною зоною» (). Усі 14 гір, що мають «зону смерті», розташовані в регіонах Гімалаїв та Каракоруму в Азії.

Тривале перебування на такій висоті без додаткового кисню призводить до погіршення функцій організму та смерті. Численні загибелі у висотному альпінізмі були спричинені впливом зони смерті: або безпосередньо через втрату організмом життєво важливих функцій, або ж опосередковано — через неправильні рішення, прийняті в стресових ситуаціях (наприклад, альпініст не повертає назад у разі погіршення погодних умов, обирає неправильний маршрут тощо), чи через фізичне ослаблення, яке призводить до нещасних випадків (наприклад, падіння).

Фізіологічний вплив Людський організм має оптимальну витривалість на висоті нижче 150 м.

Концентрація кисню (O2) у повітрі становить 20,9 %, тому парціальний тиск O2 () на рівні моря становить близько 21,2 кПа (159 мм рт. ст., 212 мілібарів). Для здорових людей цих умов достатньо, щоб насичувати гемоглобін в еритроцитах.

З висотою атмосферний тиск знижується, тоді як частка O2 залишається постійною приблизно до висоти 85 км, тому з висотою також зменшується. На висоті базового табору Евересту (5500 м) він становить приблизно половину від значення на рівні моря, а на вершині (8849 м) — менше третини. Коли PO2 падає, організм реагує акліматизацією до висоти: виробляються додаткові еритроцити, прискорюється серцевий ритм, дихання стає глибшим і частішим, а несуттєві функції організму пригнічуються (зокрема, знижується ефективність перетравлення їжі, оскільки організм пригнічує травну систему на користь збільшення своїх серцево-легеневих резервів).

Але акліматизація вимагає кількох днів або навіть тижнів. Відсутність акліматизації може призвести до гірської хвороби, включаючи висотний набряк легень або мозку.

Відомо, що люди здатні виживати протягом щонайменше двох роки на висоті 5950 м, де тиск становить 475 мілібарів (356 мм рт. ст.) і схоже, що це близько до межі найбільшої висоти, яку людина може переносити постійно. На екстремальних же висотах, понад 7500 м (287 мм рт. ст.) парціальний тиск кисню в альвеолах від 30 до 35 мм рт. ст. (від 40 до 47 гПа) не досягається, і насичення гемоглобіну киснем в артеріальній крові падає нижче допустимого рівня. Через брак достатньої кількості кисню, води та поживних речовин, метаболізм в організмі людини знижується до мінімуму. Сон стає дуже важким, перетравлення їжі майже неможливим, а ризик набряку легень і/або мозку значно зростає. Сильно знижене кровопостачання збільшує ризик обмороження пальців ніг та рук. До того ж через знижений метаболізм організм менше використовує відпрацьоване тепло, що ускладнює підтримку життєво важливої температури тіла і збільшує ймовірність замерзання.

У зоні смерті не здатен акліматизуватися організм жодної людини, оскільки витрачає свій запас кисню швидше, ніж встигає його поповнювати. Тривале перебування в зоні без додаткового кисню призводить до погіршення функцій організму, втрати свідомості та, зрештою, смерті. Виживання понад 48 годин на висоті понад 8000 метрів вкрай малоймовірне. 69-річний італійський альпініст Луїджі Рампіні () у 2012 році пережив чотири ночі в зоні смерті Евереста, але це вважається дуже рідкісним винятком.

Додатковий кисень Щоб зменшити шкідливий вплив зони смерті, альпіністи при перебуванні у ній використовують . Кисневий апарат із відкритим контуром вперше був випробуваний під час британських експедицій на Еверест у та роках (кисневий балон брали ще , але тоді ним не скористалися).

У 1953 році перша штурмова група Тома Бурділлона та Чарльза Еванса використовувала кисневий апарат із закритим контуром, друга (успішна) група Едмунда Гілларі та Тенцинга Норгея — із відкритим контуром. Гілларі відзначив, що після десяти хвилин фотографування на вершині без кисневого апарату «став доволі незграбним і повільним» () .

Сходження на вершину восьмитисячника без додаткового кисню можливе, хоча й дуже небезпечне. Перше таке сходження на Еверест здійснили Райнгольд Месснер та Петер Габелер у 1978 році.

Визначні катастрофи Декілька експедицій потрапили в зонах смерті у ситуації, що призвели до численних людських жертв, зокрема: Еверест, 1996 К2, 2008

Примітки